Історія сержанта з позивним «Пекло»
До війни Костянтин працював будівельником у Кривому Розі, але коли у березні 2022 року зателефонували з військкомату, наступного дня він уже був у строю. Його мобілізували до Національної гвардії України, де він швидко пройшов підготовку в Полтаві та вирушив з підрозділом до Харкова. Там почалася нова глава його життя – наповнена викликів, обстрілів і боротьби. Перші тижні служби Костянтина пройшли на блокпостах у Харкові. «Це був ще порівняно спокійний час, хоча ми розуміли, що це лише початок», – розповідає він.
Проте справжнє розуміння війни прийшло під час служби на державному кордоні. Їхній підрозділ зайняв позиції поблизу кордону, де ворог розташовувався в селі та на фермі, використовуючи будівлі й місцеве населення як живий щит.
«Ми бачили, як із ферми вилітали їхні гелікоптери та працювала артилерія, але завдати удару було неможливо – там були цивільні», – згадує Костянтин. Він наголошує, що, на відміну від росіян, українські військові цінують життя мирного населення і не дозволяють собі дій, які можуть завдати шкоди цивільним. Через постійний вогонь неможливо було привезти матеріали для будівництва нормального укриття. «Ми ховалися, де могли – під тонкими гілками, у неглибоких ямах. Це не захищало, але іншого варіанту не було», – каже він. Одного разу під час обстрілу мінометами перший «приліт» змусив його та побратима вискочити з окопу.
«Ми вибігли з укриття, і буквально за кілька секунд у цей же окоп прилетіло ще кілька мін. Відразу зрозуміли, що треба рухатися далі, щоб вижити», – згадує сержант.
Наприкінці 2022 року підрозділ Костянтина перекинули до Бахмута. Умови боїв тут були зовсім іншими. Війна в місті – це руїни, покинуті будинки та постійна напруга. «Ми тримали позиції в будинках, які вже нічим не нагадували про своїх хазяїв. Наше завдання – перехрестя, стратегічна точка. Там вирішувалася логістика, і ми не могли дати ворогу обійти нас. Це була як гра в шахи: ти маєш передбачити кожен рух ворога, він намагається обіграти тебе. Але крапку поставила реактивна артилерія бойових побратимів, яка знищила вщент штурмові підрозділи окупантів», – згадує Костянтин.
Завдяки злагодженим діям підрозділ утримав позиції. Після Бахмута підрозділ перекинули на Луганщину. Тут ситуація була ще складнішою. «Не було хвилини тиші. Снаряди, дрони, танки – все це працювало проти нас. Ворог стояв за 700 метрів, ми бачили один одного, як на долоні. Особливо важкими були евакуації поранених. Ми знали, що кожен крок небезпечний. Треба було пройти три кілометри під вогнем, щоб витягти хлопців. Одного разу не змогли донести побратима до точки евакуації – він помер дорогою. Це те, що залишаєш із собою назавжди», – зізнається він.
Попри всі складнощі, Костянтин залишався лідером для свого підрозділу. Його підлеглі відзначають, що він завжди діє рішуче і зважено. «Паніка недопустима, навіть коли все горить навколо. Якщо ти командир – ти відповідальний за всіх», – каже він. Костянтин впевнений у перемозі України. Для нього війна – це не лише захист територій, але й майбутнього.
«Я хочу, щоб наші діти не знали, що таке війна. Ми тут не заради себе, а заради того, щоб наступні покоління могли жити вільно», – підсумовує Костянтин.
Група інформації та комунікації 17-ї Полтавської бригади НГУ «Рейд».
Вам також може сподобатись
У Полтаві стартує ініціатива «Місто Петлюри»
«Киць, я у твоїй касці і броніку»
Сльози й роздратування – нормальна реакція на ненормальні обставини: як полтавці відновлюються після масованої атаки «шахедів»
Силіконові тюльпани та латексні троянди не зів’януть, але й не розкладуться: штучні квіти збільшують ризики українців захворіти на рак
Священник з духом революціонера й характером бійця, молитви якого рятують воїнів і техніку