На татовій  світлій стежині

На татовій світлій стежині

Усе радісне, добре, світле пов’язане тільки з татом – Володимиром Івановичем Устименком, найдорожчою для мене людиною в світі. Він прожив велике життя – понад 94 роки… Утім і зараз залишається серед нас – як друг, однодумець, Інтелігент з великої літери, неперевершений фахівець своєї справи, котрій присвятив усе життя. Досі не віриться, що його велике любляче серце більше не б’ється.

Мій тато, Володимир Устименко, познайомився з моєю мамою у Кременчуці, де обоє навчалися у фельдшерсько-акушерській школі. Вони були завзятими спортсменами. Вдома зберігається чимало грамот за участь і перемогу у різних спартакіадах. Після закінчення школи молодих фельдшерів направили на роботу в Кіровоградську область.
Зі спогадів батьків знаю, що фельдшерсько-акушерський пункт був звичайною хатою, в одній половині якої приймали хворих, робили щеплення, виконували медичні маніпуляції, там же була і пологова палата. У другій половині жили ми. ФАП обігрівався пічкою, мабуть, був не дуже теплий, бо батьки згадували, що часто новонароджених забирали на свою половину, клали у ліжечко до мене, щоб обом було тепліше.
Тато регулярно здійснював подвірні обходи. Говорив, що фельдшер повинен знати все: і хто що їсть, і хто з ким спить, і хто жене самогонку; повинен уміти все: і пологи прийняти, і рану зашити, і вивих управити.
Кажуть: «Знаєте, яка різниця між лікарем і фельдшером? Фельдшер не знає ЧОМУ, але знає ЯК, а лікар знає ЧОМУ, але не знає ЯК» (медики зрозуміють, про що мова).
Володимир Іванович любив свою роботу і часто згадував про той період на Кіровоградщині.

Серед гір і любові
Навчаючись в університеті, тато отримав квартиру в Ужгороді. Це була половина будиночка на вулиці Мукачівській. У дворі мешкали угорці, словаки, євреї – усього сім сімей. Жили досить дружно. Одна сім’я мала телевізор, тож ми ходили до них дивитися фігурне катання та хокей. У дворі ріс один горіх, урожай з якого ділили на всіх. Я трохи знала угорську.
Тато брав напрокат автомобіль, і ми подорожували Карпатами. Він узагалі дуже любив кермувати, говорив, що їзда його ніколи не втомлює. Першою власною машиною у нього був «Запорожець», потім – «Побєда», згодом – «Москвич».
Ми багато подорожували, принаймні за тогочасними мірками. Були у Прибалтиці, Криму, Білорусі, в різних місцевостях Західної України. Тато – за кермом, мама – «штурман», а я – пасажир. А років із 14 «штурманом» стала я.
Було багато гарних пригод. Але одного разу трапилася й небезпечна подія – ми перекинулися на «Побєді». На щастя, ніхто не постраждав.
Коли жили в Ужгороді, ми з татом часто ходили дивитися футбольні матчі. Він уболівав за «Динамо». Останні роки, окрім футболу, уболівав за наших боксерів, за дівчат-біатлоністок.
А ще у них із мамою була велика колекція платівок, вони любили їх слухати й танцювали під цю музику. На курсі тато був один сімейний, тож часто у нього (бо квартира ж) збиралися одногрупники.
До нього приходили й зі своїми проблемами зі здоров’ям. Усі сім років навчання тато працював медбратом у різних відділеннях, мама також – медсестрою. Ми часто зустрічали її з роботи увечері та йшли на вечірній сеанс у кіно (я під полою його плаща).
Коли тато закінчив університет, він просто здав квартиру райвиконкому. Утім і в Козельщині ми також ходили і на концерти, і в кіно – доки все це не замінив телевізор…

Ближче до рідні
Так сталося, що татків фах – рентгенолог – і визначив наше наступне місце проживання. У Козельщинську райлікарню потрібен був саме рентгенолог. Уперше до Козельщини ми з татом потрапили влітку 1964 року. Приїхали оглянути місце його нової роботи і підшукати квартиру. Пам’ятаю, що мені дуже не сподобалася «кам’янка» від вокзалу до старої поліклініки, а от «паркетні» тротуари (викладені цегляною паркетною кладкою) навпаки – справили незабутнє враження. Дві «паркетні» стежки бігли нагору.
Я запитала у тата, чому ми приїхали саме у Козельщину, на що він відповів, що так буде найближче до його та маминих батьків (вони жили під Полтавою). До речі, у Кременчук ми їздили щомісяця «робочим» поїздом. Потім я дізналася, що тато з кожної зарплати возив батькам гроші, допомагав їм.
Коли підросла, уже сама їздила до бабусь і на вихідні, і на канікули. У Козельщині ми років 5 жили на квартирах: спочатку в провулку Кірова, потім на вулиці Котовського. А коли почали споруджувати п’ять будинків на вулиці Дзержинського (нині Котляревського), нам там виділили квартиру. Увесь вільний час тато був на будівництві. Старожили говорили йому, що місце під будинок невдале, там, начебто, були монастирські конюшні, потім звалище сміття, але вдіяти вже нічого не можна було. І він, як міг, старався укріпити будинок, сам рив канави під фундамент – не за нормою, а до «підошви», до твердого ґрунту. У деяких місцях не докопувався.
Потім із тим будинком було багато проблем. Ми заселилися, коли він був іще недобудований, тіснилися в одній кімнаті, користувалися туалетом райспоживспілки.
Старожили пам’ятають, що там були ковбасний цех, коптильня, погреби, сарай із газовими балонами. Тато пофарбував дах будинку олійною фарбою, а вночі сталася пожежа, балони з газом почали вибухати – кажуть, їх уламки знаходили аж біля ставка. Я також пам’ятаю ту ніч, коли прокинулася від вибухів, криків, бачила у відкриту кватирку, як летіли палаючі уламки.

Колега, учитель, порадник
До медінституту я вступила 1974 року, вже маючи свою сім’ю – доньці було 9 місяців. Без допомоги батьків було б дуже скрутно. До трьох років донька жила з моїми батьками, вони допомагали нам і грошима, і продуктами, фізично і морально. Віддячити їм я могла тільки успішним навчанням. Коли після інтернатури прийшла у 1983 році на роботу, батько «віддав» мені рентгенкабінет, а сам працював на флюорографі, патанатомом і черговим лікарем.
Мені дуже пощастило працювати з батьком. Із ним можна було порадитися, поділитися труднощами у діагностиці, обговорити цікаві випадки. Ми працювали тоді на приладі РУМ-20, більшість досліджень велася у темряві.
Батько любив рентгенологію за її доступність, інформативність, універсальність. І до сьогодні майже 80 відсотків діагнозів ставиться за допомогою рентгендосліджень. Він любив повторювати, що наша допомога потрібна і терапевтам, і хірургам, і травматологам – усім без винятку фахівцям медицини.
Його любов до професії передалася і мені. Тато – мій колега, учитель, порадник. Коли у 2013 році в новому кабінеті встановили цифровий апарат, він узявся досконально його вивчати, навчився працювати з комп’ютером, принтером. Мав допитливий розум, був наполегливим. Досконало знав роботу не тільки лікаря, а й рентгенлаборанта. Нових лаборантів навчав тонкощам роботи, її особливостям, бо ж більша частина успішної діагностики – це правильно зроблений знімок.

Кожного дня – за підручники!
Тато був дуже акуратною, відповідальною і самоорганізованою людиною. Акуратність у побуті – це армійська дисципліна. Від мене також вимагав порядку, привчав, щоб речі були на своїх місцях. А я завжди опиралася… Хоча зараз вимагаю порядку вже від своїх онучок.
Найбільше мене вражало батькове ставлення до роботи – він ніколи не запізнювався, не брав відгулів. Навчався на факультеті «Лікарська справа», мав фельдшерський досвід, працював багато років терапевтом, був асистентом у хірургів, потім багато років – патологоанатомом.
Кожного дня, пообідавши, виконавши домашню роботу, тато півтори чи дві години працював із підручниками. Мав прекрасну бібліотеку. Почав збирати книжки ще в університеті, багато було підручників із хірургії, акушерства, гінекології, терапії. У татовій бібліотеці зберігаються раритетні на сьогодні книги авторів з рентгенології: Лінденбратена, Рейнберга, Рубашева. За цими книжками вчилася і я, та й зараз користуюся ними.
Добрі слова й щедрі врожаї
Особлива тема – нічні чергування. Як і більшість лікарів, Володимир Іванович чергував по лікарні 4–5, а то і 6–7 разів на місяць. На ніч завжди робив повний обхід відділень, заходив у кожну палату, говорив із кожним хворим. Якщо було необхідно, робив призначення, але кожного втішав, підбадьорював, розповідав цікаві історії. Після обходу заповнював історії хвороби і завжди був на посту разом із медсестрами, фельдшерами (тоді «швидка» була поряд із рентгенкабінетом), не цурався ніякої роботи. На жаль, мало залишилося колег і пацієнтів, які це пам’ятають. Він працював із А. С. Касьяненком, Ю. О. Проскурнею, А. Ф. Суховершею, В. М. Наземцем, Гуглею, Померанцевим, Погинайками, М. І. Шкілею та іншими. Світла їм пам’ять.
Володимир Іванович любив життя в усіх його проявах, завжди бачив хороше, навіть у дрібницях. Не любив пафосних слів, офіціозу…
Тато любив трудитися в саду, поратися біля бджіл, допомагав зятеві Валерію працювати у теплиці, радів урожаям.
Усе світле, радісне, добре пов’язане з татом – найдорожчою для мене людиною в світі.

Тетяна МІЩЕНКО.
смт Козельщина.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий