На перехресті Церковної та Палестини Святе місце, що кличе повернутися

Віднедавна люди ідуть до цього святого місця зі своїми радощами й печалями, складають тут свої молитви, запалюючи свічки перед образами святих, які в обрамленні вишитих українських рушників здаються такими рідними і близькими.

Нині не віриться, що ще рік тому на краю Церковної вулиці у Буняківці Козельщинського району був пустир. Лише один камінь, що ховався серед чагарників, нагадував про те, що колись на цьому місці була церква. Нині ж тут споруджений невеличкий будиночок з красномовною назвою – «Батьківська хата», красується розмальований колодязь, біля нього – лавки й столики для перепочинку. Та головне – духовний куточок зі справжнім поклонним хрестом і невеликим домашнім іконостасом під відкритим небом. Усе це створено спільними зусиллями селян за задумом вихідця із Буняківки Володимира Васильовича Дяченка.
– У дитинстві ми часто гралися на цьому місці, сиділи на тому камені, навіть не задумуючись і не здогадуючись про його походження, – пригадує Володимир Васильович. – Лише набагато пізніше мені згадалися батькові розповіді про те, що на цьому місці колись височіла церква. Споруда була дерев’яна, а цоколь обкладений каменем. Тут неподалік жив дядько Карпо, який також трохи розповідав мені про неї. За переказами старожилів, у 1943 році, коли німці відступали, хотіли переїхати тут через річку Говтву. Там стояв місточок, але води мало було. То вони його розламали, розігналися з берега, хотіли проскочити, але застрягли. Дітвора назбігалася… Тоді один з офіцерів (дядько Карпо чомусь настирливо називав його німець-поляк) дістав із машини каністру з бензином, повернувся до церкви, облив її й підпалив. Он дядько Олексій навіть був свідком тих подій.
Саме у цей час до нас підійшов місцевий старожил Олексій Миколайович Сундук.
– Я тоді ще хлопчаком був, – він одразу підхопив розмову. – Нас, дітвору, матері позакидали у жолоби для корів, щоб не плуталися у німців під ногами, так би мовити, від гріха подалі. От тільки нам тоді розповідали, що то не німці палили, а місцеві поліцаї. Кіньми з боку Говтви приїхали, облили усе бензином і підпалили. У селі залишилися цілими лише три хати. Потім ще поїхали, Юрки спалили. А через кілька днів уже наші вступили у село. На цьому місці великий бугор був, то звідси потім возили землю на ферму, коли будувалися, і каміння розібрали люди по дворах. Розтягли усе, що залишилося від колишньої церкви.
– Буняківка, хоч і величеньке село, а налічує усього п’ять кутків: один з них називається Піски (Пісочна), другий – Японія (Гапонія), третій – Вирічня (Вірич), четвертий, ось цей, – Церковний, – розповідає далі Володимир Дяченко. – Церкви хоч давно вже й немає, а назва лишилася. А від неї он відходить Палестина. Такої назви, мабуть, ніде немає. Як відомо, була тут у селі при церкві і бібліотека, спочатку дві, а потім три приходські школи. Отак батюшка якось розповідав на Різдво учням про те, що Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос жив у Палестині. Він там народився, Він там і помер на хресті за спасіння людей на всій нашій планеті. «А де ж та Палестина?» – запитали діти. «А он там – на сході», – махнув він у бік дороги, куди дивився церковний вівтар. Отак і прозвали цей куток Палестиною.
Пам’ятаю, батько розповідав, як вони з бабусею ходили до церкви. Бабуся разом із тіткою співали у церковному хорі. Шкода, я тоді не надавав значення тим розповідям, позабував здебільшого. Пригадую лиш, як зауважував, що бабуся повчала його святих шанувати, приміром: «Ось Святитель Афанасій Цареградський (Сидячий) і Лубенський чудотворець, вклонися йому».
Отак мало-помалу спогади виринали у моїй пам’яті. Батьків уже давно немає на цьому світі. Немає уже й батьківського обійстя. Та усвідомлення відповідальності перед поколіннями наших предків надавало тим спогадам особливого забарвлення, спонукало до дій. Адже що є ріднішим, ніж отчий край, хата, де ми зростали разом із батьківськими мудрими порадами, материнською піснею, бабусиною казкою? Це – наша духовна колиска, наше прадавнє коріння.
Минулого року, побувавши на козацькому святі на Шар-горі, Володимир Дяченко остаточно упевнився у своїй меті – відродити духовність у рідному селі. Тим паче, що вийшов на заслужений відпочинок. У Буняки з дружиною Людмилою частенько навідувалися із Горішніх Плавнів, де нині постійно мешкають. Зізнається, що дружина спочатку не дуже зраділа його ініціативі – як-не-як, а справа досить затратна для їхнього скромного сімейного бюджету. Та зараз повністю його підтримує: «Якщо вже узявся, доводь до кінця».
Підтримали його і люди – від духовенства та Говтвянського сільського голови до простих людей.
Передусім це місце освятили, отримавши благословення ігумені Варсонофії. Настоятелька Козельщинського монастиря також допомогла знайти майстра, який безкоштовно виготовив і встановив тут поклонний хрест.
– Таке зображення хреста називається Голгофа, – пояснює Володимир Васильович. – Спис, що стоїть збоку, символізує знаряддя, яким пробили ребра Ісусові Христу і пролилася кров. А губку, змочену в оцет із жовчю і нанизану на тростину, подавали до вуст спраглого Спасителя. У центрі хреста – терновий вінець, освячений на Гробі Господньому і привезений із Єрусалиму.
Поряд – домашній невеликий іконостас. Камінь під нього дали із колишнього клубу. Батюшка Олександр Мануйлівський сказав, аби я на цьому місці зробив Престол, щоб тут можна було відбувати повноцінні служби. Матеріали я вже зібрав, хочу усе викласти тут плиткою…
Було заплановано, що приїде владика Миколай освятити хрест. Але пандемія внесла свої корективи, і все скасувалося. Та сільський голова зголосився на честь освячення навіть організувати тут День села. Я зібрав багато телефонних номерів земляків, які тут колись жили, мають своє коріння. І люди радіють, обіцяють обов’язково приїхати.
– Потихеньку звозив сюди матеріали для зведення будиночка та його облаштування, на колодязь, – продовжує Володимир Дяченко. – Майже усі люди мені активно допомагали – хто грошима, хто працею. Мені дуже хотілося, щоб не говорили, що це я сам збудував тут усе, а щоб знали, що всі вклали сюди частинку своєї душі, щоби дітки допомагали, щоб знали і пам’ятали свою історію. Адже головне, що церква збереглася у людській пам’яті, у народних переказах і навіть легендах, які живуть серед нас.
За задумом, матеріали брав із покинутих зруйнованих обійсть – і цеглу, і вікна, і двері, увесь інвентар, картини, рамки для фотографій, заслони для печі, буфет, лавки зі столами – геть у всьому, з чого будувалося, чим облаштовувалося, живе дух наших предків.
Врешті, виріс невеликий будиночок зі справжньою українською піччю, із дубовими вікнами й дверима, навіть із голуб’ятником на даху, де вже туркочуть п’ятеро птахів. Назвав, як і мріяв, – «Батьківською хатою». У ньому одна частина присвячена батькам, предкам, землякам, інша – святий куточок – Богові.
Колодязь, як і будинок, також створений із запозичених матеріалів – чотири кільця із чотирьох різних обійсть. У ньому хоч і стоїть свердловина, та селяни переконані – вода тут не просто надзвичайно смачна, а свята. Навіть усередині на бетонному кільці написали «Свята вода». У декого з сусідів у колодязях зникла вода, то вони сюди приходять набирати. Дітвора дуже любить бавитися: я їх святою водичкою кроплю, а вони мене.
Не знаю, чи повірите, у одного мого односельця не так давно виявили аденому, потрібна була операція. Став сюди ходити до святого джерела, до Божого куточка, молитися. І – уявляєте? Операцію скасували! Узагалі він багато мені допомагає, приглядає за обійстям, коли мене немає.
Разом із селянами потроху окультурюємо тут усе, обсадили територію молодими деревцями, квітами. Он посадили дерева-медоноси Павловнії. Це рідкісний вид в Україні. Поряд липки, берізки, горобина, яблуньки та інші деревця, придбані або ж посаджені буняківцями. На стовпі спорудили підставку для лелечого гнізда, сподіваємося, що скоро його обживуть. Бо тут лелеки раніше вили гніздо, але воно впало. Посіяли для птахів смужку ячменю.
Максимко із татом багато допомагають мені – приміром, зараз із бур’янами боротися. Відрадно, що діти виявляють неабияку активність у праці. Якось обідали із чоловіком, який клав піч у будинку, і Стасик малий прибіг та підсівся до нас. Сидить, наминає за дві щоки. Я підморгую пічникові Миколі: «Он дивися: хто не працює, той їсть». Стасик піднімає голову від миски: «А чим я можу допомогти?». «Та он, як бажаєш, допоможи повиносити оті уламки з цегли». А їх досить багато було. То та дитина повиносила усе – до останнього найменшого камінчика. До кінця довів роботу.
Або якось викопую коріння чагарників, усе ніяк не можу його побороти. Максимко підійшов, каже: «Дайте допоможу». Смикає, граючись та підспівуючи. І таки повисмикував те коріння. Янка з Льончиком допомагали готувати їсти будівельникам. Старша дітвора оббивала й підносила будівельникам цеглу. Льоня фарбував парканчик, Янка – колодязь розмальовувала. Інші діти – лавки й столи фарбували, вкопували.
Наразі позаду хатини робимо їм спортивний майданчик: ставимо бруси, турнік, щоби було де і спортом займатися.
Узагалі з місцевою дітворою ми проводимо досить багато часу: влаштовуємо духовні заняття, організовуємо ігри, відпочиваємо у лісі, біля річки, влаштовуємо такі собі пікніки. Он мама Максима і Стасика також допомагала нам в організації пікніків. Діти запитання ставлять досить цікаві, моляться потроху, по-своєму.
Яка ж батьківська хата без дітей та онуків? У нас їх тут багатенько, тож сподіваюся, що відродимося, – підсумував чоловік.
А ще Володимир Дяченко мріє на пагорбі за святинею облаштувати оглядовий майданчик. Це – чи не найкраща точка для споглядання цієї місцини, під якою несла свої води прадавня Говтва, де на узліссі зеленіють луки, де багато століть тому творилася історія.
Вірю, впевнена, що усі благі задуми обов’язково здійсняться. Бо немає нічого неможливого, коли щиро робиш те, що тобі під силу, та прохаєш у Всевишнього здійснення задуманого.
І цей духовний осередок житиме, святе джерело у колодязі пульсуватиме своєю благодаттю і життєдайністю. Люди йтимуть сюди, щоб змінитися, стати бодай трішечки кращими, добрішими, милостивішими. Щоб промовити молитву за батьків. Щоб подякувати Богові за те, що дозволив виконати усе, до чого покликаний, у що глибоко віриш.

Наталія РОМАНЧЕНКО
Юрій ОПЕРАЙЛО (фото)
Журналісти

• ДОВІДКОВО
Церква на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього у с. Буняківці Катеринославського намісництва (тепер Козельщинського району) була збудована у 1791 році коштом говтвянського сотника Миргородського полку, прем’єр-майора Володимира Федоровича Остроградського. У 1855 році її перебудовано, у 1867 — зведено дерев’яну дзвіницю, у 1911 — церкву і дзвіницю поставлено на мурований цоколь. Станом на 1912 рік існувала дерев’яна, холодна, церква (Х.ц.) в одному зв’язку із дзвіницею.
У 1890 році Х. ц. володіла 25 дес. ружної землі, діяла церковнопарафіяльна школа. У 1895 році – володіла церковним капіталом у сумі 1000 руб., 25 дес. ружної землі, діяли церковнопарафіяльна школа та школа грамоти у с. Мар’їне Поле. У 1902 році діяли церковна бібліотека, церковнопарафіяльна школа та три школи грамоти. У 1912 році мала 25 дес. ружної землі, три квартири для священика і псаломщиків, діяли дві церковнопарафіяльні школи та школа грамоти.
У 1895 році у складі парафії – 6 сіл та 9 хуторів, у яких налічувалося 3497 душ парафіян обох статей. 1902-го до парафії належали села Буняківка, Григорівка, Мар’їне Поле, Перепелицине, Тесленкове, Хорошманова, Шамраївка та хутори Дяченків, Єрмолин, Заголтва, Заїченків, Коржівка, Сухенків, Пирогів, службу відвідували 3714 душ парафіян обох статей.
25.08.1922 р. органами радянської влади було зареєстровано статут і списки членів релігійної громади. Подальша доля громади та церкви не встановлена.
Зі священиків відомі: Петро Олексійович Ігнатович (1890), Костянтин Прохорович Сулятицький (1895), Пилип Андрійович Хитровський (1902), Федір Дмитрович Легейда (1912); із дияконів: Стефан Павлович Лук’янов (1895), Микола Іванович Яновський (1902), Макар Іванович Підгаєвський (1912); із псаломщиків: Стефан Павлович Лук’янов (1890), Федір Іванович Чмілевський (1890, 1895, позаштатний 1902), Микола Федорович Куницький (1902), Григорій Матвійович Лисенко (1912); із церковних старост: козак Федот Дмитрович Пільчук (1902), козак Стефан Петрович Сухенко (1912).