Древні стверджували, що коли говорять гармати, то музи мовчать. Нині у зоні проведення Операції об’єднаних сил, слава Богу, гармат не чути, але й тиші немає. Російські окупанти та їхні найманці щодня нагадують про себе смертоносними пострілами снайперів, гранатометним, кулеметним вогнем. Тільки за два місяці нинішнього року загинуло майже п’ятнадцять захисників України, світла їм пам’ять.
Попри таку напружену ситуацію на передньому краї уже звичним стало зустрічати українських бійців із «мистецькими» позивними. Ось і сьогоднішні мої розповіді з передової – про «Поета», «Ахіллеса», «Музиканта»… Наперекір фронтовим будням їхні музи не мовчать.
«Поетові» вірші для мами і коханої
Позивний «Поет» старший сержант Роман Яременко з 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців отримав не випадково. У війську він уже п’ять років. На війні – п’ята ротація. Контракт до кінця особливого періоду, тобто до кінця війни. Віку – 27 літ.
Роман розповідає:
– Я з міста Лубни. Вдома батько і мама. Молодший брат Євген теж служить, уже шість років, танкіст. Якось так сталося, що коли пішов на війну, в мені прокинувся талант писати вірші. І мама (її звати Марина) мені каже: «Чому ти всім вірші пишеш, а мені ні?» І ось я написав такого вірша:
Мамі
Пробач, мамо! Я так не хотів.
Повір – у цьому ти не винна.
Дитячий час, як сокіл, пролетів.
Тепер я, мамо, зовсім не дитина.
Тепер я воїн. Син своєї країни.
І я в АТО, не біля тебе вдома.
Я пильно розглядаю ці руїни.
І я не розумію слова «втома».
Мамо, я живий, ти не хвилюйся.
І не голодний. Вдягнений я добре.
Але за свій народ я їм помщуся,
допоки б’ється щось в мені хоробре.
Тату ж передай, хай вибачить
мене, хай знає – я так не хотів.
Образи час колись мине,
і він не пошкодує за своїх синів.
12 лютого «Поет» запропонував своїй коханій дівчині Аліні одружитися. Їй 23 роки. Звісно, написав вірша. Роман каже, що була щаслива і відповіла: «Так», влітку весілля.
А «Поет» після весілля планує служити й далі.
Аліні
Я дякую тобі за всі турботи,
які в цей день принесла ти мені,
і я не хочу ніякої нагороди,
аби лиш ти приходила у сні.
Лиш тільки ти
і тільки лиш до мене,
щоб відчував це все, як наяву,
і ніби спав, і ніби біля тебе,
і забував хоч трішки про війну…
Випускник Одеської військової академії «Ахіллес»
На снаряді, який прилетів до українців від росіян і не розірвався, – затерте маркування. Прес-офіцер 503-го окремого батальйону морської піхоти (обмп) Олексій Годзенко зазначає, що, швидше за все, у ворога давно закінчилися набої радянського виробництва і стріляють вони свіжими російськими снарядами сучасного виробництва. За маркуванням можна визначити дату, завод-виробник і ще багато інформації. Тому його й знищують.
Олексій каже: «Ми вчергове стали свідками того, як російські найманці дотримуються режиму припинення вогню. Тільки за годину нашого перебування на «передку» ми чули ворожі постріли. Таке відбувається майже щодня впродовж кількох останніх тижнів. На жаль, у нас за ротацію приблизно за дев’ять місяців чотири втрати, всі морпіхи загинули від снайперського вогню. Противник, за нашими даними, за цей час втратив близько півсотні найманців. Ми мстимося за наших бійців. За радіоперехватами, «сєпари» вже чекають не дочекаються, коли ми звідси вийдемо».
На позиціях 503-го обмп багнюка і грім ворожого обстрілу – робота міномета, кулемета і навіть чогось крупнішого. Бійці за звуком визначають, що так працює танк. Офіцер «Ахіллес» каже, що надійшла інформація від розвідників про два російські танки Т-72, які виїжджають на позиції і обстрілюють морпіхів.
Про себе «Ахіллес» розповідає, що відразу після школи вступив до Одеської військової академії, провчився чотири роки і отримав звання лейтенанта. «В академії з самого початку нас готували до війни. На досвіді бойових дій нас вчили воювати викладачі, які вже пройшли цю війну. Коли потрапив на передову, я вже був готовий. Для мене не були новинкою бліндажі й окопи. Мене ніщо не здивувало», – каже молодий офіцер.
Йому 21 рік, він командир взводу. Закінчив академію 2020 року й одразу на війну, із серпня тут в ротації. У його рідному місті Очакові є багато військовиків. «Я з дитинства бачив морпіхів і захотів сам стати таким. Мій молодший брат теж пішов моєю стежкою, зараз вчиться на другому курсі в тій самій академії і на тому ж факультеті. Мої плани на життя – військова кар’єра. Я хочу бути кращим, такий мій життєвий девіз. Академію закінчив другим у рейтингу групи», – розповідає «Ахіллес». – Під час мого першого обстрілу я відправив людей до бійниць і наказав зберігати спокій. Я чотири роки вчився цієї професії – керувати своїм військовим підрозділом. І тому, яка б ситуація не була, нам завжди казали: три хвилини подумай, з тверезими думками і холодною головою приймай рішення і віддавай наказ. «Вперед, вперед штурмовий берет» – такий наш девіз».
Недавно від снайперського вогню загинув морський піхотинець Дмитро Власенко. «Ахіллес» каже, що він помер майже в нього на руках: «Як тільки сказали, що в нас поранений, відразу примчався туди, на сусідню позицію. Я його витягав з окопу, евакуював. Разом з ним їхав у «санітарці». Він двічі втрачав пульс, ми його відкачували, але, на жаль, не врятували».
Недавно в Донецьку відбувся так званий «російський форум». Також Путін заявив, що Росія залишиться на Донбасі. Молодий офіцер морської піхоти «Ахіллес»: «З цього приводу я хочу сказати, коли вони хочуть жити в своєму «русском мире», то це не тут. Це наша земля, тому хай збирають манатки і валять у свою «рашку». Ми можемо допомогти в цьому. За кожного нашого загиблого я хочу покласти десяток «сєпарів». Я просто хочу вигнати гадів з нашої землі. Ми жадаємо перемоги!»
«Поки що більше граю бойові марші»
У лісі за Авдіївкою, на передовій, чути звук баяна. Біля бліндажа сидить чоловік і грає щось із класики. Навколо бійці: хтось зачаровано слухає, хтось пританцьовує.
– Ви більше граєте для себе чи для хлопців?
– Та як попросять, то граю. Але тут інші у нас проблеми. Тут війна. Поки що більше граю бойові марші. Як буде перемога, тоді буду думати, що заграти веселе…
В основному граю так, для душі. Бо часу вільного мало. Це зараз ось хлопці стоять, та й ви приїхали. А так зазвичай у кожного тут свої завдання. Треба й дрова, бо зима. В землі живемо.
Мій позивний – «Музикант». На війні вже 5 років. У цивільному житті працював вчителем музики. Раніше, в Будинку культури. Я з Херсонської області, містечко Велика Лепетиха. Звідти нас тут дев’ятеро чоловік. Я перший пішов до війська, а потім вони за мною. Мені 58 років. Маю двох онучат: дівчинці 11 років, а хлопцю 6. Можна вже й вдома було б грати, та комусь треба бути й тут. Внуки знають, що я на війні. Питають: «Діду, коли ти вже звільнишся і будеш завжди з нами?» – «Та, – кажу, – вже скоро…»
Олександр КЛИМЕНКО
Журналіст
Вам також може сподобатись
Демобілізація строковиків відновлена, призов на паузі
У лісах Полтавської та Харківської областей переважає найвищий рівень пожежної небезпеки — 5!
Послуга «єМалятко» впроваджена в усіх ЦНАП Полтавщини
На Полтавщині лісівники та рятувальники перевіряють сили та засоби для гасіння лісових пожеж
Вірні сини України