На місточку  між минулим і сучасним

На місточку між минулим і сучасним

Від цієї світлини віє особливим, аж ніби на дотик відчутним теплом. І – святковим настроєм: десь там, у траві, за межами об’єктива фотокамери, стоять кошики з освяченими яблуками, а сім’я Пустовітів по дорозі з храму, після Божественної літургії, фотографується біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Аякже, цю мить треба зберегти – син приїхав із Києва на кілька днів, і вони всі разом, як і багато разів та років, повагом ідуть рідним містом, зупиняючись у його для них знакових куточках. Їхні вишиванки – то також символічні знаки. Якби тоді, в середині
90-х років уже минулого натепер століття (дивно звучить – минуле століття, ніби то було так давно, а насправді – усе ж ніби вчора), дівчина Галина, подолянка, що тільки знайомилася з Полтавою, не вдягла вишиванку… Але ні, то був лише додатковий сигнал, вони все одно знайшли б одне одного, бо так долею написано. Хоч тоді Тарас Пустовіт, активний учасник усіх патріотичних «просвітянських» заходів, що відбувалися в Полтаві, звернув увагу саме на дівчину у вишиванці. У нас їх тоді одягали ще нечасто, тож пані Галину він відчув і через це вбрання, і через її гарну українську мову – рідну душу відчув. А вона за направленням приїхала в Полтаву працювати після навчання у Львівському університеті.

«Усі наші колеги є в бібліотеках»

– Гарна світлина, пане Тарасе, справді зупинена мить. А щодо часу – рівно п’ять років тому ми так само говорили про нього, у Ваше п’ятдесят п’яте літо. Нині зустрічаєте шістдесяте. Що змінилося, як сприймаєте ці дати?
– Тут можна по-філософськи підходити: як для історика – то це ніщо, п’ять років, а для людини, для суспільства, для країни – це цілком може бути ціла епоха… Мені за цей час вдалося реалізувати, зокрема, деякі видавничі проекти. Дещо вдалося, але чимало лишилося й нереалізованого.
– І не страшно – то будуть плани на майбутнє. Розкажіть про зроблене.
– Почну, можливо, із найбільш помітного. Практично щорічно Державний архів Полтавської області (Тарас Пустовіт працює заступником директора цієї установи. – Авт.) спільно із Центром дослідження історії Полтавщини готували до друку і видавали досить ґрунтовні роботи. Якщо говорити про останні п’ять років, то це – презентаційна книга «Тарас Шевченко і Полтавщина», дослідження про Чорнобиль, Українську революцію і таке грунтовне видання – «Полтавщина на шляху до незалежності». Мені приємно, що на регіональному рівні саме у нас в Полтаві вперше з’явилося дослідження цього знакового періоду, свідками якого є більшість із нас. Досі доводилося працювати над, скажімо так, більш трагічними темами – Голодомор, репресії, Чорнобильська катастрофа… І це направду досить складно, бо мусиш пропускати ту інформацію через себе. Натомість про здобуття, утвердження незалежності нашої держави збирали джерела і писали тексти з великим піднесенням. Ми з відомим полтавським істориком, директором Центру дослідження історії Полтавщини Олександром Білоуськом під час роботи мали величезну насолоду, опрацьовуючи документи, систематизовуючи інформацію, осмислюючи процеси, що відбувалися і в країні, і в нашій області, і в нашому місті. У виданні представлено величезний інформаційний масив, крім текстового матеріалу, сотні документів, десятки біографічних довідок, великий ілюстративний блок. Вважаю, що це досить пристойний результат нашої спільної роботи.
– Це чудово, і тут подумалося: а відгук? Хто вивчає, хто використовує ці дослідження?
– Усі наші книжки є в бібліотеках, у науково-довідковому фонді архіву, хоча ми не моніторили, хто і як часто їх читає, використовує. При бажанні їх досить легко знайти.
– Бо це – на віки, це історичні свідчення про цілу епоху, це підґрунтя для нових пошуків!
– На нашу думку, там зібрана найповніша регіональна інформація, у тому числі з приватних архівів, – можливо, хтось із науковців піде далі, з’являться нові книги, але таким дослідникам буде вже від чого відштовхнутися, зрозуміти, які процеси відбувалися тридцять років тому, в попередні періоди. Але видавнича і наукова справа – це тільки один із напрямків нашої роботи, адже в архівній установі багато й інших, якими доводиться займатися.

«Архівна справа – це дуже важлива для суспільства галузь»

– Що складає Вашу щоденну буденну роботу зазвичай?
– Відповідаю за, можливо, найскладніший напрямок – звернення громадян. Щодня маємо десятки таких – з різних питань: як від організацій, так і приватних. Нерідко люди звертаються до нас як до останньої інстанції, зокрема перед виходом на пенсію у пошуках документів для підтвердження навчання та трудового стажу. І тут нерідко у громадян виникає велика проблема, оскільки упродовж останніх десятиліть багато підприємств, установ і організацій було ліквідовано без правонаступника. А документи з особового складу ліквідованих цих установ і організацій передано на зберігання в різні архівні установи. І щоб полегшити пошук відповідної інформації, ми і створили сьогодні базу даних про місцезнаходження таких паперів, систематизовуємо і постійно її оновлюємо. Найближчим часом цю базу даних розмістимо на веб-сайті державного архіву, щоб ця інформація стала доступною не тільки для архівних працівників, а й для широкого загалу, щоб люди орієнтувалися, де шукати ті чи інші документи. Через нинішні міграційні процеси багато громадян втрачають свої документи про навчання, зв’язки з родичами, хтось цікавиться своєю генеалогією, хтось пише наукові розвідки, і їм теж необхідна наша допомога, фахові консультації. Якщо потрібних документів немає в нашій архівній установі, ми повинні підказати людині, де можна знайти цю інформацію. На жаль, документи дуже розпорошені, полтавські джерела можуть зберігатися й у Львові, й у центральних архівних установах, і в архівах Російської Федерації. Активно ведемо також виставкову роботу, до кожної пам’ятної дати ретельно готуємося, намагаємося виявити нові джерела, якнайповніше представити публічно ту чи іншу тему в документах – на веб-сайті або в класичному форматі, на стендах. Самі розумієте, що конкурувати з Інтернетом досить складно, тому постійно шукаємо нові шляхи у плані використання. Завжди на наші виставки запрошуємо молодь і представників громадськості. Інколи проводимо заходи спільно із колекціонерами. Періодично проводимо уроки, екскурсії – ми відкриті для громадян, до нас потрапити – не проблема, ми плідно співпрацюємо не тільки з навчальними закладами, а й із громадськими установами, з релігійними організаціями. Переконаний: архівна справа – це дуже важлива для суспільства галузь, і саме у нас зберігається невичерпне джерело різноманітної інформації.
– Разом із тим ви «архівуєте» й сучасність…
– Ми справді є своєрідним місточком між минулим і сучасним, але водночас думаємо і про майбутнє. Постійно намагаємося поповнити архівні фонди якісними джерелами, контактуємо з політиками, митцями, краєзнавцями, колекціонерами…
– І зберігаєте навіть документи особистого характеру – як архів Петра Ротача, Віри Жук, Федора Моргуна, Сашеньки Путрі…
– У нас чимало цікавих особових фондів, нещодавно, приміром, прийняли на державне зберігання документи краєзнавців Валерія Волоскова, Людмили Розсохи. Але, на жаль, у нас дуже велика проблема, яка з кожним роком лише загострюється, – нам катастрофічно бракує площ для архівосховищ, обидва наші корпуси заповнені документами по зав’язку. Розв’язати проблему самотужки нам не під силу.

«Дорожу кожним днем»

– І, як і завжди, у Вас ні вихідних, ні свят…
– Так, як і раніше, все в тому ж ритмі, але це й добре! Я дуже задоволений, що є улюблена праця, є плани, що виділяються кошти на видання досліджень, що є певне розуміння наших проблем представниками влади вищого рівня, є певний результат.
– Пригадую, Ви нарікали: почуваєтеся незручно, що не вистачає часу на те, щоб більше уваги приділяти сім’ї, зокрема мамі – Валентині Леонідівні…
– Мама зараз живе в селі, у Малому Тростянці, пасе своїх чотирьох кіз, почувається з ними дуже комфортно, і це додає їй сил, вона у своїй стихії. Ще має курочок, є традиційні пес і кіт. Син Дмитро вже працює, дружина перебуває на пенсії, але як колишній комп’ютерник навчилася макетувати книжки, допомагає нашій місцевій «Просвіті».
– Говорячи про Вашу сім’ю, не можу не згадати й нашого колегу, Вашого батька – Павла Микитовича, світла йому пам’ять. Можете уявити собі, що він сказав би про сьогоднішню журналістику?
– Не хочу дуже критикувати, але з цікавістю і за своїм фахом я завжди переглядаю практично всю періодику, яка виходить у нашій області. Мені здається, що сьогодні професійний рівень журналістики дещо втрачений. Колись журналістів готували переважно в Київському і Львівському державних університетах, студенти проходили серйозний вишкіл, щоб довести свою професійну спроможність, а сьогодні кожен виш намагається мати таку спеціалізацію. Але ж мають бути відповідний кадровий потенціал, певні традиції, школа. І ставлення до журналістської професії у громадян нині змінилося. Для мене особисто друковане слово – то істина Божа, але коли друковане слово продажне, замовне, коли бачиш, звідки вуха стримлять у певній публікації, то дуже боляче стає від того. Журналісти «Зорі Полтавщини» намагаються утримати високу планку професіоналізму, і я завжди з великою радістю співпрацюю з вашим виданням, заходжу в Будинок преси, відгукуюся на прохання. І коли щось вдається, коли моя стаття надрукована, щоразу думаю: що сказав би про цю публікацію батько? Постійно його згадую, і час, виявляється, нічого не лікує – біль не минає, коли втрачаєш рідних. Може, просто не таким гострим стає… Мій брат Сергій також обрав журналістику під впливом батька, свого часу радився з ним щодо цієї непростої професії. Тож завжди радію, коли бачу братові публікації або вдалі світлини.
– Ви знайшли себе, і реалізували, і маєте ще багато творчих планів. Що іще, окрім роботи і сім’ї, Вас надихає, захоплює, кличе?
– Я дорожу кожним днем, ставлю перед собою невеличкі, але реальні завдання на найближчий час: щось планувати на п’ять чи більше років – справа невдячна, усі під Богом ходимо. Наше життя сьогодні дуже мобільне, і політичні процеси такі стрімкі, що ми часто від них залежимо. А радує мене і кличе село – з великою радістю вириваюся туди у вихідні, забуваю про всі проблеми, міську біганину, знімаю саме на природі якісь стресові ситуації. Раніше не відчував такої потреби – бути ближче до землі, походити по луках, кіз погладити, подивитися на ті дерева, на ставочок. Із віком людина тягнеться до природи більше. А ще є можливість побути з мамою.
– Ви сказали – з віком. Як сприймаєте свій вік?
– Не хочу на ньому зациклюватися, ну, є така симпатична дата, але я хочу йти далі, хочу працювати. Відкрию невелику таємницю: обласна бібліотека ініціювала до мого 60-річчя видання бібліографічного покажчика моїх праць. Це дуже приємно, це певний підсумок, це зобов’язує. Нині, перебуваючи у відпустці, не можу без діла, день-два відпочиваю – і вже хочеться щось написати, вже є якісь нові думки, які треба занотувати і викласти на папір, треба йти далі…
Колектив «Зорі Полтавщини» вітає нашого друга й автора, історика-архівіста, заступника директора Державного архіву Полтавської області, заслуженого працівника культури України Тараса Пустовіта із 60-річчям.
Зичимо Вам, шановний Тарасе Павловичу, нових творчих успіхів, усіх життєвих гараздів, здійснення задумів. Не зупиняйтеся, йдіть за покликом серця!

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий