На Івановій горі

«Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву»
Іван Котляревський

Сонце над Полтавою – на скалки!
Він стоїть – ще юний! – на горі.
Там, внизу, в хатках живуть
Наталки,
Вбогі Терпилихи й гендлярі.

Там живе народ – сердечні люди,
Прості, чисті, серцем не пісні.
Їх душа – мов золотом окута.
Їх душа – як Ворскла навесні.

Гне, та не згина їх під’яремна
Праця, і недоля, і жура.
Бо в серцях – така любов
недремна,
Бо в серцях надія не вмира.

Як утнуть з тюгуканням та свистом
Пісню, танець, – то й земля
дрижить!
А яка в них мова пребарвиста!
Ярим медом-соком аж пашить.

Як народ цей не любить, не
славить,
Як не підставлять йому плече!
Вічний він у мріях, у забавах,
В слові, що регоче, аж пече.

А як вражі заревуть гармати –
Груддю стануть з ворогом на бій.
Лиш була б жива Вкраїна-мати.
І життя, і душу – тільки їй.

…Сонце багряніло, наче овоч.
Хмари пропливали аж за Псел.
На горі стояв Іван Петрович –
Юний і могутній, мов орел.

Ще не знав, що гряне «Енеїда»,
Що «Наталка» прийде, мов
сестра.
Що цю гору у потоках світла
Назовуть – Іванова гора.

Володимир МИРНИЙ,
лауреат премії імені Івана Котляревського, член НСПУ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий