Материна хата
Вона Наталії дісталася у спадок. Кинулась через півроку оформляти, аж там такі витрати, що геть! А вона ж пенсіонерка багатодітна, як називає себе сама. Не те що сотні – копійки викроїти на таку справу не може.
Замолоду, коли ще мати живою була, пропонувала Наталії хату на неї переоформити. Але дочка не погодилася. Соромно якось було при живій матері справу таку затівати.
– Та що ви, мамо, – казала. – Живіть ще сто років!
А треба було б! Це вже тепер зрозуміла і пожалкувала. Тоді у Наталії був живий чоловік, тепер вона – вдова. Тоді були дорослі діти, тепер вони сімейні, тоді не було онуків, тепер їх четверо і кожне очікує від баби хоч пряника, хоч цукерку, а то й подаруночок на свята. Тоді було інше законодавство, платежі менші, тепер такі закони, що не оплатишся переоформити спадок на себе. Та ще й субсидію можна втратити.
Сіла Наталія та й замислилася. Добре було б хоч яку вигоду зі старої материної хати отримати. А як? Потрібно спочатку вкластися, а потім чи що матимеш.
– А гори воно синім полум’ям! – тільки й проказала. Не знала тоді, що слова виявляться пророчими.
Як би там не було, – порадили розумні люди виставити неоформлену хату на продаж. Може, хто зацікавиться купити, то документи за свій рахунок зробить. Більше ніяк.
Три місяці не знаходилося охочих. Коли нещодавно з’явився один чоловічок. Машина, як півквартири однокімнатної. Видно, що при грошах. Під’їхав, пройшовся занедбаним, зарослим бур’янами двором.
– Воно ж і місце рівне, і земля – чорнозем, – нахвалювала свою неоформлену власність Наталія. – І до зупинки автобусної недалеко!
На останню фразу чоловічок єхидно осміхнувся – такий звір-автомобіль під двором!
Запропонував Наталії свою ціну. Та таку сміхотворну, що та заперечливо закрутила головою:
– Давайте хоч на третину більше. Це все-таки хата!
– Бабо, – сказав не набагато молодший від Наталії покупець. – Бабо, куди твоя хата годна?! Ти подиви!
– А що? – здивувалася Наталія. – Чотири кімнати. Цегляна під залізним дахом.
– А вікна – трухлі, а дах – прогнив, а стіни – подекуди шви сипляться, попідмокали. Та цю хату у разі покупки треба бульдозером розгорнути та на звалище вивезти. А це знаєш, які кошти?
Дряпнули Наталію по серцю такі зневажливі слова, але вона стерпіла. Змолоду була тиха і покладиста. Та все ж від свого не відступала:
– Дешево. Якби ще які десять тисяч додати, та за ваш кошт документи оформити, то я згодилася б.
– Бабо, ти зрозумій… – вів своєї покупець.
Видно, йому місце припало до смаку.
– …час не на твоєму боці. Не продаси зараз – через рік тобі такої ціни вже ніхто не дасть. Подиви, в хаті вже хтось бував – вікна з двору повибивані, всередині – розгардіяш!
– Я сусідів просила, щоб наглядали, – виправдовувалася Наталія. – Та воно хіба за всім устежиш. Вони також люди у віці, то в сутінках виходити надвір страшнувато! Хто зна, що воно за люди по садибі шастають – кинуть каменюку – голову проломлять, та й згадуй як звали.
– А я про що?! – не вгавав покупець. – Розтягнуть твою хату, бабо, ще до осені, і оком змигнути не встигнеш! Продавати треба! І срочно! Тож бери, що даю, і радій!
Наталія похитала головою.
– А може, ще який покупець знайдеться! Почекаю.
– Ну чекай. А моє слово – закон. Через рік і того не отримаєш. А так би жила та раділа грошам. Онукам би допомогла, чи хто там у тебе.
– А може, яких квартирантів знайду! – зовсім уже безнадійно промовила Наталія.
– Ну як знаєш! Я тебе попередив.
Так і розійшлися. За літо тричі приїздив настійливий покупець. Наталія вже і згодна була продати хату, та він раз від разу все зменшував ціну.
– Давайте за ті, попередні, гроші, – просила гостя Наталія, бо покупця все не траплялося, а хата продовжувала розпускатися. З неї невідомі злодії виволокли не лише металеві труби опалення, а й плиту і навіть вхідні двері. Тепер жінка заставляла вхід кількома трухлими дошками навхрест і щоразу знаходила їх відкинутими, а в хаті щось зникало, розбивалося, нищилося.
А це нещодавно трапилася прикра пригода. Наталії зателефонувала сусідка.
– Ой, Наталко, твоя хата димить!
Поки вона зібралася, прилетіла на окраїну міста – глядь, а полум’я уже з-під даху гарячими язиками визирає.
– Пожежну викликали?! – обімліла Наталія.
– Викликали! – повідомив сусід. – Та воно бач як розгорається – оком змигнути не встигли.
Аж тут і червона машина. Розгорнули рукави – давай полум’я гасити. До вечора на місці металевого даху стирчали тільки фрагменти балок, що подекуди несміливо чаділи. Пожежники зібралися та й поїхали.
– Не інакше як твій клієнт постарався, – висловив свою думку сусід. – Дуже вже він хотів купити цей клапоть землі! Хата то зсередини зайнялася. А від чого, коли і газ, і електрика давно відімкнуті? Подумай сама!
Наталія сіла на сирій зламаній лавці і замислилася. Біля ніг лежала втоптана в бруд фотографія у тріснутій рамці. На ній молоді батьки у вишитих сорочках, обів’язані вишитими рушниками. Весільна. Наталія гірко заголосила. А виплакавшись, дістала із кишені мобільний телефон і набрала свого покупця.
– Приїздіть, – сказала. – Дайте за материну хату хоч що-небудь! Я вже заморилася…
Мій друг бездомний пес
Яна ішла дорогою і за сльозами її не бачила. Вдома її в черговий раз мати відшмагала мокрою ганчіркою за те, що не вибрала моркву. Яна не втрималася і послала її як чула, що посилають, як знала, що посилають у мережах: з підвивертом. Вітчим ухопив тоді Яну за волосся і грюкнув нею об двері літньої кухні. А тоді, не відпускаючи, здер із себе пасок і відшмагав її нижче спини. Прямо надворі. Прямо на очах у сусідів і Яниного однокласника – Вітальки. Яні було не так боляче, як образливо – все-таки дівка, восьмий клас. А ще уявляла собі, як завтра з неї потішатиметься вся школа. Бо Віталька – він такий, розповість та ще й прибреше. А ще бачила краєм ока, як він фоткав увесь той цирк. До вечора все буде у мережах.
Яна розридалася ще голосніше. Жити не хотілося. Попереду – закинута ферма, а за нею – річка. Дівчина побрела саме туди. І раптом із заростей лободи, амброзії та будяків вискочив величезний пес. Собак Яна боялася до смерті. Вона завмерла на місці від жаху. А пес, зрадівши несподіваній зустрічі, якось зовсім не страшно, скоріше грайливо гавкнув і схилив набік кудлату голову з кумедно загнутими вухами. Яна не наважувалася повірити незнайомій тварині.
Пес підскочив на місці, зробив кілька стрибків у напрямку дівчинки, а потім удав, ніби втікає від неї. Здавалося, що він запрошує до гри. Яна обережно ступила назустріч собаці. А він знову стрибнув назустріч і відскочив убік. Так вони бавилися якийсь час, а потім Яна так осміліла, що дозволила собі торкнутися веселого собачого писка. Потім погладила пса по голові, полоскотала за вухом. Собака тицьнувся новій знайомій у коліна. Потім знову відскочив. Оббіг коло і повернувся та довірливо простяг голову під долоні дівчини.
Яна забула про своє горе. Присіла біля собаки і почала його гладити. А він настільки осмілів, що лизнув дівчину прямо в ніс. Язик пса був вологий і шорсткий. Яна розсміялася і обійняла собаку за шию та притислася до нього щокою. Пес заскавулів і виборсався з обіймів. А потім знову примчав до рук. Так вони бавилися до заходу сонця.
Увечері Яна повернулася додому і тихо лягла спати. Ніч минула спокійно. Вранці дівчина байдуже вислухала лайку матері, гримання вітчима і, вхопивши зі столу шмат хліба з кружальцем «лікарської», поспішила з хати. Вона зробила величезне коло манівцями, щоб домашні не бачили, що пішла не в школу, а на занедбану ферму, де чекав її новий друг – Армавір. Що таке Армавір – Яна не знала. Просто десь чула це слово, і воно асоціювалося в неї з прекрасним життям і далекими мандрами довкола світу.
– Армавір, Армавір, – покликала вона собаку, і той з’явився з кущів, наче тільки очікував її приходу.
– На, – Яна дістала з рюкзака бутерброд. Спочатку розломила його навпіл, а потім, бачачи, що пес здолав свою порцію в один момент, подумала і віддала йому ковбасу зі своєю частини, а сама з’їла тільки ледь пропахчений ароматом «лікарської» хліб. Пес ковтнув ковбасу і облизнувся. Більше їжі не було. Яна погладила свого чотириногого друга і побрела до школи. Потрапила на третій урок. Закотивши очі, вислухала повчання вчительки (скільки їх було!) і пішла в клас.
Хлопці показово реготіли у неї за спиною, переглядаючи у соцмережах світлини Яниної екзекуції. Вона зі злості піддала одному під зад, другого огріла рюкзаком по спині. Третій, втікаючи, сам налетів на вчительський стілець і гепнувся, ухопившись з криком болю за живіт.
Яна гепнулася на своє місце за партою і з неабиякою зосередженістю замислилася, чим нагодувати Армавіра увечері.
Якось добула до кінця занять, а потім поспішила до магазину. Тут довго крутилася біля холодильника з ковбасами та, нарешті впіймавши момент, коли тітка Ліза пішла у підсобку у якихось справах, швиденько потягла палку найдешевшого сервелату і кинулася навтьоки.
Коли прибігла до ферми, Армавір зустрів її веселим гавкотом і гармидером. Він скакав до дівчини цілуватися, крутився довкола, зазирав у вічі і кумедно схиляв голову, дослухаючись до Яниних слів, який же він бешкетник!
Дівчина швиденько витягла поцуплену ковбасу і згодувала її собаці. Сама вирішила до поцупленого не торкатися, хоча їсти ду-у-уже хотілося. Та для неї був важливим сам принцип. Вона поцупила її не для себе, для друга. Діждавшись вечора, дівчина, як і раніше, поспішила додому.
Так продовжувалося тиждень. Яна щодня вибирала для Армавіра у магазині якісь продукти – то яйця, то хліб, а як пощастить, то ковбасу чи там сметану.
Через тиждень до школи завітала розсерджена продавчиня.
– Викликайте батьків своєї учениці. Вона мені скоро весь магазин виносить! – репетувала вона.
Яну разом з матір’ю через день запросили до директора. Тут же були дільничний поліцейський, сільський голова.
Говорили довго і смачно. Виховували. Яна дивилася на дорослих, немов затята злочинниця, і ні в чому ні каялася, ні зізнавалася. Врешті її відпустили. Вдома дівчина знову отримала від вітчима на горіхи. Цього разу кулаками. З роз’юшеною губою вона вискочила з хати у вечорову темряву і зникла.
Мати не шукала дочку до ранку. А тільки благословилося на світ, побігла до магазину. Тут полаялася прямо на порозі з продавчинею. А потім подалася до школи з криком, що дочка зникла, бо її психіку травмували вчителі. Розпочалися пошуки дівчини. Через добу на вухах стояло все село. Дехто нібито бачив її по дорозі у місто, інші говорили, що Яна сідала до невідомої машини, треті підозрювали у зґвалтуванні і вбивстві вітчима.
Всі помилялися. Дівчину знайшли на другу добу на закинутій фермі, де вона, зголодніла, спала на тапчані у напівзруйнованій прохідній, притиснувшись до бездомного пса, що зігрівав Яну своїм диханням.
Зустріч виявилася трагічною. Собака шкірив зуби і кидався на кожного, хто хотів наблизитися до його господині. А Яна нікого до себе не підпускала. Врешті пес таки вкусив двох чоловіків. Розлючений сільський люд вимагав розправи над лютим собакою, бо він «скажений». І Янин вітчим, влучивши момент, всадив Армавіру вила у боки. Пес заскавулів, сіпнувся, але випорснути не зміг, і чоловік притис його шпичаками до землі. Незважаючи на крик Яни, яку впіймали і потягли геть від місця розправи, собака був забитий палицями на місці. А дівчину під конвоєм з учителів та медиків доправили до районної лікарні і місяць лікували від психічного зриву.
Додому Яна повернулася якась інша. Сумна і байдужа, ніяка.
м. Лубни.
Олександр МІЩЕНКО
Член Національної спілки
письменників України