На видноколах  наших духовних

На видноколах наших духовних

Цей виступ прозвучав не першим під час презентації книги нашого земляка, письменника Володимира Шкурупія (архієпископа Афанасія) «Останній поріг», але розповідь про неї почну саме із фрагментів промови письменника, доктора філологічних наук, професора, ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Миколи Степаненка:
– Ми прийшли на розмову до майстра – самобутнього, воістину талановитого, майстра, якого, на превеликий жаль, не знає іще наш люд, який потребує поширеності, «розкрутки», як модно сьогодні говорити. Коли б мене запитали, хто достойно репрезентує прозу Полтавського краю натепер, я вирізнив би передовсім владику Афанасія… А з-поміж достойників всеукраїнського штибу у жанрі прози – особливо прози малої, на чиїх плечах тримається сьогодні цей потужний літературний пласт, є і Володимир Шкурупій. Це абсолютно не комплімент, це об’єктивна оцінка… У кожного письменника є учитель, до якого він горнеться душею і серцем. У Шкурупія теж він є, я б вирізнив передовсім Стефаника, бо сильно і страшно писав той митець. Сильно і страшно пише і Володимир Шкурупій. Може, він не ступає у слід Стефаників, але він сягає просвітку цього митця, вони десь сходяться на видноколах наших духовних. Їхня проза перегукується, а з малою прозою дуже багато клопоту. У великому жанрі можна розпросторено йти, моделювати сюжети, іти впевнено, надійно, і вже десь там виходити на якісь береги. А в малій прозі треба в’язати туго сюжет, щоб він був яскравий і самобутній. Стефаник – майстер новели, Володимир Михайлович позиціонує себе як представника жанру оповідання. Повість він теж вважає великим оповіданням… Я б сказав, що ця проза десь на покордонні оповідання з новелою… А новела – це найтяжчий жанр у малій прозі. Коли б поглянути на письменника Шкурупія ізблизу – з ким він перегукується, я б поставив його в один ряд із Григором Тютюнником і сказав би, що він іде слідами Григора Михайловича. У чому ця збіжність? Передовсім у народності мови. Обидва вони філологи, і отой літературний код, який поза персонажами є в творі, випрацюваний свідомо, вправно, філологічно, лінгвістично, мовознавчо, бо це вже генотип закладений, автор орієнтується в цьому світі – він приречений на те, щоб говорити грамотно, не порушувати канонів літературної мови. Але це не стосується мови персонажів… Тут пульсує, б’є таким потужним джерелом народно-розмовна стихія з її пружностями, скільки в неї соковитості, барв, якими кольорами вона яскравіє! І важливо в отому розвихреному морі віднайти те, що найближче лягає до контексту, що віддзеркалює подію, що вимальовує персонажа, вимальовує митця. Тут вони великі майстри… А самобутність письменника Шкурупія полягає в тому, що він сакральний митець – за покликом, бо він владика, він чернець, він іде іншим світом – він інокин у цьому світі, у нього своє бачення, свій поклик, обов’язок, взятий перед Всевишнім. Але оця сакральність накладається все одно на літературу… Своїм «Останнім порогом» Володимир Шкурупій уже надійно входить у класику української літератури… Живильним джерелом української культури було село, оця сільськість народжувала високий інтелект, і в цій сільській стихії письменник почуває себе вправно, надійно, впевнено, вільно, він розкошує там, він знає, як представити той клаптик чи фрагментик дійсності, як засвітити вогник, щоб його побачив увесь люд. І насамкінець – просто дякую цьому майстрові за таку соковиту, коротку, сильну, подеколи страшну, оригінальну, самобутню, до певної міри орнаментальну і непересичену занадмір художностями прозу. Тут гармонують зміст і форма, а це, як казали колись філософи, – успіх будь-якої перемоги. У нашого майстра перемога сьогодні є.
Це слово письменника-дослідника Степаненка вмістило в собі стільки, що воно може стати для читача орієнтиром – як відкривати собі світ письменника-земляка Шкурупія, що в ньому шукати, що в ньому брати, з чим іти далі. Бо далі вже не підеш тим собою, що ти був до прочитання цієї прози: вона опромінить і душу, й тіло, засяде у мозку кісток твоїх важким стронцієм думок і відчуттів. Але разом із тим вони піднесуть душу у світ легких, світлих, духовних вершин, у безмірний Космос, аж туди, де синьо-синьо, де висять жовті кулі-планети, де дише така неймовірна свіжість, яку ні з чим не зрівняти. А він туди «літав» – знає. Тільки зрозумів, що – рано ще туди, злякався й повернувся в себе, змусив своє серце жити далі. Але після того він уже бачив і знав більше, ніж дається зазвичай людині. Тому й розповісти дано йому більше. І все те «має бути правдиве, навіть якщо воно вигадане» – таке правило письменника. Ще він наголошує, що ніколи нічого не писав на замовлення, тільки те, що сам пережив, відчув, зрозумів на власному досвіді.
Про непростий свій життєвий шлях просто й чесно розповідав Володимир Шкурупій на зустрічі з читачами в літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського. Про те, як довго шукав себе, свій шлях, своє призначення. Народився він у селі Мала Шкурупіївка Решетилівського району. Пройшов військову службу, закінчив Черкаський державний педагогічний інститут (за фахом – учитель української мови та літератури). Працював учителем у школах Решетилівщини, інструктором зі спорту, редактором районного радіомовлення. Був колгоспним пасічником, затим – фермером. У 1991 році заснував духовно-літературний альманах «Великдень», у 1995-му – всеукраїнські газети «Чаша Агапіта» та «Добродій» (нині «Добродій» – духовно-релігійне щомісячне видання). Був редактором газети «Решетилівський час». У 2005 році все змінилося: Володимир Шкурупій прийняв чернечий постриг з іменем Афанасій. У 2006-му заснував Свято-Покровський чоловічий монастир у с. Білки Житомирської області, був його намісником у сані ігумена. Навчався в духовній семінарії, в національному університеті «Острозька академія» отримав дипломи бакалавра філософії і магістра богослов’я. У 2009 році за рішенням архієрейського собору Української Автокефальної Православної Церкви його хіротонізували на єпископа Харківського і Полтавського у храмі святителя Миколая Набережного в Києві. Він підтримав об’єднання українських православних Церков у Православну Церкву України, нині владика Афанасій – керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ. Десять років вів щомісячну двадцятихвилинну духовного спрямування передачу на обласному радіо «Лтава».
Перша книжка Володимира Шкурупія «Жива роса» вийшла у 1987 році, друга, «Осіння горішина», у 1990-му – обидві в Києві, у видавництві «Радянський письменник». Член Національної спілки письменників України з 1988 року. Дебют молодого письменника був непростим – рукопис першої книжки чотири роки поспіль вилучали із плану видавництва, а друга вже ніби й вийшла була, але в люди її не пускали, тримали в підвалі, і редактор тоді сказав автору, що, швидше за все, її «поріжуть на макулатуру». Все – через повість про голодомор «Чи я в лузі не калина». Із першої книжки її вилучили, а друга, вже із нею, могла й не дійти до читача. Врятували її політичні зміни перебудовчого періоду. Хто не жив «у тому житті», як каже письменник, тому важко зрозуміти такі підходи, вимоги, заборони. Правду говорити було небезпечно – про українську історію, її голодомори, важку працю селян у добу розвинутого соціалізму, про цинізм і моральну деградацію керівників різних рангів, навіть про любов до рідної мови, землі, про національні традиції. Але талант молодого полтавця щиро підтримували видатні письменники Олесь Гончар, Євген Гуцало, побратими-ровесники. Спілкування з ними окрилювало, але недовго – їх земний шлях обірвався.
Після виходу двох перших книг, кількох позитивних рецензій на них і подальшого ніби забуття Володимир Шкурупій довго «майже не писав». У 1995 році друкував оповідання «З хреста знята», ще п’ять-шість оповідань, вийшла збірка проповідей «Візьми свій хрест». А в 2016 році написав оповідання «Серця вкраяла» – коли вже й не сподівався, що писатиме. То було повернення в літературу.
– Якщо ти робиш те, що тобі визначив Бог, ти завжди досягнеш успіху і плоди матимеш, – каже владика Афанасій Шкурупій.
Ніби для ілюстрації цього твердження він розповів, які неймовірні, золоті врожаї перцю, огірків, баклажанів вирощував у пору свого фермерства – на горі, в сухій землі! Мовляв, Господь благословляв ту його працю – сій, вирощуй, це добра справа, але чи плоди збереш… Нічого не зібрав, якщо говорити про торгівлю, прибуток. Вівцям згодував свої овочі – продати нічого не зумів.
Його нива – білий аркуш паперу, який мусить засівати словом.
Нині Володимир Шкурупій пише нову книжку оповідань, працює над романом.
«Добра твоєму талантові» – так називається переднє слово письменника в книзі «Останній поріг». Воно про Олеся Гончара і Євгена Гуцала, спогади про зустрічі з ними й розмови. «Володю, любий, щастя й добра твоєму талантові» – таким був автограф Євгена Гуцала у подарованій його новій книзі, написаний 15 листопада 1985 року. І про себе розказує: коли пішли з життя його товариші, талановиті прозаїки зі Львова Максим Левицький та Іван Коваль, то був великий психологічний удар, «після якого душа моя наче завмерла, як підстрелена птиця. Коли ж пішли з життя і Олесь Гончар та Євген Гуцало, то у мене було відчуття, що помер разом з ними і я. І я перестав писати…»
Книгу «Останній поріг», презентацію якої провела провідний бібліотекар відділу соціокультурної діяльності обласної бібліотеки Галина Вовченко, складають повісті й оповідання, що входили до двох попередніх. У ній три повісті – «Жива роса», «Чи я в лузі не калина», «Бідна вдова» – й тридцять три оповідання, обсяг – близько 600 сторінок. У минулорічному конкурсі «Краща книга Полтавщини» вона отримала перше місце у номінації «Краще прозаїчне видання». В анотації зазначено: «Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотворено, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію». Все це відчули слухачі того вечора – Галина Вовченко і Володимир Шкурупій читали оповідання «Йоська» і фрагменти із «Червоного спаса»: нелегко було це і читати, й слухати: чи то сльози бриніли, чи душі в надриві…
Книга вийшла у Київському видавництві «Майстерпринт» до 65-річчя Володимира Шкурупія. Національна спілка письменників України висунула «Останній поріг» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2020 рік.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий