* * *
Упало медом на траву
Звабливе літо.
Відносить стежку польову
За хмари вітер.
До неба руки простягла
Липнева злива.
Я повні пригорщі тепла
Беру сміливо,
Несу у Ваш солодкий сад
Листкам у жмені.
Троянди з радості тремтять:
Дебют на сцені.
На сцені літа у садку,
Де сміх акацій,
Де стукіт крапель по листку –
То гул овацій,
Під парасольками листків
Червоні вишні
Вам принесуть неспокій слів –
Блаженство вишнє.
* * *
Учора була кульбабкою,
Тримала за пальчик зливу,
Завзято рудими лапками
Вітрам заплітала гриви.
І радість розлого хлюпала
Смарагдовим світлим чаром.
Тюльпани текли салютами,
Чубаті зелені хмари
Сім райдуг плели за грядкою…
В травневій терпкій долоньці
Учора була кульбабкою –
Гойдала колиску сонця.
* * *
Сумую за дощами кольоровими.
Крізь сіру спеку пальчиками вітру
Беру давно запилену палітру,
Здивую світ чарівними обновами.
Ось літня хлюща хвилями зеленими.
Її волосся – відблиски смарагдів.
Краплини, як військові на параді,
Карбують крок в шеренгах понад кленами.
Лілова злива зліва наполохала
Шафранну жабку і помчала ставом.
Упало небо в малахітні трави,
Очима рос засяяло закохано.
Медова мжичка звисла над жоржинами,
Гуде веселим роєм коло тину.
У крапель – крильця кольору бурштину,
Смак на губах малиново-ожиновий.
Муругий вечір… Хмари занедужали…
Прощайте, кольорові дощовиці,
Охриплі грози, стерті громовиці…
На нас чекає променад калюжами.
* * *
На солодкій скрипці споришів
Грає втома, розганяє тишу.
Теплий вечір на дорогу сів
Білим-білим, ледь рожевим віршем.
З нього хоч ікону намалюй,
Хоч вплети в м’яку кантату ночі
І мені на щастя подаруй
Все, чого душа так спрагло хоче.
* * *
відстань до тебе – ніч
перепливти несила
з тисяч своїх облич
крою тремкі вітрила
я – то суцільний флот
серце у ньому флагман
реї – місця для нот
щогли – гаряча магма
плавляться почуття
зірка думки лоскоче:
світлим на те й життя
щоб покоряти ночі
хвилі сягають пліч
поміж вітрил надійних
тане безкрая ніч
в теплих твоїх обіймах
* * *
Розкажи мені казку, бджілко,
Яблуневу, солодко-білу,
Аби соки весни бриніли
Й пульсували у кожну гілку.
Я шукала її, як раю,
Між заметами в заметілі,
Щоб розтанути тихо зрання
У її материнстві білім,
Запливти в солов’їну річку,
Цілувать кожну квітку в щічку,
Білим променем невагомо
Перейти яблуневу повінь.
* * *
Мамо яблуне,
З теплих твоїх глибин
Розквітаємо знов
Від коріння і до верховіту.
Уповільнює небо
Одвічний свій сонячний плин,
Мов лелека, кружляє
Над тихою заводдю цвіту.
І хвилини стають
Пелюстками твоєї весни.
Лічать бджоли той цвіт
Чи примножують радість пташину
І твою? Бо у тихому шелесті віт
Ми удвох обіймаємо
Нашого старшого сина.
* * *
Іриси з ирію –
усмішки янголів,
крилаті красені,
осанна травневі.
Віншують радо їх
зозулі й горлиці,
до світлих усмішок
веселка горнеться.
І я веселкою
росу визбирую,
цілую крилечка
ірисам з ирію.
* * *
Трояндово-вишнево у нашому садку.
Злеліяла лілею русалка в холодку.
Немов бальзам на душу – ліловий бальзамін.
На віях у волошки небесна голубінь.
Рудбекія збирає проміння срібний сон.
Дзвіночки будять тишу з бджолою в унісон.
Наперстки наперстянка на пальці одягла,
Щоб вишити для вишні високих два крила.
І вишня серед літа знялася у політ,
Сипнула з неба вишень у наш вишневий світ.
* * *
трояндове літо
цілунок кладе на плече
трояндові нетрі
заманюють запахом квіту
голублять лоскочуть
смарагдові пальчики літа
блаженство безмежне
крізь мене у небо тече
крізь всесвіт
у вічності вперту стрімку течію
де крила лишають
утомлені вчора й сьогодні
вкриває цілунками літо
лице і долоні
закоханий погляд
очима троянди ловлю
* * *
На причілку літа грію душу,
Сповиваю спогади в тепло.
Спалюю усі «терплю» і «мушу»
І тримаю вічність за крило.
Ні тобі печалі, ні тривоги…
Ген жалів зникає сірий клин.
Сипле птаха вічності під ноги
Пір’я з позолотою хвилин.
Тих пір’їн не мало, не багато –
Загорнуся й полечу у світ.
Донька вийде з літа проводжати –
Підбере у росах мамин слід.
* * *
Краплинами на вії упаду,
Маленькими, солодкими, як небо.
Дарунком вишнім стану я для тебе,
У день твій до останку перейду.
Сто райдуг у мені і сто прозрінь,
Я – магія життя в росині літа,
Розважлива, палка, несамовита,
Терпка надія із твоїх видінь.
Так доля написала на роду:
Тебе ні обійти, ні облетіти.
Гойднеш крилом мою стрімку орбіту –
Краплинами на вії упаду.
Тетяна КЛЬОКТА
Член Національної спілки письменників України