“На роздоріжжі долі обнялись…”

“На роздоріжжі долі обнялись…”

Насичена програма урочистої академії з нагоди сторіччя від часу створення Василем Кричевським ескізів національного герба України “Тризуб”, яка зібрала учасників і гостей у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, цілком справедливо може претендувати на висвітлення в цілому циклі публікацій. Бо ж звучали маловідомі факти з найсвіжіших історичних розвідок, бо ж на захід завітали справжні ентузіасти своєї справи, активні історики-дослідники, готові не тільки скрупульозно розробляти нові наукові напрями, а й цікаво, на доступному рівні ділитися відкриттями з широким загалом.
Отож на продовження надрукованого в “Зорі Полтавщини” матеріалу “Знак української свободи” пропонуємо знайомство зі ще однією учасницею урочистої академії, завідувачкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (Київ) Світланою ПАНЬКОВОЮ.
Навіть це спілкування через газету надасть небайдужому читачеві можливість відчути відлуння тієї особливо щирої і теплої аури, яку пані Світлана привезла з собою – з музею, розташованого в будинку, що належав родині Грушевських. Це будинок-флігель, якому пощастило вціліти на фамільній садибі і який понині пам’ятає кроки та голоси десятків великих українців.

Бо у світі немає нічого подібного

– Напевно, моє слово буде емоційним – але ж я говоритиму про людські взаємини. Моє життя як музейника, а окрім цієї царини я ніде більше не працювала, почалося саме з Василя Кричевського. У будинку, який нині називають іконою українського модерну в архітектурі. У спроектованому цим митцем будинку Полтавського губернського земства, де нині знаходиться Полтавський краєзнавчий музей. Унікальна споруда. Людина, яка опинялася там хоча б раз, ніколи її не забуде. Бо в світі немає нічого подібного…
Уже після цих кількох речень Світлани Панькової аудиторія затамувала подих, щоб поринути разом із нею у тривале річище роздумів і переживань, щоб перенестися за її майстерного посередництва у наше сторічне минуле й розділити його болі й печалі. Якнайповніше зрозумілі з нашої сучасної паралелі…
“На роздоріжжі долі обнялись…” – на думку Світлани Панькової, саме цими поетичними словами геніальної Ліни Костенко можна найвірніше, найпроникливіше окреслити взаємини двох великих людей – Михайла Грушевського і Василя Кричевського.
Музейниця наголошує, що коли ці люди зустрілися, заприятелювали, кожен був уже відомою постаттю, яка яскраво засвідчила свій талант. Довідатися про точну дату знайомства, на жаль, неможливо навіть із щоденника Михайла Грушевського 1902–1914 років, який нещодавно підготовлено до друку.
Від 1894 року Михайло Сергійович – професор першої на всіх наших розідраних між Росією і Австро-Угорщиною землях кафедри української історії. Із 1905-го, залишаючись професором Львівського університету, він активно переносить свою діяльність до Києва. Повертається до міста своєї студентської молодості й міркує про спорудження власного фамільного дому. Будинку, якому судилося не тільки засвідчити його високі мистецькі смаки, а й постати посеред зросійщеного Києва істинно українським. Він прагне виплеснути оте своє потужне українство назовні ще й у такий спосіб. Оздобити будинок в українському стилі. Отож зустрілися, перетнулися дві долі – Михайло Грушевський і Василь Кричевський.

За батьковим заповітом

– Важливо згадати також про будівництво школи імені Сергія Грушевського, батька Михайла Грушевського, – продовжує Світлана Панькова. – Сергій Федорович розмістив зібрані за своє довге життя капітали у банках і заповів старшому сину Михайлові, як тільки набереться сума у 200 тисяч, розділити її навпіл. Першу половину “розписав” дітям, племінникам, іншим родичам. Другу – заповідав вкласти у будівництво народного навчального закладу для дітей, чиї батьки не мають статків, щоб оплатити їхнє навчання в гімназії. Сергій Грушевський волів бачити такий заклад або в Києві, або у Владикавказі, де прожив велику частину життя.
Михайло Сергійович вибрав Київ. Звісно, коли він повідомив про це рішення Київську міську думу, воно було сприйнято дуже схвально. Надалі Михайло Грушевський пише до думи дуже конкретного листа. Власне, прописує умови, адже кошти його батька й розпоряджається ними він. Перша умова: фасад будинку має розробити Василь Кричевський. Це була категорична вимога. І, звичайно ж, Василь Григорович за цю справу береться. Але виникає колізія: міська дума дозволяє оздобити в українському стилі тільки центральний фасад. Зрозуміло, що ні Грушевський, ні Кричевський піти на це не могли. І не пішли. Бічні фасади також заграли оздобленням.

“Обличчя” втраченого будинку

Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського в Києві – чверть століття за ухваленням рішення про створення, але трохи більше десяти років за часом, коли музейники нарешті увійшли в стіни будинку-флігеля на Паньківській, 9. Щодо зруйнованого більшовиками “фамільного дому” Грушевських, шестиповерхового будинку-красеня, то всі ці роки, каже Світлана Панькова, вони мали фото лише понівеченої споруди: “Це доволі відоме фото. 25 січня, за новим стилем – 7 лютого, 1918 року будинок зумисне обстрілюють запальними снарядами. Кожен удар – свідчення того, що Грушевському й Центральній Раді не прощають проголошення незалежної держави українського народу”.
Отож минулий рік позначений для істориків своєрідною сенсацією – вдалося виявити зображення Дому Грушевських (він справді мав власне ім’я) цілим. Згори на нього задивляється мирне київське небо, внизу принишкли в буйнім листі дерева…
– За цим зображенням можна побачити, що ж вдалося Василю Кричевському. Будинок мав передісторію – був готовий проект, уже стояла “коробка”, і тому Кричевський, як згадували його прихильники, не дуже охоче взявся за справу. Адже це не був повністю його проект, як у Харкові чи Полтаві. Але знову ж таки, апріорі, Василь Григорович не міг відмовитися від того, щоб у Києві з’явився ще один український акцент – “Дім Грушевських”. І тому він намагається українізувати вже готову “коробку”. Його рука, його стиль, його смак – усе впізнається, – каже музейниця.
– Фасад Кричевський розробляв майже півроку. Для Грушевського це було задовго, він непокоївся, бо ж взагалі жив у іншому темпі, поспішав жити, – додає пані Світлана. – Цікаво також, що Василь Григорович вмовив Грушевського надбудувати мансарду. Згода Михайла Сергійовича була ніби сатисфакцією, жестом шани до митця. Проект мансарди Кричевський розробив сам, і вона з’явилася над крилом будинку по Паньківській. Саме там він розмістив свою майстерню і свій унікальний музей, надзвичайну колекцію старожитностей.

“Я Кричевському могоричував”

– Майоліки для оздоблення “фамільного дому”! Звісно, що тільки завдяки Кричевському Грушевський може домовлятися про їх виготовлення з художньо-промисловою школою у Миргороді. Коли через завантаження йому відмовляють, знову виручає Кричевський і допомагає отримати “добро” від відомого майстра, уродженця Опішні Івана Гладиревського. Чотири з половиною тисячі великих і триста малих майолік! Коли їх привезли до Києва, у Грушевського був тріумф. У своєму щоденнику він пише: “Я Кричевському могоричував”. А це, зрозумійте, була для Грушевського така дуже нетрадиційна форма спілкування. Але ж радість! – каже Світлана Панькова.
Будинок Грушевських було споруджено впродовж одного року – 1908– 1909. 29 вересня за старим стилем Грушевський вселяється у свою квартиру, в якій навіть шпалери були підібрані Кричевським. Це аж настільки, наголошує музейниця, вся родина Михайла Сергійовича довіряла Василю Григоровичу: “Часом дружина Грушевського, поки він був на своїх викладах у Львові чи на архівних студіях у Пітері, Москві, Варшаві, писала йому, що вирішила змінити інтер’єр кімнати, але чекає на Кричевського. Навіть у питанні, як краще переставити шафи та крісла, останнє слово було за другом родини”.
Грушевський мешкав на шостому поверсі, у тій частині будинку, яка виходила на вулицю Паньківську. Кричевський так само – на шостому, але в тому крилі, яке розташовувалося на Микільсько-Ботанічній.

“Килим Полуботка горить!”

Під час більшовицького обстрілу весь прибутковий фамільний будинок був понівечений, але найбільше постраждала саме мансарда. У страшному вогні згоріли безцінні колекції і Кричевського, і Грушевського…
Ці зібрання, власне, як і їхні власники, були споріднені. Кричевський не лише підказував якісь напрями, а й підбирав для Грушевського експонати. Київську колекцію Михайла Сергійовича складали переважно килими. Особливою пристрастю була межигірська кераміка.
“У щоденнику ми знаходимо численні замітки про те, як Кричевський порадив, підібрав, повів, домовився. Так формувалася унікальна колекція Грушевського, яку ми, на жаль, не побачимо, бо Михайло Сергійович її не відтворив”, – констатує Світлана Панькова.
– Про Василя Кричевського сучасники згадують, що трагічну втрату своєї величезної колекції він переживав зі слізьми, – каже музейниця. – Це правда. Є спогади про той жахливий день – будинок обстрілюють, а до Центральної Ради прибігають жінка й дівчина – дружина Михайла Сергійовича, Марія Сильвестрівна, й донька Катерина, вони не стримують сліз: “Килим Полуботка горить!”
Це був відомий килим гетьмана Павла Полуботка з колекції Кричевського…
Авжеж, на печальному тлі цієї втрати неможливо втриматися від міркувань у тому умовному способі, якого історія, як відомо, не знає. Світлана Панькова нагадує, що незадовго до трагедії, 5 грудня (за новим стилем), новообрані академіки створеної з ініціативи Михайла Грушевського, Василя Кричевського й інших видатних діячів культури Української академії мистецтв представляли свої експозиції на виставці. Додатково всі вони були щедро прикрашені килимами з колекції Кричевського.
– І чому ця виставка не протрималася довше… – каже пані Світлана. – Це було унікальне явище в історії музейництва і взагалі мистецького простору Києва. Ну протримали б ще трішки – і тоді б ті килими вціліли… Але наближалися Українські Установчі Збори, й для їх проведення потрібне було приміщення. Центральна Рада особливих площ не мала, їй доводилося потрошечку “вибивати” кімнати в Педагогічному музеї на Володимирській вулиці. Тому виставку довелося згорнути, безцінні експонати повернулися на Паньківську.

Неправильна обкладинка

Крайнє у часі видання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського називається “Обличчям до обличчя”. Це найповніший на сьогодні альбом іконографії Михайла Грушевського – прижиттєві портрети, фотографії, карикатури. Працюючи над його підготовкою, історики виявили у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника цілу колекцію автентичних рисунків, прорисовок Кричевського до “Ілюстрованої історії України”, “Нашої політики” й багатьох інших видань Грушевського, які оздоблював Василь Григорович.
– У цьому зв’язку можна згадати, що в 1906 році Грушевський отримав дуже неприємний досвід, коли заходився розробити обкладинку для своєї праці “Про старі часи на Україні” особисто. Видання виходило в Пітері. Звідти йому надав відповідь відомий український діяч Петро Стебницький: “Ваш козак у кацапських штанях зовсім не пасує змісту книжки, яку ви написали”. Відтоді Грушевський вирішив не експериментувати. Практично всі його видання виходили з обкладинками руки Кричевського, – зазначає Світлана Панькова.

Наш найкращий митець

– І після еміграції Михайла Грушевського в 1919 році їхні взаємини з Василем Кричевським не переривалися, – продовжує завідувачка музею. – У нас є цілий комплекс документів про створення Михайлом Сергійовичем у Відні Союзу голодним України. Через своїх приятелів у Америці й Канаді він збирає пожертви, щоб підтримувати насамперед українську інтелігенцію. Якось у листі до Кирила Студинського, львівського дослідника і свого приятеля, Грушевський пише, що у Кричевського – ювілей (це було 25 років його творчої діяльності), тож треба переслати йому хоча б 10 чи 20 доларів. На той час це були величезні кошти. Їх переправили, надіслали навіть посилку з харчами. Однак ідеться не тільки про особисту підтримку між цими двома людьми. Кричевський був довіреною особою Грушевського, він отримував від нього на руки кошти, які роздавав діячам Української академії мистецтв, власне художникам. У згаданих документах ми знаходимо своєрідне “визначення” Грушевського про Кричевського, що він – кращий або власне найкращий наш митець. Це 1923 рік. Крок за кроком, пліч-о-пліч вже стільки пройдено…
Художня форма пам’яті
“Тяжко мені” – ці слова Кричевського записали ті, хто прийшов на похорон Грушевського, щоб підслуховувати, вистежувати. Ті, кого лякало навіть скорботне пошанування українцями свого великого історика, голови Української Центральної Ради.
– Це було прощання з другом, – каже Світлана Панькова. – Направду, якщо мені вже не одне десятиліття доводиться займатися долею Грушевського, його життєписом, то видається, що не так багато було в нього друзів. Кричевський – один із них. І саме він взявся за проект пам’ятника на могилі Грушевського. Коли постало питання, як вибудувати дефінітивний ряд (Михайло Грушевський – хто?), Василь Григорович сказав, що ми напишемо тільки “Михайло Грушевський” – нехай знають. Він засвідчував цим лаконічним написом, що всі мають знати, хто такий Михайло Грушевський…
Братерство, дружба, порозуміння Михайла Грушевського й Василя Кричевського – все це залишилося в історії, – підсумовує пані Світлана. – І в музеї нам хотілося їхні взаємини матеріалізувати. Чесно зізнаюся, як музейник, що ми нічого особливого й не робили. Лише взяли все, що лежало на поверхні. У нашій історико-біографічній експозиції запроваджена, як ми це називаємо, “лінія Кричевського”, стиль Кричевського.
В основі архітектурно-художнього вирішення розділу – модель орнаментів Василя Григоровича, якими оздоблювалися інтер’єри Історичної секції ВУАН. Вітрини експозиції нагадують особливу форму вікон Кричевського… Світлана Панькова переконана, що все це разом – ще одна з форм пам’яті про двох великих в історії українства людей, долі яких перетнулися, перехрестилися, обнялися…

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий