На вулиці  Пушкінській,  Лермонтова…

На вулиці Пушкінській, Лермонтова…

Здавалося б, ну чим іще може вжахнути світ «руская асвабадітєльная армія»?!. Звісно, мова не про мільйонні колаборантські угрупування часів Другої світової війни. Хоч тоді вони теж відзначилися аж настільки, що есесівці розстріляли командира РОНА Броніслава Камінського, затятого комуніста і палкого московського націонал-патріота, ката Варшавського повстання, за участь у зґвалтуванні.

Блюзнірські гасла «дєди ваєвалі» і «можем павтаріть» вилилися в трагедії Маріуполя, Чернігова, Харкова… Доблесних переможців пологового будинку, театру, де переховувались від постійних обстрілів жінки з дітьми, психіатричної лікарні країна-терорист московія вшановує своїми відзнаками.
Які ордени видаватимуть кремлівські істоти своїм оркам за Ірпінь, Гостомель, Бучу, Бородянку? Ірпінський міський голова Олександр Маркушин у перші години визволення міста та околиць від «асвабадітєлєй» повідомив про звірства окупантів. Власне, звірство – це занадто м’яке визначення дій покидьків із московитськими шевронами. Понад місяць утримуючи територію поблизу нашої столиці, вони не марнували часу: катували мирних жителів, мародерствували, ґвалтували. «На Пушкінській вулиці, на Лермонтова вони розстріляли кількох дівчат, жінок, а потім їздили по них танком». Жахливий оскал «рускава міра», і звірі тут ні до чого. Погани й упирі свою мерзенну хіть рознесли й іншими регіонами «денацифікації». Посивіле п’ятирічне хлоп’я з південної області, на очах у якого орки мучили його маму впродовж кількох днів, можливо, й не свідчитиме в Гаазі, але й без того для нас є свідком якоїсь пекельної жорстокості московитів.
А що ж у мордорі? Вельми не переймаються – без жодного сумління бубонять огидну мантру про те, що «укропи» самі себе катують, разом із «піндосами» вправляються в режисурі й поширюють фейки. А ще, за даними московської фундації «Левада-центр», 51% росіян пишаються війною з Україною, 14% – відчувають радість і піднесення. Ось така соціологія наприкінці березня в московії. Ну як тут не повіриш в існування біолабораторій, де розробляються речовини етнічного спрямування. Вони вже давно успішно діють в ерефії, зомбуючи власників паспортів з двоголовою куркою.
Те ж опитування «Левада-центру» виявило лише 5% громадян федерації, яким соромно за дії свого уряду й армії. Соцмережами шириться пост приблизно такого змісту: «Я росіянин. Мені соромно. Я виїжджаю за кордон, бо мою країну окупували росіяни». Внутрішня окупація в мордорі розпростерла широкі чорні крила: міста і села в багнюці й смітті. Таке ж багно й сморід – суть «асвабадітєля»: мародера, ґвалтівника, убивці. Ментальність орди (за Євгеном Гуцалом) – занадто високе визначення для незбагненного конгломерату поклонників побєдобєсія.
***
Знову й знову в думках повертаюся у визволені від «асвабадітєлєй» українські міста й села, на ірпінські вулиці Пушкінську й Лермонтова.
Люди, які зазнали окупації, розповідали, що в Бучі «побєдобєси» вишукували й нищили місцевих чоловіків віком від 16 до 60 років, відстрілювали вчителів – незалежно від статі й віку. Стрічка новин принесла повідомлення про височайше веління кремлівських побєдолюциферів нищити українські книги, підручники… Звичайно, можна і треба проводити історичні паралелі з подіями сторічної, сімдесятирічної давнини, визначати географічні координати «наймиролюбнішої» країни рад і «найгуманнішого» третього рейху, мюнхенської змови й молотовсько-ріббентропівського пакту, покликатися до уроків історії. Втім, історія, вибачте за тавтологію, як бачимо з історії, уроків не дає, вона – не вчителька. Історію пишуть спершу шаблею, а потім – пером. Телепортація у просторі й часі – тому підтвердження. Як і розстріляні московитами кулею в потилицю зі зв’язаними руками наші співвітчизники на вулицях Бучі.
Світ вжахнувся. Орків вигнано поки що з окремих територій. Мордор готується до відьомсько-упирячого шабашу-параду, «виполняя до канца паставлєнниє целі». Україна платить непомірно високу ціну, рятуючи цивілізацію від путінської гордині, пихи, ядерної загрози. Світ допомагає, гендлює, вичікує, спостерігає. Історія – фіксує…
Фіксуємо, воюємо і ми, щоб наші нащадки мали історію, написану нашими шаблями, нашими перами.

Олександр МАКАРЕНКО.

Добавить комментарий