На сторожі національної культури, традицій та духовності

На сторожі національної культури, традицій та духовності

До 150-річчя Товариства “Просвіта”

Про становлення, діяльність та здобутки Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка видано вже десятки монографій і сотні наукових статей, знято фільми. І в цьому є певна логіка. Товариство “Просвіта” – одна із найдавніших і найавторитетніших громадських організацій в Україні, яка нині відзначає 150-річчя. Упродовж всієї своєї діяльності “Просвіта” жертовно працювала на утвердження української державності: відродження національної культури, традицій та духовності. А подібні інституції завжди підтримувалися і пошановувалися у вільному світові, в усіх самодостатніх країнах.

“…У напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім”

Загальновідомо, що “Просвіта” зародилася на Галичині – 8 грудня 1868 року відбувся Загальний збір симпатиків “Просвіти” у залі польської міської стрільниці на вулиці Курковій у Львові. Основна ідея організаторів створення цього товариства була озвучена так: “спомагати народну просвіту у напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім через видавання практичних книжок і брошур на тій мові, якою нарід говорить”. І, як показало життя, діяльність товариства від самого початку спрямовувалася уже за багатьма напрямками – від культурно-мистецької, видавничої і духовної до політичної.
Головою товариства на першому Зборі у Львові було обрано професора академічної гімназії Анатоля Вахнянина, а до керівного органу увійшли професори Олександр Борковський, Омелян Огоновський, Юліян Романчук, Омелян Партицький, студент Іван Комарницький, урядники Михайло Коссак та Корнило Сушкевич, докторант права Максим Михаляк, письменник і художник Корнило Устиянович! Майже усі вони згодом відіграли важливу роль не лише у самій “Просвіті”, а й у загальноукраїнському суспільному житті.
Зважаючи на регіональну тематичну зацікавленість читачів “Зорі Полтавщини”, спробуємо у даній публікації висвітлити особливості створення і діяльність Полтавського товариства “Просвіта”, літопис якого сягає також немало, уже понад 100-річний період.
На Наддніпрянській Україні соціально-політична ситуація для створення українських політичних партій, легальних науково-видавничих і громадських національних інституцій була менш сприятливою, ніж на Галичині. І тому початок ХХ століття на східних і центральних теренах Україні відзначався запеклою боротьбою українофілів за рідне слово, церкву, книгу, виставу. І якщо у великих містах, як-то Києві, Чернігові, Катеринославі, Одесі, Житомирі, Миколаєві, осередки “Просвіти” удалося створити і легалізувати (деякі товариства спромоглися навіть видавати свою пресу), то у Полтаві, Зінькові та Лубнах такі спроби виявилися вкрай невдалими. Так, Полтавське губернське присутствіє 21 червня 1906 року відмовило представникам місцевої свідомої інтелігенції у реєстрації статуту товариства як такого, що “має на меті ширити серед народу національну самосвідомість, а це в нинішній час загрожує громадському спокою”. Засновники товариства з надією на справедливість тоді звернулися зі скаргою до Сенату, що ствердив рішення присутствія. Але у відповіді було чітко зазначено, що “мета товариства – допомогти культурно-просвітницькому розвиткові українського народу в Полтавщині” є поривання до відрізнення українців, а це вже загрожує спокоєві та цілості держави.
Тож у роки реакції краяни, які були позбавлені права працювати у “Просвіті”, налагоджували співпрацю з просвітянами інших губерній (М. В. Лисенком, Б. Д. Грінченком, М. М. Коцюбинським, С. О. Єфремовим, І. М. Стешенком, М. М. Аркасом, І. Л. Липою, С. Ф. Русовою, Л. Косач), провадили свою культурницьку роботу в інших інституціях Полтави, передовсім в “Українському Клюбові”, “Музично-Драматичному Товаристві”, “Бояні”, “Українській Книгарні” та ін. Та навіть і у цих товариствах українцям дозволялися лише розваги – пісня, декламація, гротеск, вироби мистецтва й різні умілості.

Українське товариство “Просвіта” у Полтаві

Тож заснування “Просвіт” на Полтавщині припало вже на знаковий 1917 рік, коли потужна хвиля національно-демократичних перетворень змела зі свого шляху всі імперські бюрократичні перепони. Уже 13 квітня 1917 року у залі Першої Полтавської гімназії відбулися загальні збори симпатиків товариства “Просвіта”, а 28 квітня того ж року головою товариства було обрано відомого українофіла Г. О. Коваленка та керівний склад ради; 18 вересня 1917 року Постановою Полтавського окружного суду було ухвалено статутні документи, унаслідок яких товариство отримало офіційну назву “Українське товариство “Просвіта” у Полтаві”, із зазначенням юридичної адреси – будинок Українського клубу по вулиці Стрітенській, 37.
У першому параграфі статуту було визначено те, до чого прагла громадська воля: “Т-во мало на меті допомагати культурному розвиткові українського народу в межах Полтавської губернії”; а реалізовувати свою мету товариство мало шляхом: 1) видання книжок, часописів тощо; 2) відкриття книгозбірень, музеїв, читалень, книгарень; 3) впорядження лекцій, курсів, спектаклів, вечорів, 4) заснування шкіл, захистків, ясел та інших просвітніх і добродійних закладів.
У період української революції 1917–1921 рр. Полтавська “Просвіта” у своїх лавах мала чимало видатних особистостей. У списку найавторитетніших значилися: В. Н. Андрієвський, Г. О. Коваленко, О. А. Левитський, П. Г. Голобородько, В. О. Щепотьєв, І. І. Ліщина-Мартиненко, В. А. Морозовська, Є. Біленький, В. М. Верховинець. Діяльність товариства характеризувалася активністю і насиченістю, члени періодично сходились на загальні збори: у 1917 році сім разів, у 1918 – двічі. Лише у Полтаві внаслідок наполегливої організаційної роботи була створена ціла мережа осередків: Павленківське товариство (Є. Біленький, В. М. Верховинець, К. І. Товкач), Ново-Строївське (Гр. Коваленко), Богоугодних установ (Березняк), Щербанівське (М. Мамчин). А в 9 повітах Полтавської губернії у 1918 році, за далеко не повними відомостями, значилося 362 “Просвіти” – діяльні осередки національного і духовного відродження. Немало з них у своєму складі мали хорові групи, драматичні гуртки, книгозбірні.
Як свідчать джерела, 9 жовтня 1917 р. головою Ради Полтавського товариства “Просвіта” було обрано ректора учительського інституту, мовознавця Олексу Августиновича Левитського, який активно підтримував заходи щодо українізації початкових шкіл та гімназій, зокрема створення першої української гімназії імені І. П. Котляревського, відкриття у Полтаві Історико-філологічного факультету та Українського народного університету. Товариство збирало кошти, запрошувало до співпраці професуру Харкова, улаштовувало українські книгозбірні, провадило поміж краян курси вивчення української мови та інші заходи.
Полтавські просвітяни орендували за контрактом у міській управі її театр, де “впорядили чимало концертів та вистав”, дбаючи про вшанування пам’яті славетних українських діячів. За ініціативою голови місцевої “Просвіти” було проведено цілу низку пам’ятних вечорів та впоряджено панахиди по Тарасові Шевченку, Іванові Котляревському, Миколові Лисенку, Іванові Стешенку.

Спроби відродити “Просвіту”

У період української революції 1917–1921 років “Просвіти” жертовно виконували свою історичну місію – провадили культурницьку роботу задля розбудови УНР та Української держави. Але зі встановленням та утвердженням радянської влади їх подальша доля була цілком прогнозованою. І хоча у 1921–1922 роках з осередками “Просвіти” на теренах радянської України було фактично покінчено, влада ще багато років продовжувала знищувати як саме поняття “просвітянство”, так і колишніх просвітян. На думку більшовицьких ідеологів, “Просвіти” залишалися “вогнищами “національної культури, бойовими організаціями войовничого націоналізму”.
Намагання відродити “Просвіту” здійснювалося на початку 1940-х у період запеклої боротьби двох злочинних тоталітарних режимів, коли залишалися ще живими деякі старші українофіли. Та й німецька окупаційна влада до певного часу лояльно ставилася до проявів і розбудови національного і духовного життя. Але вже весною 1942 року окупантам було зрозуміло – національно-визвольний рух в Україні набирає неабиякого розмаху, а відтак загрожує інтересам Третього рейху. Під репресії нацистів, як колись і більшовиків, стали масово потрапляти діячі ОУН, “Просвіти”, української церкви. Тож після короткого національного відродження “Просвіти” знову вимушені були піти у підпілля, але їхні діячі таки змогли на шпальтах окупаційної преси віддати належну шану провідникам української революції 1917–1921 років та розповісти краянам про численні більшовицькі злочини…

Після ейфорії – буденна робота

Третє відродження “Просвіти” припало уже на період горбачовської перебудови, а саме на 1988–1989 роки, коли радянська ідеологічна задуха стала поступово спадати, і у різних куточках України стали виникати культурологічні клуби, товариства, інституції, що стояли на грунті національного відродження, – Український культурологічний клуб (м. Київ), “Рідне слово” (м. Полтава), Товариство Лева (м. Львів). До честі краян наше місто стало одним із перших у цьому почесному реєстрі.
Біля витоків культурологічного клубу “Рідне слово” у м. Полтаві були робітник комбінату “Полтавпромбуд”, колишній політв’язень Микола Кульчинський, письменник та літературознавець Петро Ротач, викладачі вузів Ольга Ганич, Ніна Жигилій, Віталій Покась, науковці Олександр Чирков та Михайло Дяченко.
Правління клубу усвідомлювало значення своєї діяльності для самоусвідомлення українців, для пропаганди української культури, відродження української мови і здобуття нею статусу державної. Згідно із прийнятим статутом метою створення клубу було поліпшення українського мовного середовища у місті, вивчення і популяризація української культури. Тож не випадково першими заходами “Рідного слова” стали відзначення 174-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, а згодом – проведення збору підписів за державний статус української мови в 1989 році (перші підписи серед полтавців поставили тоді робітники-будівельники).
11–12 лютого 1989 року в Києві, у Будинку кіно, за ініціативою представників національно свідомої інтелігенції відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Два дні у переповненому залі, де поряд з представниками новостворених осередків з усієї України сиділо кілька десятків компартійних апаратників різних рівнів, лунали пристрасні промови оборонців української мови та культури впереміш з оваціями та вставанням і бурхливим обуренням “Ганьба!” Відкрив установчу конференцію наш славетний земляк, письменник Олесь Гончар, делегатами конференції було прийнято Статут і обрано керівні органи товариства (головою ТУМу обрано Дмитра Павличка). Це було одне із перших велелюдних опозиційних зібрань в Україні, коли люди щиро ділилися наболілим, обмінювалися досвідом у площині подальшої громадської роботи, розбудови просвітянських осередків на місцях.
Як відзначала у своїх спогадах учасник установчої конференції, журналіст, співробітниця “Зорі Полтавщини” Тетяна Дениско: “Після конференції та навіяного нею ейфорійного настрою почалася буденна робота: треба було утверджувати українську мову, плекати отче слово, прозаїчною мовою – створювати первинні осередки, обговорювати і роз’яснювати недосконалий “Закон про мови в Українській РСР”. Так, він не передбачав жодної відповідальності за його невиконання, але розв’язував руки тумівцям: спираючись на нього, ми могли від імені держави вимагати уваги і поваги до мови титульної нації. Мені досить легко вдалося створити первинний осередок ТУМу в тодішніх “Зорі Полтавщини” і “Комсомольці Полтавщини”, його членами стали Андрій Нанкевич, Надія Турчина, Лідія Віценя, Наталка Близнюченко, Ванда Лис та інші – кращі газетярі вважали своїм обов’язком долучитися до громадської організації, яка проголосила своїм завданням захист української мови. Попереду очікувало проголошення незалежності України, але тоді ми, охоплені ентузіазмом, не здогадувалися, як непросто буде її відстояти”.

На зламі епох

Наприкінці 1980-х – початку 1990-х років просвітянські осередки створювалися масово в Україні, в Полтавській області. У навчальних закладах, редакціях різних періодичних видань, музейних та архівних установах, бібліотеках, філармонії, на підприємствах та в установах.
Друга знакова подія становлення сучасного товариства – 12 жовтня 1991 року відбулася ІІІ позачергова конференція товариства, на якій було прийнято новий Статут і нову назву – Всеукраїнське Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Від 1990 року головою товариства є відомий письменник, мовознавець П. М. Мовчан.
Полтавське обласне товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка уже 30 років очолює Микола Георгійович Кульчинський, який обирався народним депутатом України 3–6 скликань (2000–2012), депутатом обласної та Полтавської міської рад. Для того, щоб зрушити українську справу з мертвої точки, він неодноразово вкладав у організацію та проведення заходів свої власні кошти, чим показував приклад для інших. За підтримки голови, зокрема, фінансувалося проведення Всеукраїнських Петлюрівських наукових читань (проводилися у Полтаві від 1992 року), рок-фестивалів “Мазепа-фест” (від 2003 року), виготовлення та встановлення меморіальної дошки голові Директорії УНР, головному отаманові військ УНР С. В. Петлюрі (2006 рік), встановлення пам’ятника гетьманові України Іванові Мазепі (у тому числі організація і проведення аукціону картин художників у Києві), участь у виготовленні проекту реставрації Києво-Могилянської академії, видання багатьох просвітницьких видань (а їх товариство “Просвіта” за роки своєї діяльності видало понад 50), видання та утримання обласної просвітницької газети “Наше слово” значною мірою лягало саме на його плечі.
Задля розбудови української культури і духовності у товаристві “Просвіта” жертовно працювали: світлої пам’яті Петро Ротач, Юрій Антипович, Петро Библів, Анастасія Кобікова, Дмитро Демидюк (Кременчук) і продовжують працювати: полтавці Ганна Кіященко, Володимир Годзенко, Ганна Дениско, Тетяна Дениско, Орися Ковалевич, Герой України Тетяна Балагура, Лідія Віценя, Микола Степаненко, Олег і Галина Пустовгари, Олександр Білоусько, Марія Гринь, Юрій Самойленко, Володимир Мокляк, Тамара Просяник (Кременчук), Марія Усцова (Кременчук), Людмила Розсоха (Миргород), Микола Булда (Чорнухи), Олександр Печора (Лубни), Віктор Міщанин (Опішня) та багато інших подвижників.
* * *
Сьогодні, у рік високого ювілею, завдання просвітян є не менш значимими, ніж були на зламі ХІХ–ХХ століть. Імперська загроза нікуди не зникла і просто набула інших, гібридних, форм. Тож на порядку денному – розвінчування давніх і сучасних міфів російської пропаганди. Боротьба за утвердження нашої державності триває.

Тарас ПУСТОВІТ.

Поділися:
  • 85
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    85
    Shares

Добавить комментарий