Найволелюбніша книга всіх часів

Найволелюбніша книга всіх часів

Є книги, над якими не владний час, бо в них пульсує жива історія народу, сила, краса його творчого генія. Такою книгою для українців є «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Наш народ поставив його на перше місце серед успадкованих національних духовних скарбів. Найголовніше значення «Кобзаря» в тому, що Поет-пророк не дає своєму народові зламатися і заснути духовно. Він повсякчас кличе нас шанувати свою історію, послідовно відстоювати ідею державної самостійності України. Поезія Шевченка пронизана вірою в незнищенність людини і її святого прагнення до волі.
Третє й останнє прижиттєве видання «Кобзаря» побачило світ 160 літ тому, 23 січня 1860 року, в Санкт-Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша. Одна з тих книг-раритетів нині зберігається в єдиному в світі музеї «Кобзаря» в Черкасах. Примірник з посвятою Марко Вовчок: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович. Її рідний і хрещений батько Тарас Шевченко. На пам’ять 24 січня 1860 р.» – у Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка в Києві.

Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар» 1860 року писала: «…Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які захоплюються п. Шевченком, які вчаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші…» Книжка оповістила світ: Україна має свого генія й пророка, співця й захисника, будівничого української України, слово й слава якого – безсмертні.
Повертаючись із мученицького десятирічного заслання 18 березня 1858 року, в своєму щоденнику Тарас Шевченко занотував: «Кінчив переписувати свою поезію за 1847 рік». За твердженнями дослідників, ці слова засвідчили, що поет мав на меті видати наступну збірку.
Під час третьої подорожі в Україну, наприкінці червня 1859 року, Шевченко відвідав відомого цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка в Городищі, що на Черкащині. Той позичив поетові тисячу карбованців на видання «Кобзаря» й не заперечував, щоби борг було повернуто примірниками збірки. Отож, прибувши до міста на Неві, Шевченко почав клопотатися про майбутню книгу й звернувся до цензурних інстанцій за дозволом.
Попри перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для остаточного поросійщення України, перемогу було здобуто, й книга побачила світ. Великою мірою це вдалося завдяки заступництву міністра народної освіти Євграфа Ковалевського, вихідця з роду української козацької старшини.
«Кобзар Тараса Шевченка» вийшов друком із портретом поета роботи художника білоруського походження Михайла Микешина. У виданні було вміщено 17 творів, що раніше публікувалися у періодиці, бо так наполягав цензор. Із цього приводу поет писав до Олексія Хропаля (зятя Симиренка): «Сьогодні цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки».
Наклад видання офіційно склав 5800 примірників, проте книг видрукували на 250 більше (загальний наклад – 6050). За ініціативою Тараса Шевченка друкарня Куліша, крім офіційних, видрукувала ще й 250 нецензурованих примірників. До них поет власноручно вклеював непропущені цензурою місця, видрукувані на окремих клаптиках паперу. Про існування додаткового накладу видання переконливо засвідчує лист Т. Шевченка до Платона Симиренка від
3 січня 1860 року. Він повідомляє, що після виходу книжки з друку частина накладу буде надіслана до Москви агенту фірми Пуревському в покриття боргу, а потім додає: «…а неподцензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломий». Свою нову книгу Шевченко в першу чергу вислав в Україну.
Про успіх нового видання серед народу чи не найкраще написав у листі до Шевченка П. Куліш, що саме побував у Полтаві: «Тут-бо… всяка душа письменна й щира з вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко їм і книжок не буде треба, бо повитверджували усі ваші вірші напам’ять, – і стривайте, чи не по «Кобзареві» вони й Богу моляться».
«Кобзарем» захоплювалося багато відомих людей. Український педагог і громадсько-культурний діяч, літератор Михайло Чалий, відповідаючи на лист Шевченка, дякував за отримані книги. Частину із 150 примірників він передав до бібліотеки недільних шкіл у Києві, частину – роздав поціновувачам Шевченкового таланту, та найбільшу кількість передав до Чернігова й Харкова, для учнів місцевих недільних шкіл.
Схвальні рецензії на нову збірку з’явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов’янських країн, що свідчило про вихід української письменства на широкі європейські літературні шляхи.
Відомий на той час російський публіцист і письменник Микола Чернишевський писав: «Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді виявляти власну дикість. Маючи такого тепер поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки».
«Кобзар» Шевченка – скарбниця мудрості українського народу, його історії, побуту, моралі й релігійно-наукового світогляду. З виходом цієї книжки українці почали усвідомлювати себе народом і володарем на рідній землі, – наголошує відомий український культурний діяч та художник у Канаді Павло Лопата.
Берімо в руки «Кобзар», читаймо його та заглиблюймося в зміст його невмирущої поезії. Він актуальний саме тепер, бо промовляє до українського народу в тяжкі хвилини сьогодення словами: «Борітеся – поборете!»

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий