У свої майже 92 роки кременчужанин Василь Миколайович Копійка – оптиміст, має ясний розум, надзвичайно доброзичливий. І не лише до своїх рідних, а й до зовсім незнайомих – усіх. Таку любов дає йому Бог. Віру у Всевишнього плекає, утверджує із дитинства. Василь Миколайович і досі самостійно читає, переважно Біблію. Щоправда, з великими літерами, бо вже підводять очі. Вони в нього променіють тихою радістю й добром, яких так не вистачає нашому світу…
“Будеш жити”
Розглядаючи пожовклі від часу фотографії, слухаю розповідь Василя Миколайовича про його дитинство.
– Мої батьки були глибоко віруючими православними християнами, особливо мама, Олександра Антонівна. Вперше вона понесла мене до храму на Вербну неділю, щоб охрестити. Мені тоді не було й року. Вона ж навчила молитов.
Хлопчик зростав дуже чутливим, жалів кожну тварину і рослину, в усьому навчився бачити чудовий Божий задум.
– Добре пам’ятаю повінь 1931 року, коли Дніпро вийшов із берегів і позаливав усю округу. Наша родина мешкала тоді у Вереміївці Градизького району. Куток, де ми жили, називався Погорілим, до Дніпра він знаходився найближче. Грунтові води тоді піднялися дуже сильно – у погребі вода стояла… Голодомор 1932–1933 років теж добре пам’ятаю. То був страшний час. Забирали все їстівне не тільки в заможних селян, а й у тих, хто був дуже бідний. Люди гинули, немов мухи. Коли помер наш сусід, я дуже плакав – так шкода мені його було!..
Василь Копійка був тоді ще зовсім малим і теж ледь не загинув, але не від голоду. На маленького хлопчика наскочила корова й дуже сильно скалічила. Сусід глянув на бездиханне хлоп’яче тільце та й вигукнув: “Та він уже вмер!” Дитя винесли в сіни й прикрили платком – усі були певні, що воно померло. Але сталося диво! “Добре пам’ятаю, лежу я на лавці і не можу поворухнутися. Й раптом по мені від кінчиків пальців до самої голови прокотилося приємне тепло, і я почув тихий голос, який промовив до мене: “Будеш жити”. І справді, незважаючи на страшні забої, я дуже швидко одужав”, – згадав Василь Миколайович про своє чудесне зцілення.
– Мама моя – із заможної родини, з дитинства тяжко робила. І вона не могла збагнути, за що представники більшовицької влади селян, які від зорі до зорі працювали й щось заробили, били, виганяли з домівок, забирали майно, силоміць заганяли у колгоспи або оголошували “куркулями” чи “ворогами народу” й страчували чи відправляли в заслання. Так само ні за що постраждав і її батько, якого розкуркулили, забравши геть усе. Через те мама й була проти колективізації. Батько мій, Микола Трохимович, був із біднішої родини. Його в селі дуже поважали. Він був членом активу і навіть записався у колгосп. Та коли мама про це дізналася, сказала, що вкоротить собі віку. Тоді батько пішов у контору, написав заяву на вихід із колгоспу, а потім зайшов на хвилину додому, поцілував дружину й дітей і подався світ за очі, бо став для нової влади “ворогом народу”. Через деякий час він повернувся, взяв Григорія, мого старшого брата, й відправилися вони у Білорусію. Звідти надіслали нам у Вереміївку посилку з харчами, заробленими важкою працею, але її у нас відібрали, а маму ще й побили. Такі тоді були непрості часи…
“Ми змушені були гризти кукурудзяні качани…”
За словами Василя Миколайовича, більшовики на селі безжально нищили тих, хто не хотів запрягатися у колгоспне ярмо.
– У 1932 році вже зовсім нічого було їсти, все радянська влада позабирала. Ми змушені були гризти сухі кукурудзяні качани. Щоправда, мама наша із Нянею (так у родині називали старшу доньку Фросю. – Авт.) потроху косили жито, що його посіяли за хатою подалі від людських очей. Якби дізналися про це активісти, мабуть, розстріляли б усіх… Аби хоч якось втамувати голод, що не відпускав ні вдень, ні вночі, я пив окріп. А коли перепадав окраєць хліба, то вмочав у сіль, і ото скільки прилипне, стільки їв. Обпік собі шлунок такою “дієтою” – усе всередині скипілося. Про це дізнався від лікаря на медкомісії, коли в армію призвали. Сказали, що в мене шлунок у формі гачка…
Через рік батько із сином Григорієм повернулися з Білорусії додому, й усі Копійки разом, залишивши хату у рідній Вереміївці, пішли між люди в пошуках кращої долі. Два роки поневірялися від села до села. Деінде добрі люди прихисток давали на ніч, хтось якоюсь картоплиною пригощав, а найчастіше доводилося голодувати.
– Пригадую, пустили нас в одну хату, немов собак приблудних. Я ліг на долівку, бо більше ніде було, й дядько, господар, навмисне наступив мені на руку. Боляче й гірко було страшенно, я трусився від страху, але не подав ні звуку, щоб із хати на холод не вигнали. А в іншому домі, де нас прихистили, люди кролів тримали, то ми, малі, збирали на долівці зернятка тієї кормової суміші й їли – такі були голодні.
У 1934 році родина Копійок дісталася Богданівки, що в Семенівському районі. Батьки із старшою донькою Фросею влаштувалися працювати у місцевий радгосп за миску баланди, а менші сини сиділи вдома. Якось дорослі повернулися ввечері додому, а хлопчиків нема.
– Ми з Григорієм пішли собі харчу якогось пошукати та й заблукали. Ходили від села до села й так дісталися до Хорола. Звідти нас відправили в сирітський дім – спочатку на хутір Пристань, а
пізніше – в Глибоку Долину. Гриша назвав не наше прізвище, а материне дівоче – Грицай. Так і записали обох. Добре, що мама здогадалася нас із братом шукати по цьому прізвищу, а то так би й лишилися сиротами при живих батьках…
Повернулися Копійки в рідне село із поповненням – за роки поневірянь у сім’ї народилася Марійка. Мабуть, Бог дав її батькам як втіху за двох найменших донечок, яких втратили під час голодомору.
“Господь допускав, але не попускав”
Із Вереміївки велика родина переїхала до Кременчука, де Миколі Трохимовичу виділили квартиру. Та незабаром усі вони опинилися на вулиці, ставши жертвою квартирних шахраїв… Довелося перебратися на село, в Кривуші Кременчуцького району.
– Батьки винайняли маленьку стару хатинку. Стіни в ній були сирі й зовсім не прогрівалися, тому мерзли всі, а Марійка тоді ще зовсім маленька була. Там тільки зиму перебули, й довелося шукати інше житло. Хоча голод у 1938 році вже скінчився, та хліба все одно вдосталь не було. Мусили пішки ходити за ним аж у Кременчук і ледь не добу в мороз в черзі вистоювати, щоб кілограмову хлібину отримати на велику нашу сім’ю. Якось узяв я той буханець, та доки йшов додому, крихта за крихтою і з’їв майже весь. Такий був голодний…
У 1939 році родина Копійок перебралася на Кубань. Незабаром на зароблені в колгоспі трудодні отримали зерно, продали його й купили собі там хатину.
– Ми з батьком пасли череду – корів тоді в людей було багато, не те що зараз. Одного дня раненько погнали скотину. Раптом бачу: проти сонця ніби чоловік стоїть – із засуканими рукавами, а на плечі – молот. До нього підбігає група людей зі зброєю в руках, зникає, потім повертається й давай молотити! Ніхто цього видіння не бачив – тільки я. А рівно через 40 днів почалася війна…
Батька й старшого брата забрали на фронт. А Василь був тоді ще надто молодий. Він лишився вдома, працював у колгоспі біля коней, водовозом. Не раз життя його й близьких опинялося в небезпеці, але біда оминала родину Копійок по материним гарячим молитвам.
– Сусіди розповіли німцям, що ми переїхали на Кубань з України, й ті хотіли нас розстріляти, навіть будинок наш помітили хрестом, але загинули ті, хто на нас доніс, а ми живі лишилися. Господь допускав у наше життя випробування, але не попускав смерті. Якось хлопці наші сільські повезли підводами зерно на елеватор, зупинилися біля ями, заповненої зібраними в полях снарядами, щоб собі трофеї взяти. А вони здетонували, мій друг загинув. Там міг бути й я, але знову Господь уберіг…
На фронт Василя Копійку мобілізували у 1944 році. Бойову підготовку проходив у Новолеушківській станиці. Сподобався молодий хлопець господарці хати, де був розквартирований. Пожаліла вона його, “бронь” обіцяла виклопотати – не погодився новобранець залишатися в тилу, коли батько й брат на фронті.
Після звільнення західноукраїнських земель від фашистів полк, у якому служив Василь Копійка, залишили на Закарпатті встановлювати радянську владу. Та де б не був, він відвідував храми – свічки за здравіє рідних ставив, молився за них. І батько, й брат Григорій повернулися з фронту живими.
Після війни родина Копійок оселилася в Кременчуці. Василь Миколайович пішов працювати. За роки роботи на вагонному, нафтопереробному заводах, інших кременчуцьких підприємствах він освоїв багато різних професій, працював сумлінно. Але відвідував не партійні збори, а Богослужіння.
Віру в Бога як найцінніший скарб вони з дружиною передали й своїй єдиній доньці Надії. Разом Василь і Оксана Копійки прожили 55 років. Кілька років тому Василь Миколайович овдовів. Поруч завжди – люблячі донька із зятем, не забувають дідуся й онуки, яких у нього шестеро, й правнуки. Головна опора Василя Миколайовича – християнська віра. Вона дає йому наснагу кожен день проживати із вдячністю, любити людей і відповідати добром на зло, щоб його, того зла, у світі стало менше…
Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”