Нечасто в похмурому сьогоденні села, стривоженого загрозою дерибану землі, звершуються світлі події, що надихають, додаючи оптимізму й надії. Одначе вони таки трапляються. Наприкінці 2019 року в Рашівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів (Гадяцький район) відбулася така непересічна подія, що скликала до гурту чимало люду: крім школярів та нинішніх учителів, до однієї з класних кімнат завітали допитливі односельці, педагоги-пенсіонери, гості з сусідньої Лисівки, з Гадяча. Справжній сюрприз підготувала для них енергійна та небайдужа до історії села колишня випускниця школи, а нині киянка, фахівець із туризму Юлія Кобізька. Односельці знають її як ініціаторку створення в селі Музею-аптеки: з допомогою педагога-організатора навчального закладу Наталії Волик вона організувала й провела виставку фотознімків талановитого самодіяльного фотографа, рашівця з діда-прадіда Миколи Галушки (14.05.1939 – 18.06.1987).
Він був п’ятою і наймолодшою дитиною в родині Федора й Палажки Галушків, «мізинчик» – казали про таких у селі. Старші брати Петро і Йван загинули на фронтах Другої світової, Павлові й сестрі Поліні доля прослала стежку від отчого порога, доглянути батьків випадало йому. Після школи здібний юнак навчався в Гадяцькому культучилищі, трохи працював у Великобагачанському районі, а потім повернувся додому. Заочно закінчив Харківський інститут культури. Посада шкільного бібліотекаря пасувала йому як нікому. Розумний, делікатний, м’якосердий, він був утіленням доброти найвищої проби – таким пам’ятають його всі рашівські школярі того часу (а працював Микола Галушка на цій посаді до самого виходу на пенсію).
Знаючи добре тогочасну атмосферу в школі з її вкрай авторитарним директором, не думаю, що Миколі Федоровичу доводилося легко. Якось учителі зібралися разом у ліс по цвіт глоду (хтось сказав, що він нерви лікує), і моя перша вчителька Марія Аврамівна Залізняк, маючи відмінне почуття гумору, пожартувала з приводу тієї атмосфери вельми дотепно: «Наваримо каструлю чотиривідерну, поставимо в учительській і будемо на перервах кружками черпать». Хтозна, чи пив той глід шкільний бібліотекар, але на його обличчі завжди світилася лагідна усмішка. Можливо, його надихали захоплення. Бо, крім умілого спілкування з юними читачами, мав чимало інших талантів: ще в шкільні роки відвідував музичний гурток, а дорослим грав на баяні, гармошці, мандоліні, гітарі, бубоні. По суті на кожному інструменті, що потрапляв до рук. І – фотографував, самотужки освоївши непросту науку фотографії. Повсякчас фіксував життя наймилішого його серцю села. Шкільні лінійки й демонстрації, відмінників і спортсменів, першокласників і випускників, свята першого й останнього дзвоника, концерти й випускні бали. А також весілля і проводи в армію. Односельців. Найважливіші сільські будівлі. Багатьох із них уже немає – старого затишного клубу, збудованого ще 1927 року, величної Успенської церкви, зруйнованої войовничими атеїстами 1970-го, ГЕС, яка давала селу світло протягом 1952–1968 років, сільмагу, шкіл земської і «камчатки»…
А на його знімках вони є. Як і люди, що вже пішли в кращий світ. Сотні чудових чорно-білих знімків другої половини 50-х – першої половини 80-х років минулого століття, які засвідчують розвинений естетичний смак, зірке око, щедру душу, руку справжнього майстра! Тетяна Іванівна, дружина, і син Сергій перелічують плівкові фотоапарати, з якими працював Микола Федорович: «Фед», «Зеніт», «Зоркий», «Київ»… Якби дожив до «цифри», то, певно, придбав би й цифрового. Втім хіба може кольорова строката «цифра» зрівнятися з чорно-білою фотографією з її графічною виразністю, з її неповторним шармом?
Споглядання виставлених знімків змусило багатьох замислитися над тим, що історія непомітно для нас твориться на наших очах. А також згадати славну людину, яка залишила після себе добрі справи й добру пам’ять.
Згадує вчителька Ольга Іванівна Стасовська: «Іще не ходила до школи, мала десь років шість, коли брат Альоша привів мене в шкільну бібліотеку і попросив Миколу Федоровича підшукати для малої книжку. Той поцікавився, чи вмію я читати. Так, кажу. Тоді він перевірив, давши прочитати якийсь текст, а потім вибрав книжку. Як тепер пам’ятаю, то була «Весела сімейка» Миколи Носова, дуже гарна книжка – про хлопчиків, які виготовили домашній інкубатор. Як вони раділи, коли почали вилуплюватися курчатка, і як наряджали їх… Микола Федорович вчив Альошу фотографувати, і брат безмежно любив свого дивовижно лагідного наставника. Здається мені, навіть схожим на нього став: також ніколи в житті не підвищував голосу на інших. Напосипав брат трохи грошей і купив фотоапарат, «Любитель» називався, примітивний такий. Пізніше купили йому ще один, кращий. Не знаю, чи до всіх так ставився Микола Федорович, як до мого брата, тоді він був іще неодружений, і Альоша в нього часто ночував, бо ж удома в нас не було ні фотозбільшувача, ні ванночок… Дивилася я на знімки, зроблені Миколою Федоровичем, – і не могла надивитися. Навіть на стілець ставала, щоб краще розгледіти. Це ж цілу епоху відбито!».
Знайомство з унікальною виставкою одним днем не завершилося. Юлія Кобізька виготовила два ошатних альбоми з фотознімками Миколи Галушки, зробленими протягом трьох з половиною десятиріч, і подарувала один сільській бібліотеці, а другий – школі. Нехай підростають у селі нові прихильники неповторного мистецтва фотографії.
Тетяна ДЕНИСКО
Журналістка