НАМ Є НА КОГО РІВНЯТИСЯ

НАМ Є НА КОГО РІВНЯТИСЯ

Хочете бути здоровими — працюйте над собою

Нещодавно в актовій залі Козельщинської районної поліклініки урочисто провели на заслужений відпочинок лікаря-рентгенолога Володимира Івановича УСТИМЕНКА, на життєвому календарі якого “засвітилися” для багатьох із нас незвичні цифри – 93.

– Як воно, на відпочинку? – не без цікавості запитую у Володимира Івановича.
Учора я гостював у нього вдома. Донька Володимира Устименка Таня, теж медичний працівник райлікарні, гостинно запросила нас в окрему чепурну кімнату для щирої й відвертої розмови. «Ось тут і бесідуйте», – додала приязно.
– А й справді, так незвично для мене тепер уранці нікуди не поспішати, – відповів на мої слова Володимир Іванович.
Ідучи на цю зустріч, я перебирав у думках теми, з яких би варто було почати розмову. Їх було так багато, що я буквально губився. А, власне, з чого варто починати розмову з людиною, яка розміняла десятий десяток? Звичайно, треба починати зі здоров’я. Я не був би українцем, якби десь у глибині душі не закрадалася не вельми коректна думка: це ж точно, у цій голові має бути великий секрет довголіття, і тримається він за сімома замками! І цього секрету він нікому й ні за яких обставин не розкриє, не поділиться досвідом.
Ба, ні! Щиро поговорив і на цю тему. Протягом більше тридцяти років я знаю Володимира Івановича. І не раз при зустрічі він ділився своїми роздумами про його величність – Здоров’я. Не раз Володимир Устименко посилався на Всесвітню організацію охорони здоров’я. У цій царині є три стратегічні напрямки: головне – генетика, те, що передається від дідуся чи бабусі, або навіть від прапрадідуся чи прабабусі. Друге – середовище, в якому ми живем: чим дихаємо, яку воду п’ємо, як і чим харчуємося – усе це вельми важливо. І третє, власне, – спосіб життя. Шкідливі звички, нервові потрясіння.
– Хочете бути здоровими, – не раз стверджував мій шанований земляк, – працюйте над собою. Не полінуйтеся, погортайте ці та інші книги, і вам обов’язково додасться!
І називав розумні книги, які варто прочитати, авторів Маслова, Стрельнікова, Норбекова. «Про здоров’я» хірурга-кардіолога Амосова. Цікавий досвід оздоровчої системи має й журналістка Алла Гогулон. А нещодавно побачила світ серія книг про «Подолання старості» професора, художника й композитора Сергія Коновалова.
– Володимире Івановичу, а з чого варто починати? – я все-таки продовжую покроково розпитувати.
Мій співрозмовник робить паузу, світлими й спокійними очима дивиться на мене як на первачка. А потім додає:
– У кожного своя життєва стежина й своя, індивідуальна, схема оздоровлення. Я, наприклад, вранці, натщесерце випиваю склянку домашньої води. А далі – хто як спланує: оздоровча ходьба, ранкова розминка з фізичними вправами. А понад усе – це нестримне бажання удосконалюватися, гармоніювати з навколишнім світом. Це – фундамент, без цього не обійтися.

Там, у Крюкові…

Мій герой належить до вельми старшого покоління. Він 1926-го року народження, це минуле століття, зауважую собі: майже ровесник моєї мами (вона 28-го року). І її довгі розповіді співпадають зі знаковими подіями тих буремних років. Буде снага й здоров’я, то, може, Володимир Іванович розповість детальніше й про початок важких і голодних років на початку тридцятих. Будуть у тих спогадах і лихі передвоєнні періоди, і початок Другої світової війни. Будуть фронтові дороги і поранення, і похорони бойових побратимів. І два роки повоєнного періоду – аж поки попідростали хлопці на заміну старим. А далі будуть вибір професії медика і вища медична освіта, і багаторічна праця лікаря-рентгенолога…
Звідки ж він родом, мій герой? І де його так звана мала батьківщина? Певно, здалеку? Так думалося мені перед зустріччю.
Та, як виявилося, зовсім і не здалеку. А з Крюкова, що під Кременчуком. Тепер це один із районів наддніпрянського міста. А тоді, у кінці двадцятих – на початку тридцятих років, це було жваве робітниче селище.
– А міст через Дніпро на той час уже був? – запитую у Володимира Івановича.
– Так, уже був. Пошкодили його вже під час війни. Один край був майже заваленим, коли наші відступали, а як фашисти у 43-му році утікали, то обидва краї були фактично зруйнованими.
У тридцятих роках у Крюкові вперше з’явилися триповерхівки. В такому ось містечку, де в назві обов’язково додавалося «при Дніпрі» і починалося непросте життя допитливого Володі.
– Сумно згадувати, – додає мій співрозмовник, – але двох братиків лихі роки забрали з життя. Взагалі крюківська родина Устименків могла б і повністю не вижити, якби не талант батька Івана Даниловича. Він умів майстерно виготовляти як прості, так і найскладніші столярні вироби: лави, табуретки, вікна, лутки. Умів перекрити покрівлю. Міг навіть повністю дах збудувати. Майстровитим столяром був і дід Данило, який мав дружину Настю. Це подружжя було особливе тим, що мало аж дванадцять діток. До того ж порівну: шість хлопчиків і шестеро дівчаток (на жаль, дві дівчинки, як тоді часто бувало, не вижили).
Один раз на тиждень, і це обов’язково, тітонька Настя, батькова сестра, приходила до родини Устименків. Мама нашого героя Оксана радо зустрічала зовицю, чемно запрошувала до столу, ставила найсмачніші страви. І обов’язково до них ставила «чекушечку» – 250 грамів міцненького напою, так би мовити, для апетиту. За обідом щиро розмовляли, радилися у побутових справах. «Ти щаслива, Настю, – сердечно говорила Оксана, – ніколи не будеш обділена увагою діток. Не соромся, заходь до кожного – і словом розрадять, і нагодують, і напоять…»
Дід Данило, як майстровитий чоловік, побудував велику, за тодішніми мірками, хату – аж на чотири кімнати. А як повиростали діти, то й почали відокремлюватися. Старший син побудувався поряд, другий, третій, четвертий – далі, по одній вулиці. Можна сказати цілий куток родини Устименків заселився.
Батько Володимира Івановича прожив під дев’яносто років, мама – трохи менше. Поховані там же, у Крюкові. Взагалі-то основна робота глави сім’ї Устименків була на вагонобудівному заводі, а столярування – це так собі, додатковий заробіток. До речі, школа, в яку Володимир Іванович пішов навчатися до першого класу, знаходилася безпосередньо на території вагонобудівного. За номером заводу вона була першою і спочатку – шестирічною. Потім цю школу ліквідували. А нову, значно більшу, побудували на Раківці (одному з масивів Крюкова). Ось у цій новій школі і відбувалося становлення допитливого школяра Володі Устименка. Але…

Хоч вовна, аби повно

…У лікаря-рентгенолога три медичні освіти. До речі, усі їх здобував стаціонарно. Першу отримав у повоєнні роки в Німеччині, безпосередньо у військовій частині. На той час не вистачало звичайних медичних санітарів. Тож у військовій частині були організовані короткотривалі курси. Володя інтуїтивно відчував: медицина йому подобалася, було до снаги піклуватися про інших. Друге медичне навчання проходило вже в повоєнному Кременчуці. А пізніше почав здобувати поглиблену медичну освіту на факультеті Ужгородського державного університету.
Була у Володимира Івановича й своєрідна інтернатура – величезна професійна практика, фантастичний життєвий досвід.
– Як виживали у тридцяті та перші роки війни? – запитую.
– Долали труднощі, терпіли, – відповідає, – харчувалися як могли: бараболя, якщо була, затірка. Виручав «підножний корм» – їстівні перші трави, молода кора дерев. Тоді такий принцип був: хоч і вовна, аби повно. Ті часи були дуже скрутні. Тяжкою неволею виявилася фашистська окупація. Постійні облави, обшуки, голодування. Молодь, яка хоч трохи підросла, гнали в рабство…

Сапер помиляється лише раз

Полегшено зітхнули люди після звільнення Кременчука від фашистських загарбників. Разом з іншими хлопцями був мобілізований у військову частину й наш земляк Володимир Устименко. Потрапив на Луганщину, під Старобєльське. Разом з іншими солдатами почав освоювати саперну справу. Вона особлива тим, що сапер не має права на помилку, він помиляється лише раз, і це коштує йому життя. Спеціальність сапера вимагала зосередженості, уважності, холоднокровності.
– Щуп у руках – і ось так, неквапом, рухаєшся по території. Через кожні десять сантиметрів щупом проколюєш місцину. А наткнувся – починаєш «чаклувати» над міною – чи ти її, чи, не дай Боже, вона тебе…
– Їх були десятки, сотні, – згадує мій співрозмовник. – Були й трагічні випадки, коли мої військові побратими-сапери підривалися… Війна – річ надзвичайно жорстока. Втішало одне: мирне життя починалося саме після нас, саперів, – і поля оралися, і дітки до школи починали ходити, і по шляхах-дорогах можна було безпечно рухатися…
Так склалися обставини, що Володимир Іванович міг навіть узяти участь у параді Перемоги в Москві. Його військова танкова частина була передислокована під Москву. Саперне відділення Володимира Устименка, як і інші відділення, розташувалися під Люберцями. Розставили намети, викопали траншеї. Особовий склад саперів здійснював огляд важливих об’єктів військової частини, а бойова техніка готувалася безпосередньо до параду на Красній площі. І раптом надійшов наказ вищого військового керівництва: передислокувати їхню військову частину в Угорщину, до Південної групи військ.
Володимир був дисциплінованим солдатом. Під час розмови мій герой з усмішкою пригадав одну вельми корисну пораду фронтовика-старожила: «Ти, хлопче, запам’ятай: ніколи не кажи «не хочу», бо тебе обов’язково примусять. І ніколи не кажи «не знаю», бо тебе навчать!»
У кінці 1946-го – на початку 1947 року були організовані навчальні курси санітарів медичної служби, саме ці курси з відзнакою і закінчив наш земляк. Він потрапив у резерв.
– Я не міг довго сидіти без роботи, як оце на пенсії, – згадує Володимир Іванович, – почав проявляти ініціативу, самостійно шукати роботу. І мене помітили в госпіталі у відділенні шкірвенерології. Безпосереднім керівником був капітан Іванов. А загальне керівництво медичного закладу здійснював професор Картамішев. Працюючи в госпіталі, я набув цінного досвіду, який знадобився мені згодом під час навчання в університеті.
А вже через два роки до Володимира Івановича підопічні почали звертатися за першою допомогою як до дільничного лікаря.
Демобілізувався Володимир Устименко аж у 1950 році. Додому в Крюків, він це добре запам’ятав, потрапив на другий день жовтневих свят. Відпочивав недовго, кілька днів, а тоді вже поїхав ставати на облік у Кременчук.

«Я б такий, що пішов би далі вчитися!»

Саме таку фразу сказав наш герой комісару Попову.
– А чому б і ні? – відповів полковник. – Іди й оформляйся до нашого Кременчуцького медучилища.
Але на календарі вже був листопад. Тут слід зауважити: по суті у повоєнний період, на початку п’ятдесятих років, на базі першої лікарні почала діяти фельдшерсько-акушерська школа. Пізніше вона набула статусу медичного училища. І ось старшина медичної служби Володимир Устименко (він демобілізувався саме в такому званні) переступив поріг медичного закладу. У коридорі на стінах, як і годилося, було розміщено чимало інформаційного матеріалу, програма занять, лекційні теми, тематичні особливості курсів – першого, другого, третього. Ретельно ознайомившись із розкладом навчальних програм, Володимир зрозумів: він аж ніяк не новачок у медицині і багато чого знає. І в нього почала визрівати думка. З цією думкою він і вирішив спочатку зайти не до директора, а до військового керівника Миколи Івановича.
– Розумію тебе, старшино, але ж навчальний процес триває ось уже майже півроку. Ходімо до директора, – сказав військовий керівник.
Директора на місці не виявилося, тож зайшли до завуча – жінки на прізвище Хотько. Вона теж почала схиляти старшину Устименка до вступу наступної осені. Вийшовши з медичного закладу, Володимир почав міркувати: «Мені уже за двадцять. Я не можу сидіти на шиї у батьків, тож треба буде обов’язково влаштовуватися на роботу. А це кінець, – розмірковував хлопець. – Я вже не вирвусь на навчання із того соціального середовища».
Володимир Устименко знов пішов до полковника військового комісаріату, переконуючи його, що хоче навчатися. Він відчував у собі і сили, і знання. У нього з’являється нова, на той час не вельми поширена ідея: скласти екстерном екзамени за перший курс і навіть за перший семестр другого курсу. І що ви думаєте? Юнак успішно склав екзамени й успішно “влився” у лави студентів другого курсу. Ось такий він, наш земляк!
…Серце молодого хлопця було наповнене гарними весняними почуттями, щирими молодечими мріями. Ось і 1953 рік, і диплом у руках, і навіть направлення на роботу до Новопразького району Кіровоградської області. Уперед, хлопче!

Трудовий стаж розпочав із обходу дворів

Запам’яталася перша зустріч із Урицькою, завідуючою райздороввідділом. «А ти чого сидиш, мовчки слухаєш, хлопче? – запитала здивовано завідуюча. – Запам’ятай: найгірший запис може бути ціннішим за найкращу пам’ять».
Ця порада не раз допомагала молодому фельдшеру. І ось воно, перше призначення – село Дубівка – звичайне повоєнне село, десь на сімсот дворів.
З чого почав працювати наш земляк, якими були його перші дії? Він пішов по дворах…
– А для чого ви це зробили? – запитую.
– А щоб познайомитися з людьми, сім’ями, їхніми проблемами. Власне, зі станом їхнього здоров’я. І недаремно. Цей населений пункт виявився небезпечним стосовно дизентерії, а сама робота – клопітною. Адже треба було, у першу чергу, виявити бацили у носіїв хвороби, а потім пролікувати хворих. У медпункті завів нову документацію. У місцевому колгоспі дістав амбарну (здоровенну, громіздку) книгу. І в цій книзі все ретельно занотовував.
Ще одна важлива річ. На той час у місцевих колгоспах функціонували невеликі пологові відділення – на 2–3 ліжка. Було таке і в практиці Володимира Устименка. Його дружина була завідуючою таким пологовим відділенням. За рік доводилося приймати до сорока пологів.
Ось таким чином і почався трудовий стаж Володимира Устименка: півтора року – в Дубівці, а далі – в сусідньому Новогеоргіївському районі. На новій роботі дільничним лікарем виявився львів’янин Станіслав Миронович, чоловік тямущий, справжній професіонал. До речі, розмовляв, як ніхто інший, абсолютно чистою українською мовою. Саме бесіди з ним та й, власне, непереборне бажання здобувати вищу освіту змусило Володимира Івановича розрахуватися із фельдшерської роботи. І поїхати, спочатку – до Львова, а потім – до Ужгорода. З ним, звичайно, поїхали й дружина Антоніна Семенівна, і маленька донечка Таня. Дружина влаштувалася на роботу, донечка пішла до дитсадка, а Володимир Іванович, успішно склавши екзамени, став студентом медичного факультету Ужгородського державного університету. Після його закінчення сім’я Устименків у 1964 році переїхала до Козельщини. Чому саме сюди? Дуже просто: батьки Антоніни Семенівни родом із Полтави, а Володимира Івановича – з Кременчука. Тож цей район виявився десь посередині.
Безумовно, 55 років роботи лікарем-рентгенологом – це фантастичний трудовий стаж. І належним чином відпрацювати його міг тільки медик-професіонал.

Багатьом хочеться всього й одразу, а так не буває

Протягом багатьох років журналістської праці у мене виробилися своя методика, стиль, особливо, коли вирушаєш на серйозну й цікаву зустріч.
Спочатку розказую своєму героєві про себе, нехай він у тебе візьме щось на кшталт інтерв’ю. Далі бесіда має стати надзвичайно щирою і відвертою. Насамкінець ми дискутуємо, так би мовити, шукаємо істину.
Тож я відключаю диктофони, телефони-айфони, магнітоли і говоримо без свідків, один навпроти одного, очі в очі. Шукаємо істину.
– Ви медик, Володимире Івановичу. Як гадаєте: щось вийде з медичною реформою?
– Ми не одні на цьому шляху. Є уже світовий передовий досвід. Як казав наш корифей: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтеся». Але найголовніше, так би мовити: в центрі цієї реформи має бути створена потужна, розгалужена первинна ланка медичної допомоги. І профілактика важлива. Важливо ще й не розгубити здоров’я.
– Наша розмова, Володимире Івановичу, проходила в період надзвичайно гарячої передвиборної кампанії. Чому ж нам так нелегко вибрати свого лідера, свого месію?
– Ми будуємо демократичну країну. Право вибору залишається за кожним із нас. Чому так багато кандидатів? Так ми ж українці. Не забуваймо отой жарт: де два українці, там уже три гетьмани. Будьмо реалістами. 27 років у світовому розумінні – це мить. Навіть за роки у країні чимало зроблено. І не помічати цього не можна. Були й помилки, але не помиляється той, хто нічого не робить.
– Один із попередніх президентів планував завести Україну у двадцятку найпотужніших країн світу…
– Будемо там, але не так швидко. Гарні плоди достигають поступово. Тут важливо не тільки перебудувати стосунки, а й самим нам треба ще перебудуватися. Є ще таке поняття, як менталітет. А тут перебудовуватися набагато складніше.
Пригадуються два факти з моєї повоєнної служби в Німеччині. 1947 рік, там панували розруха й голод. Не вистачало навіть головного продукту – хліба. За ним завжди були великі черги. І раптом знайшовся нахаба, який за хлібом поліз, як кажуть, по головах. Одразу викликали поліцейського. Він оперативно приїхав до крамниці, забрав того до поліцейської дільниці. Там нахабі зачитали статтю (неповага до співмешканців), а потім у сусідній кімнаті двадцять ударів – та по сідниці, та по сідниці! Довго пам’ятав сіромаха свою провину. Певен, не тільки дітям, а й онукам чи правнукам заповів не бути порушником співжиття.
Або ось розкажу про свій випадок. Під кінець служби в одному з містечок Німеччини придбав, щоб привезти вже додому, гарненького велосипеда. Одного вихідного дня треба було ненадовго мотнутися до центру. І раптом бачу попереду комендантський наряд. А досвіду у мене не було. Що робити? Я залишаю під чужим парканом цього велосипеда й швидко, дворами, майже біжу до військової частини. Повернувся я до того паркану діб через три. І що ви думаєте? Як поставив свого велосипеда, так він там і стояв. А оце вдома, уже в Козельщині, треба було провідати кума. Він жив у одному з будинків на другому поверсі. Велосипеда поставив у дворі під будинком. Десь через годину виходжу, а мого двоколісного вже й слід пропав! Що тут скажеш?
– Володимире Івановичу, що вас найбільше дивує нині на цьому білому світі?
– Поспішливість. Багатьом нашим співвітчизникам хочеться всього й одразу, а так не буває.
* * *
…Минає день за днем. Летять роки. Є що згадати Володимиру Івановичу сьогодні – і дітям, й онукам, й усім нам. Мабуть, не знайдеш у нашому краї людини, яка б у силу обставин не потрапляла до рентгенкабінету. А там уже мала бесіду з Володимиром Івановичем. І обов’язково чула щиру, доброзичливу пораду.
Доземно вклоняємося вам, шановний Володимире Івановичу, за багаторічну справу вашого життя. Ви з честю стояли й вистояли на сторожі здоров’я земляків. З роси й води вам, Лікарю!

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий