На Івановій горі, у "гнізді соловейка", або Ювілейні гостини в музеї-садибі Івана Петровича Котляревського

На Івановій горі, у «гнізді соловейка», або Ювілейні гостини в музеї-садибі Івана Петровича Котляревського

Немає жодного значення, звідки ми тримаємо шлях у цей заповітний куточок Полтави, де за Свято-Успенським храмом зоріє чепурний український дворик – музей-садиба Івана Петровича Котляревського, пам’ятка національного значення. Хтось прямує сюди просто з сусідньої із Соборним майданом вулиці, а хтось летить аж із заокеанської чужини – як у Ірій, і навіть тоді, коли на далекому континенті палить сонце, а Полтава по самі очі закутана у сніги.
Тут на кожній п’яді землі розлите наше – українське, батьківське, рідне – тепло. Тут ми – вдома, на осонні, в цілющій купелі, перед заквітчаним божником. Є у цій тихій, убраній у білу сорочку хаті незміряна сила притягувати й тримати нас ближче до своїх тисячолітніх коренів.
В ошатному дворику нашого великого земляка – ніби всередині магічного кола. У ньому ми на всі віки невразливі перед біснуватими ордами, що зазіхають на Богом даровану нам землю. У затишному «гнізді соловейка», як лагідно назвав садибу Котляревського український Пророк Тарас Григорович Шевченко, наше Слово звучить з особливим відлунням, бо ж звідси почалася Його дорога в широкий світ.

За ретушшю часу

За півстолітню історію існування в Полтаві музею-садиби Івана Петровича Котляревського багато всього змінилося і в світі, і в Україні. Коротеньку віртуальну подорож у 1969 рік – і на будівельний майданчик, і на урочисте відкриття реконструйованої садиби класика – можна сьогодні зробити з будь-якої точки планети: достатньо натиснути на клавіатурі потрібні клавіші. Розміщені в YouTube чорно-білі відеокадри слухняно «відмотують» час назад.
В очі відразу впадає, що із жодного боку на Івановій горі не проглядаються «білі крила» Свято-Успенського собору – вони ще на Небесах, у спогадах і думках тих полтавців, які змушені були бачити руйнування святині за вказівкою обкому КП(б)У в 1934 році. Між тим, минуле цього храму й минуле садиби І. П.Котляревського невіддільні, як саме буття нашого народу і віра в Бога. 1751 року диякон Успенського храму Іоан Котляревський придбав неподалік церкви оселю, а 9 вересня 1769 року в ній з’явився на світ його геніальний онук.
Музей-садибу як підрозділ літературно-меморіального музею І. П. Котляревського зводили в рекордно короткі строки – власне, за лічені місяці. Всесоюзна увага до вшанування пам’яті засновника нової української літератури мала, передусім, календарний привід – 200-літній ювілей від дня його народження. Відбутись по-скромному владі було немислимо – навіть ЮНЕСКО проголосило 1969-й роком Котляревського. Тож відчайдушна боротьба вузького кола патріотично налаштованої полтавської інтелігенції за реконструкцію садиби класика, сміливо підтримана багатьма провідними діячами української культури, увінчалася успіхом. На тлі епохи брежнєвського застою, з його посиленою русифікацією, це була майже неймовірна перемога.
Проект майбутнього меморіального комплексу розробили архітектор Валерій Тертичний і конструктор Антоніна Малиновська, наукові консультації надавав кандидат архітектури Петро Юрченко. Завдання було мегавідповідальним, адже зображення садиби Котляревського для нащадків зберіг Великий Кобзар. Вона мала «зійти» з його маленької за розміром і майже прозорої акварелі, з того сонячного липневого дня 1845 року, коли Тарас Григорович примостився з фарбами на тутешньому крутосхилі… Пророк писав художнє послання нащадкам – білолицю низеньку хату під покровом величного Свято-Успенського храму. Хату-символ, хату-душу свого народу.
Допомогли будівничим також літографія художника Р.Мелліна (опублікована 1856 р.), на якій садиба поставала з іншого, ніж у Шевченка, боку – від воріт, та план садиби за 1837 рік, віднайдений в обласному архіві, спогади сучасників письменника.
Художнім оформленням пам’ятки, створенням унікальної музейної експозиції керував справжній професіонал своєї справи, заслужений художник України Віктор Батурин. Зібрати те фантастичне за рівнем обдарованості, ерудиції і одержимості працею товариство нині, через півстоліття, уже неможливо. Зірка Віктора Батурина, як і Анатолія Щербака, Бориса Головка, давно сяє у Засвітах. Турбувати заслуженого художника України Євгена Путрю через слабке здоров’я було б недобре. Але є у автора цих рядків світла, як промінь, провідна «нитка» у ті далекі дні 1969 року. Це спогади нашої незабутньої землячки, музейниці Алли Олександрівни Ротач.

«Тут засвітив він зорю нової української поезії»

Записана 2011 року розмова з Аллою Ротач присвячувалася тернистому шляхові, який довелося пройти їй як дружині й помічниці українського патріота, краєзнавця, літературознавця, поета Петра Петровича Ротача. Упродовж довгих десятиліть подружжя було «на гачку» в КДБ, зазнавало цькувань. Звісно, розповідала берегиня родини й про своє служіння улюбленій справі у музеї Котляревського. 33 роки копіткої роботи з підготовки наукових розвідок, організації конференцій, проведення екскурсій, поповнення музею цінними експонатами, зокрема документами, які доводилося шукати в архівах Росії, Прибалтики, Білорусії, Алла Олександрівна згадувала як свято своєї душі.
Її слова про виснажливу (але таку бажану, довгоочікувану, непохитно відстоювану разом із Петром Петровичем!) підготовку до урочистого відкриття музею-садиби виринають сьогодні з пам’яті, ніби підсвічені м’якою хвилею лампового світла, яка вже звично намагалася спровадити полтавську ніч далеко за вікна й тримати «котляревців» на ногах і при ясності творчої думки до самої півночі. Так тоді було мало не щодня. Ні самопочуття, ні домашні обставини не мали жодного значення. Незважаючи на увагу високих чинів до ювілейної реконструкції у Полтаві, величезна частина всіх клопотів-випробувань лягла на плечі фактично двох музейників: старшого наукового працівника, а на той час ще й в.о. завідувача музею, Алли Ротач та наукового працівника Петра Лобаса. Більше за штатним розкладом тоді й не передбачалося.
Водночас і з сумом, і з теплотою Алла Ротач пригадувала, як народилися ті натхненні, вистраждані цілим життям Петра Ротача слова, що вже півстоліття зустрічають відвідувачів музею-садиби Котляревського на встановленій біля входу меморіальній дошці: «Довго якось не вдавалось мені віднайти потрібних для цього напису слів. Скільки не намагалася – все не те. І от я вирішила взяти роботу додому та попросила Петра Петровича допомогти. І, звісно, він відгукнувся. Куратору, яка відповідала за підготовку до ювілею, першому секретареві міськкому партії Євгенії Іванівні Сазоновій, я розповіла чесно, хто автор напису. Вона відразу зрозуміла, що такий одухотворено патріотичний текст буде не просто затвердити в Києві, тож вирішила везти його до столиці сама. І, звісно ж, ми домовилися, що обставини появи того палкого заклику «схилитися до святині» я триматиму в секреті. І ця таємниця прожила багато років…»
Часи відтоді кардинально змінилися. Багато ми пізнали й просвітлень, і розчарувань, багато додалось до них свіжого болю, але заклик Петра Ротача продовжує повертати нас до незрушних українських основ, слугує тим символічним смисловим ключем, розуміння якого відкриває вхід до садиби класика як до рятівного магічного кола нашої нації: «Садиба І. П. Котляревського. Земля натхнення великого поета. Тут засвітив він зорю нової української поезії. Звідси вийшли в безсмертя «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник». Івановій Горі доземно вклонялися Тарас Шевченко, М. Гоголь, М.Щепкін, Леся Українка, Панас Мирний, М. Кропивницький, М. Заньковецька, багато інших діячів культури. Слава осяює це місце. Схились до святині!»

У пастці системи

Під час недавнього спілкування із відомим художником-реставратором, експертом творів живопису, в минулому багатолітнім директором Полтавського художнього музею Кімом Григоровичем Скалацьким випало зрозуміти, що про багато завданих Аллі Олександрівні Ротач кривд вона інтелігентно й по-християнськи в згаданому інтерв’ю не розповіла. Сплила болісна історія цькування Алли Олександрівни, на яке колег підбурювала нова завідувачка музею, дружина працівника обкому партії. За дотепним зауваженням художника, товаришок у подібному статусі на той час повсюдно розпихали на роботу в бібліотеки та музеї. Жодним розумінням питань культури вони не вирізнялися, зате фуріями були ще тими. Отож на певний час доля Алли Ротач опинилася у руках такої «добродійки». Висловлюючись прямо, Кім Скалацький розповідає, що Аллу Олександрівну хотіли «виїсти» з музею, бо ж освічена людина й патріотка України була чужою по духу дружинам партійних бонз.
Використовувати інтелігенцію один проти одного всліпу було звичайним підлим почерком компартійних функціонерів. Так спробували вчинити і з Кімом Григоровичем та ще з одним авторитетним полтавським мистецтвознавцем. За словами Скалацького, невдовзі він таки зметикував, що діється. Вистачило одного погляду на раптово зчорнілу мало не на вуглину Аллу Олександрівну. А справа була замішана вправно – профспілкові збори, оформлені на папері фахові висновки колег, які й гадки не мали, на чий млин лили воду…
Теку з документами, за допомогою яких брався тоді боронити Аллу Олександрівну, Кім Григорович зберігає так само акуратно, як і все, з чим доводилося мати справу за свою довгу й насичену дорогу в професії. На пожовклих листках півстолітньої давнини – детальні креслення хати Котляревського, відтворені за грунтовно вивченими спогадами Степана Стебліна-Камінського та Ізмаїла Срезневського. Коли він показав їх «обробленому» дружиною партійцю, той відразу зрозумів, що по-їхньому не вийде. Навздогін, щоправда, змовники спробували кинути «важку артилерію»: уже наступного дня у робочому кабінеті Скалацького проводив перевірку працівник із обкому партії – присоромлений такою «роллю» совісний чоловік, який добре знав, що Кім Григорович і без того давно під ковпаком КДБ…
До речі, згадуючи всі ті події, мій співрозмовник не проминає і той факт, що, від’їжджаючи згодом з Полтави назавжди, той партійний діяч таки мав сміливість перепросити в тодішнього директора краєзнавчого музею (в структуру якого входили й «котляревці») Максима Даниловича Оніпка за «культурну» діяльність своєї благовірної. І наголошує, що це також – своєрідний штрих до портрета людей, які були на той час «біля керма».

«Із благословення» Котляревського

Життя Кіма Скалацького тісно переплелося з полтавськими «котляревцями» ще від 1966 року, коли його, новоспеченого співробітника художнього музею, відправили на підмогу в літературно-меморіальний музей І.П.Котляревського. У майже єгипетській за висотою піраміді з книг, що доручили тут описати й систематизувати, йому усміхнулась тоді удача: вдалося виявити справжній раритет – рідкісне видання «Путешествия из Петербурга в Москву» Олександра Радищева.
Коли облаштовувався музей-садиба, Скалацькому випало займатися пошуком меблів для експозиції. Алла Ротач вручила колезі перелік адрес, за якими мешкали вже відомі музейникам власники цікавих речей з минулих епох, – і почалися його повні пригод, загадок і відкриттів мандри. За кожною черговою адресою люди підказували ще кілька нових, бо ж знали, що припадає пилом і по сусідських закутках.
– Привели мене пошуки до двох уже зовсім стареньких сестер-бабусь – у минулому обидві вчительки, Євгенія Олексіївна та Лідія Олексіївна Карпенки. Припросили вони мене присісти в крісло. Дивлюся: давнє, дореволюційне. І таке в них не одне. Біля крісел – не менш цікавий стіл. Аж тут старенькі додають іще більше інтриги – запитують, чи я знаю, що піді мною крісло, в якому сидів сам Іван Петрович Котляревський, коли навідувався до їхнього прадідуся Лубенського.
Авжеж, після цього, як і годилося у подібній практиці, почалися домовляння про ціну, за яку власниці готові були розпрощатися зі своїми раритетами. Пам’ятною для Кіма Григоровича ця історія є ще й тому, що, так би мовити, з «благословення Котляревського» він тоді натрапив у цих бабусь і на добірку світлин несправедливо забутого полтавцями земляка-фотографа Йозефа Хмелевського. А пізніше, вирушивши до Миргорода в пошуках для музею-садиби зображень Марії Магдалини, відкрив Україні ім’я майстра наївного живопису, іконописця Григорія Ксьондза. За обидві дослідницькі фортуни історик мистецтва дякує Котляревському. Тож вважає, що захоплююча місія провести на початку 1990-х ретельне вивчення історії відомих в Україні портретних зображень видатного класика й знайти його істинний образ дісталась йому також невипадково. Портрет Івана Петровича своєї роботи Кім Скалацький подарував «котляревцям», з якими дружній по сей день. Радіє, що музейники із полотном «носяться» – прикрашають вишитим рушником і виносять у святкові дні на загальний огляд, щоб влаштувати полтавцям, які йдуть на Іванову гору, «особисту зустріч» із славним краянином.

Мелодія колискової і сила молитви

Для «невипадкового» відвідувача гостини в музеї-садибі Івана Петровича Котляревського – це набагато більше, ніж екскурсія. Традиційним усе є тільки зовні: працівники установи нагадують цікаві факти з насиченого життєпису класика; допомагають уявити, якими подіями були наповнені особливі й буденні дні під дахом його рідної оселі; розповідають про сучасників Івана Петровича, які заходили до господаря на добре слово, творче спілкування і смачне частування; відповідають на питання про непросту долю самої садиби…
Слухаєш, всотуєш … і кожною клітиною відчуваєш, що в цій хаті-пам’ятці – центр всесвіту нашого красного українського слова. Внутрішнім зором бачиш, як вбиралася тут геніальна думка митця у сакральні обладунки народної мови і вирушала в блискучі творчі походи, високо здіймала на своїх прапорах найбільші чесноти нашого вільнолюбивого, щирого й талановитого народу.
Кабінет, вітальня, опочивальня, світлиця, кухня… У кожній музейній кімнаті – свої безцінні раритети. Біля них варто затриматися не на одну мить. Постояти під легендарним сволоком із різьбленим написом на пам’ять про освячення хати 1705 року, перед картиною невідомого фламандського художника ХVII століття, яка точно належала Котляревському і на якій обов’язково мусить бути невидимий відбиток його шляхетного погляду, біля рукописних сторінок із безсмертної «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника»…
На подвір’ї садиби теплої пори року – квітучий український рай. Мабуть, у жодному іншому куточку нашої землі так не буяють мальви, не палахкотять чорнобривці… У кожній стеблині, у кожній пелюстці – мелодія колискової і помічна сила молитви, яка лине з-під золотих бань відродженого Свято-Успенського собору.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий