Якось, переглядаючи свій сімейний архів, я зупинився поглядом на старій світлині 1956 року, зовсім маленькій, форматом 7х5 сантиметрів. Зі знімка дивилися двоє підлітків 12 – 13 років. Вони були в однаковому одязі…
За кілька днів перед цим я став випадковим свідком розмови двох жінок на зупинці громадського транспорту. Одна з них скаржилася подрузі на свого зятя, а інша її підтримувала: мовляв, що з нього взяти, він же з дитбудинку. Мене так вразила ця жорстока й несправедлива репліка.
Виникло бажання поділитися спогадами про Пасківський дитячий будинок ім. Луначарського
(с. Пасківка, Полтавський район), де волею долі мені довелось прожити кілька років. Наголошую, саме прожити, а не пробути. Підлітки на згаданому старенькому фото – це я, Віктор Мірошниченко, та мій ліпший товариш дитинства Юра Кірсанов.
“Гроза”-директор і улюблені вихователі
Наш дитячий будинок розташовувався на території колишнього поміщицького маєтку, поруч із відомою Ковалівською трудовою колонією імені Максима Горького, яку свого часу очолював А.С.Макаренко. Там базувалися два загони – перший (6-й клас) та другий (7-й клас). Основне приміщення, де постійно проживали діти, було старе, дерев’яне. Саме під його дахом вихованці виконували домашні завдання, відпочивали. Третій загін (5-й клас) мешкав у окремому невеликому будинку на відстані 600 – 700 метрів від основного об’єкта. Тут же проживав разом із сім’єю і директор нашого дитбудинку Григорій Іванович Сорока.
У закладі постійно було близько ста дітей віком від 12 до 15 років. У ті часи вихованців у дитячих будинках утримували, як правило, до закінчення семи класів. Надалі направляли до професійних училищ чи якихось курсів, де вони здобували робітничі професії. Післявоєнна держава потребувала робочих рук. Проте траплялися й винятки з цього правила.
Григорій Іванович Сорока був для нас “грозою”, хоч ми і бачили його дуже рідко, і майже ніколи не чули, щоб він на когось підвищував голос. Директор сповідував у вихованні дітей-сиріт методи Макаренка, вважав Антона Семеновича своїм учителем і наставником.
Заступником директора з навчальної роботи працювала літня жінка із завжди серйозним виглядом – Марія Семенівна. Її робочий кабінет знаходився в другому загоні, отож туди вона й викликала вихованців-неслухнянців “на килим”. Фельдшером в дитбудинку була дружина директора – Марія Іванівна.
Звісно, що ми, вихованці, прізвищами працівників дитбудинку цікавилися рідко, тому й нині пригадуються лише імена та по батькові. У першому загоні діти дуже любили уважну й добру виховательку Лідію Павлівну. А загальною нашою улюбленицею була вихователька другого загону Тамара Федорівна, ще зовсім молода наставниця, віком не набагато старша від нас. Ми, цікаві підлітки, знали, що в неї є наречений-моряк. Із Тамарою Федорівною легко говорилося на будь-які теми, адже вона сприймала нас як рівних. Проживала молода вихователька в Полтаві, тож після роботи діставалася додому робітничим потягом “Ромодан – Полтава”. Ми ж часто просили її залишитися з нами після роботи, розповісти про якусь повість чи кінофільм, не розуміючи, що потрібний їй потяг курсував рідко й через нас вона на нього частенько не встигала.
Жодного разу Тамара Федорівна не відмовила у додатковому спілкуванні, й іноді її розповіді в нашій спальні закінчувалися аж після відбою. Ми засинали під її мелодійний голос. Яким чином вона діставалася після цього додому – ніхто з нас і не здогадувався.
Улюбленою вихователькою з третього загону була жінка поважного віку Клавдія Пилипівна. Вихованців вона любила, як рідних дітей. Росіянці за національністю, їй дуже важко давалася українська мова. Найчастіше ця слабкість проявлялася, коли вона допомагала нам виконувати домашнє завдання з математики. Ми хором підказували їй потрібне слово. Влітку 1956 року Клавдія Пилипівна очолила наш туристичний (піший) похід до Диканьки та Опішні. Під час цієї подорожі ми ще сильніше відчули її материнську любов.
Самі собі годувальники
Господарство в дитбудинку було великим. На декількох гектарах землі вирощували переважно овочі для цілорічного харчування вихованців. Утримували декілька корів. Були в господарстві й свині, вівці, птиця, а також троє коней, за допомогою яких ми обробляли землю, привозили з Ковалівки ті продукти, котрими не могли забезпечити себе самостійно (хліб, цукор, сіль, макаронні вироби тощо). А ще був у нашому “віданні” фруктовий сад.
Ділянки землі закріплювалися за загонами. Вихованці під контролем завгоспа чи вихователя саджали картоплю, розсаду овочевих, поливали, пололи, збирали врожай. Корів у сезон пасли по черзі чи відпрацьовуючи в такий спосіб покарання за непослух. Зате обов’язки конюхів та їздових були для хлопців заохоченням. І це незважаючи навіть на те, що, по-перше, випасати гривастих доводилося з трьох-чотирьох годин ранку, по-друге, з початком робочого дня належало переналаштовуватися на звичайні обов’язки – підвезення продуктів, прополювання овочевих культур, доставляння постільної білизни у пральний комбінат тощо. Робота кипіла до самого вечора.
У їдальні працювало лише два кухарі. Всі допоміжні роботи (чищення овочів, миття посуду, прибирання приміщень, заготівля дров для плити, принесення необхідної кількості води від ручної водокачки) виконували вихованці. Годували нас на той час добре, тричі на добу.
Вологе прибирання в усіх приміщеннях, закріплених за загоном, виконували самі вихованці. Жодного працівника-прибиральника в дитбудинку не було. Вранці кожна дитина протирала своє ліжко й місце в робочій кімнаті від пилу, застеляла постіль, а черговий ретельно мив підлогу. Причому з цією роботою необхідно було впоратися до сніданку та виходу до школи.
На уроки ми прямували в Ковалівку пішки (близько 5 км) через колгоспні поля. Навесні, восени, коли часто йшли дощі, чорнозем “розкисав” – і цей маршрут ставав мало прохідним, тому доводилося ходити через с. Свинківку, додатково долаючи ще кілька кілометрів. Такі ж незручності виникали під час весняних повеней, коли Коломак виходив із берегів і відрізав прямий шлях до Ковалівки.
“Моїм був № 14”
У школі ми навчалися разом із місцевими дітьми. Вони називали нас “інкубаторними”, а ми ж їх – “домашніми”. Прикметно, що все наше дитбудинківське товариство хоч і мало повністю однаковий одяг, але помітно вирізнялося охайним виглядом. Одежа в кожного вихованця була, так би мовити, своя – отримавши нові речі, ми мали самостійно вишивати на них білою ниткою свій інвентарний номер (моїм був № 14). Зимовий одяг передавався від одних дітей до інших з урахуванням їхнього зросту та розміру.
Переважна частина вихованців дитбудинку були сиротами. Отож сподівалися, що врешті-решт родичі знайдуться і приїдуть за своїми кровинками. Особливе хвилювання наше товариство охоплювало, коли з боку залізничної станції прямували якісь подорожні. Кожен вірив, що це наближається справдження його найзаповітнішої мрії.
Шефами нашого дитбудинку був колектив Полтавського паровозоремонтного заводу та одна з військових частин, дислокована в Полтаві. Напередодні Нового року вони привозили нам скромні подарунки, влаштовували невеликі концерти художньої самодіяльності. Раз на два-три три місяці в дитбудинок прибувала пересувна кіноустановка, й у приміщенні їдальні нам демонстрували художній фільм. Вихованців, які мали дисциплінарні покарання, на сеанс не допускали.
У 1956 році до дитячого будинку привезли щойно створену кінострічку “Педагогічна поема”. На прем’єрі був і колишній завгосп Ковалівської трудової колонії Калина Іванович, про якого згадував А.С.Макаренко в однойменній повісті.
У дитбудинку діяв свій духовий оркестр, яким керував Арсентій Іванович. Він приїздив з Полтави раз чи двічі на місяць і навчав вихованців грати на інструментах.
Незабутні гостини
Багато дітей після закінчення терміну проживання в дитбудинку часто навідувалися до нього (на канікулах, у відпустці) як до рідного дому. Адміністрація закладу завжди зустрічала їх як членів своєї великої родини, допомагала чим могла.
Я залишив стіни дитбудинку після закінчення сьомого класу (1957 р.) й знову побував у них майже через два десятиліття, в 1976 році, разом із сім’єю. Не- можливо передати хвилювання, з яким йшов (а вірніше – біг) із залізничної станції Свинківка до дитбудинку. Дружина і син ледве встигали за мною.
На той час завершувалося остаточне закриття закладу. Дітей розмістили в інші установи, а все рухоме й нерухоме господарство передали Полтавській обласній школі-інтернату № 2 імені
Н. К. Крупської. Григорій Іванович та Марія Іванівна Сороки мешкали в неподалік зведеному маленькому будинку. Дружина директора відразу мене впізнала. Григорій Іванович був уже дуже хворий.
В одній із кімнат закладу я тоді несподівано натрапив на дуже цікаве фото. Воно розміщувалося на стенді з написом “Наші вихованці”. Світлина була знаковою для одного з етапів життя автора цих рядків, про що свідчив і підпис під нею: “Мірошниченко Віктор з першими підлеглими після закінчення військового училища”. Яким чином цей знімок потрапив до дитбудинку, я так і не з’ясував. Але на прохання забрати його мені не відмовили. Це фото я бережу донині.
Із Григорієм Івановичем ми чаювали близько трьох годин. Також переглядали світлини. Він дивувався, що я відразу впізнавав зображених на них Толю Любченка, Ваню Гончара, Марію Ворону, братів Юру та Серьожу Павелків, Пашу Прядко (мою першу дитячу симпатію), Юру Кірсанова, Толю Порубая, Мишка Давибарана, Раю Сороку та інших. З його розповіді я дізнався, що всі мої ровесники-вихованці дитбудинку стали гідними людьми й знайшли своє місце в суспільстві.
І сьогодні, коли мені ріжуть серце згадані на початку цієї публікації жорстокі слова незнайомки про вихованців дитячих будинків, я повертаюся думками до теплої розмови з Григорієм Івановичем Сорокою, який так пишався успіхами своїх колишніх підопічних. Правда на його боці. В усі часи є світлі люди, справжні педагоги, які присвячують своє життя тому, щоб виростити позбавлених батьківської уваги дітей хорошими людьми. Я знав таких багато.
Віктор МІРОШНИЧЕНКО,
колишній вихованець Пасківського дитбудинку.
м. Миколаїв.