На тлі  понівеченого храму

На тлі понівеченого храму

Вісімдесят років тому розпочалася Друга світова війна

Який чудовий місяць вересень… Межа літа й осені. Лагідне тепло й ніжна прохолода, щедрість городів і садів. Країна знань відчиняє свої аудиторії, бібліотеки, лабораторії… А вони розтіяли війну. Світову війну. Провідники націонал-соціалізму й більшовизму, а в загальному підсумку – дикого, розгнузданого популізму, вирішивши, що історію пишуть переможці, у серпні 1939 року уклали угоду про розподіл Європи.

Звісно, і Гітлер, і Сталін – кожен з них бачив тільки себе переможцем. Через тиждень, 1 вересня 1939-го, нацистська Німеччина, створивши провокацію на кордоні, напала на Польщу. Ще через тиждень Радянський Союз на багнетах робітничо-селянської червоної армії поніс “золотий вересень” на східні креса республіки. Взагалі Польща викликала у більшовиків особливі “сентименти”. Дуже хотілося помститися за те, що на початку 1920-х не вдалося пристібнути колишній шматок царської імперії до червоного материка. Й Фінляндію, на тверде переконання більшовиків-переможців власного народу, які вирішили писати історію, “варто зігріти” “російською весною”, але для того треба було відкрити скриньку Пандори. Вона й була зламана 23 серпня 1939-го у Москві підписанням пакту Ріббентропа–Молотова. А “фомку” для зламування замка цієї страшної скриньки було вручено фюреру і дуче в Мюнхені в серпні 1938 року прем’єр-міністрами Великої Британії і Франції. Політика поступок, замирення з агресором європейських країн викликала істерику більшовицької пропаганди. Аякже, вождь-генсек залишається поза світовим ярмарком марнослав’я, на якому, сподівалися класичні буржуа, можна купити мир. Щоправда, коштом інших країн – їхнього суверенного права бути господарями на своїй землі. “Самовдоволена глупота та безвідповідальність… Збочений оптимізм… “Умиротворення” у всіх його формах тільки заохочує агресію… Заклики до розважливості та стриманості можуть стати першими чинниками смертельної небезпеки; середній шлях, обраний унаслідок бажання мати безпеку і спокійне життя, може привести просто до осередку небезпеки”, – ці слова належать Вінстону Черчіллю. У 1938 році він ще не був прем’єром, але саме йому в темні часи (послуговуючись фразеологією відомого фільму), що настали після піррової перемоги його попередника Чемберлена, довелося згуртовувати британців перед реальною і тривалою загрозою нацистського вторгнення. Нації, які не здаються, – хоч і програють війну, але відродяться, ті ж, які здаються – ніколи, звертався прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль до співвітчизників. Але скриньку Пандори було уже зламано. “Фомкою” фюрер поділився з генсеком. “Зворушлива дружба”, що нагадувала медовий місяць, тривала майже два роки. Щоправда, й до того німецькі “ентузіасти” таємно від усього світу проходили вишкіл в радянських військових, зокрема танкових, училищах. У 1941–42 роках це стало для німецьких “іхтамнєтов” 1930-х одним з вирішальних чинників успішних блискавичних операцій на східному фронті запаленої 1 вересня 1939 року, вісім десятиліть тому, Другої світової війни, внаслідок якої загинули десятки мільйонів людей. Примара світового панування, оперезавшись свастиками і зірками, поглинала життя, долі, майбутнє. Сіяла руїни, згарища, спустошення – матеріальне й духовне…
* * *
У студентські роки, здається третьокурсником, я став випадковим свідком бесіди чоловіків поважного віку, які ніжилися на весняному сонці в київському парку Шевченка. Розмова велася, звісно, російською, тож спробую передати її мовою оригіналу: “В сороковом мы вошли в Прибалтику. Изумила чистота в деревнях и городах. У них булочки были – до того в жизни таких не видели, не то чтобы пробовали. Сапоги у крестьян такие, что у наших офицеров не было. Оденешь – ноге легко, удобно. Они жили для жизни, мы – для войны. Короче говоря, освободители…” “Який несвідомий елемент”, – подумалося тоді, здається, у 1982-му…
Світлої пам’яті Микола Семенович Пашко, полтавець, який свого часу працював доцентом факультету журналістики Львівського університету, якось переповів бувальщину, почуту на Галичині. З нагоди десятиліття “золотого вересня”, в 1949-му, у Львівській опері зібрали урочисте засідання. Як і належить, з великою промовою виступив очільник обкому компартії, слово мали робітник, колгоспник. Запросили на трибуну заслуженого діяча мистецтв, як тоді особливо наголошували, радянської України. Сивочолий чоловік, котрому випало жити і за бабці-Австрії, і за Польщі, був надзвичайно лаконічним. Він сказав, що десять років тому прийшла влада рад і на те нема ради. Фраза стала крилатою…
“…Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво, і піратство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика. У нас нема справжнього почуття гідності…” – гіркі слова, написані Олександром Довженком у щоденнику. Ще гіркіші залишилися поза цією цитатою. Як тут не згадати Франкове “Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови”.
* **
Ці світлини зроблені на малій батьківщині всесвітньо відомого кінорежисера – у містечку Сосниця на Чернігівщині. Дату не встановлено, за формою важко визначити, хто із “визволителів” диригує “колєнопрєклонєнієм” на тлі зруйнованого собору – солдат вермахту чи РСЧА. Мова не про геополітику. Долю України вирішували і досі намагаються вирішувати без України. Нинішні балачки, пробні шари – загравання з РФ щодо повернення країни-агресора до найпрестижнішого світового клубу “G-7” – то пряма паралель із Тегераном-1943 і Ялтою-1945. Лідери держав антигітлерівської коаліції визначали післявоєнний світоустрій. В антиімперіалістичному пориві президент США Франклін Рузвельт вгамовував прем’єр-міністра Великої Британії Уїнстона Черчілля щодо його пропозиції відкрити другий фронт на Балканах. Дядько Джо, як називав Сталіна Рузвельт, всіляко його підтримував, бо нормандський варіант висадки союзницьких військ віддавав Східну Європу більшовикам на поталу. Але ж США не треба було зайве напружуватися, та й імперські амбіції Об’єднаного Королівства пригальмовувалися. Звісно, мова про Україну не йшла, а про Польщу – так. Більшовики наполягали, що ця країна для них – справа честі. Честь іще та: коли Варшавське повстання проти нацистів у серпні 1944-го сходило кров’ю, радянські війська, що були на східних околицях польської столиці, несподівано навіть для німців зупинилися. “Лицар честі” дядько Джо знекровлював некомуністичний рух опору, тримаючи в обозі своїх армій маріонетковий уряд, лояльний до більшовиків. Арміями командував маршал Рокосовський, етнічний поляк, народжений у Варшаві. Ієзуїтству, інтернаціональній хуцпі “поборника честі” Сталіна не було меж. Була безмежна жага влади і дрібно-нікчемне прагнення вселенської помсти – полякам, фінам, українцям, грузинам, євреям, лікарям, композиторам, інженерам… Перед тим була Катинь-1940, де розстріляли тисячі військовополонених офіцерів, котрі повірили слову російського (радянського) офіцера. Після того була Катинь-2010, де в авіакатастрофі загинули ну дуже нелояльний до Росії президент Польщі Лех Качинський і мало не весь уряд країни. А ми кажемо, що гібридна війна – то нове слово на міжнародній арені боротьби за панування у світі.
Варшавський епізод не насторожив Франкліна Делано Рузвельта й у Ялті-45. Дорога червоному імперіалізму була відкрита, бо історію пишуть переможці?.. Але ж чи вони переможці. Парафіяльних священиків, як і сосницький Троїцький собор, понищили до “золотого вересня”-1939. Сільських вчителів не встигли, як і конюхів, ковалів, слюсарів, того ж таки недодушеного в енкавеесівських застінках неперевершеного стратега Костянтина Рокосовського, котрий воював не числом, а умінням. Вони й принесли самозваному вождю – фактичному диктатору – перемогу. А той подякував новими репресіями, податками, облігаціями і мізерним зниженням цін на 1 квітня. Ну не гуморист?!
* **
Троїцький собор у сотенному, а згодом повітовому, містечку Сосниці звели у 1702 році. Не виключено, що серед фундаторів храму був гетьман Іван Мазепа. Понівечили наприкінці 1930-х, розібрали у 1950-х. На місці руїни звели недолуге двоповерхове приміщення райкому компартії, прилеглу вулицю обізвали, звісно ж, іменем Леніна. Нині – імені Михайла Грушевського, паралельна – Троїцька. Можливо, так починається проектування себе в історії.
Історія теж іноді робить іронічні відступи.
Загальноєвропейський День пам’яті жертв сталінізму та нацизму за постановою Ради Європи з 2009-го щорічно відзначається 23 серпня (дата підписання сумнозвісного протоколу Ріббентропа – Молотова.
Вшановуючи пам’ять тих, кого поглинув молох тоталітаризму, вклонімося нашому синьо-жовтому знамену як оберегу від вождів і фюрерів імпортних і домотканих, лукавства давнього і сьогочасного, місцевого й інтернаціонального.
23 серпня – День Державного Прапора України: “те, чого справді не обирають, / і те, чого не продаси”.

Олександр МАКАРЕНКО.

Поділися:

Добавить комментарий