Зараз важко повірити, але ще якихось сотню років тому вівчарство для Полтавщини було традиційною справою. Тут навіть вивели дві породи овець – решетилівську й сокальську. На жаль, на початку 90-х років в українських селах відбулися незворотні зміни в сфері тваринництва, і за роки перебудови вівчарство зникло як галузь. Нині лише поодинокі ентузіасти утримують цих тварин, на державному ж рівні зростання інтересу до овець не спостерігається. До тих сміливців, які взялися відродити призабуте ремесло хоча б у масштабах домашнього господарства, належить і полтавець Олександр Тарієладзе, який взявся розводити овець-мериносів. На його думку, вівчарство – не така вже й непідйомна справа, особливо коли за плечима відповідна ветеринарна освіта, здобута в Полтавській аграрній академії.
До свійських тварин в Олександра з дитинства особливе ставлення, адже виріс він не в кам’яних джунглях, а в передмісті Полтави. А в селах, звісно, люди живуть з братами нашими меншими настільки тісно, що ті виростають практично «в сімейних умовах». Можливо, саме тому після закінчення школи хлопець обрав спеціальність ветеринара і не спокусився принадами мегаполіса, де хоч жити відносно і цікавіше, але ж у просторі, обмеженому площею квартири. Нині на Миргородщині завів чималеньке господарство, зокрема тримає птицю, свиней, кролів, нутрій… У планах навіть купити коника – для того, щоб доньки вчилися верховій їзді, адже, як відомо, іпотерапія позитивно впливає на розвиток дітей.
Вівчарську справу розпочав з племінного молодняку – закупив дорослу вівцю й барана в Херсоні. Створив для підопічних «хатні» умови у прямому значенні цього слова. Викупив сусідній біля свого обійстя старий будинок і переобладнав його у теплу комфортну кошару з окремими відділеннями для дорослих тварин і молодняку. Подбав і про пасовище, тому вівці перебувають у відповідну пору року на вигулі. Тварини невибагливі у годівлі. Для забезпечення повноцінного збалансованого раціону заготовляє для них на зиму бобові трави, кукурудзу, ячмінь.
«Цього року отримав від тварин перше потомство. Молодняк залишив із вівцею, вона повністю відлучає його у природних умовах приблизно у 4,5 місяця, – говорить Олександр. – Вівці – досить плодовиті тварини, вівця за кілька днів (від 5 до 18) після окоту знову вступає в охоту і коли годує перший виводок, вже носить другий. Таким чином, за рік від мериносів можна отримати в середньому два окоти. Молодняк починає їсти інші корми, окрім молока, приблизно у тритижневому віці. Тоді почав йому підмішувати дерть, яка складалася з ячменю, кукурудзи і соєвого шроту в рівних частинах. Матку підгодовую цією ж дертю, додаючи якісне білкове сіно (переважно люцерну), даю вдосталь води. Коли молодняк підростає, додаю зелену масу до раціону. Вівці пасуться добре, поїдають більшість бур’янів без перебору, навіть ласують осокою, яку не люблять більшість жуйних тварин. Випасаю їх у лузі за будинком. Старші вівці і молодняк добре вживаються, у стаді немає так званої «дідівщини». Окремо варто сказати за селекцію. Щоб порода не перевелася, регулярно міняю барана у знайомих із Херсона. Стригти овець потрібно навесні, у квітні, поки немає масового льоту мух. А ще – слідкувати, щоб у цей період на тілі тварини не було відкритих ран».
Вівці-мериноси вважаються древньою породою м’ясо-вовняного напрямку. Спочатку їх розводили у Європі, згодом – в Іспанії. Саме із цієї залитої сонцем країни їх привезли на радянські простори. До речі, саме іспанці з усією серйозністю підійшли до вдосконалення якості вовни і вели у цьому напрямку серйозну селекційну роботу. Овець можна назвати найваріативнішими в промисловому значенні тваринами – з вовни роблять трикотаж, тканини, валяні й хутряні вироби. Але традиційно цим займаються жителі Західної України, тож і покупця на специфічний товар потрібно шукати там. Більшості полтавців на цей ринок дорога закрита, а вовну у наших земляків скуповують нині за безцінь. Інша справа – м’ясо. Асортимент страв із нього досить великий. Спробував, високо оцінив і навчився готувати страви для родини з овечого м’яса і співрозмовник. Головним чином – шурпу і шашлик.
«Вважаю овець перспективними тваринами для розведення, тому вирішив піти на цей певний ризик. За кілька років вони себе мають окупити, – поділився планами Олександр. – За нинішніми цінами кілограм реберець вівці до року досягає 600 гривень. Вирізка й окости – ще дорожчі. Мериноси, на відміну від романівської породи, не скороспілі. У рік-півтора вони досягають ваги приблизно 90 кг. Планую різати молодшими, у віці приблизно 9 місяців. Вовна нині безперспективна для Полтавщини хоча б тому, що у нас немає необхідного обладнання для її фасування й очищення».
Мериносові вівці найкраще почувають себе у степовому жаркому кліматі, тому, враховуючи погодні зміни та глобальне потепління, може трапитися, що саме на Полтавщині вони зможуть проявити весь прихований потенціал.
Юлія ХОМЕНКО
“Зоря Полтавщини”