Нариси для юних натуралістів

Нариси для юних натуралістів

Книга «Серед рідної природи» Володимира ПАРХОМЕНКА побачила світ у Києві далекого 1962 року. Переднє слово до видання написав видатний Максим Рильський. Це дружній, сповнений щирої симпатії до автора-природолюба текст. «Багато людей любить природу, милується нею, душею оживає на її лоні, – читаємо в передмові. – Серед цих людей годиться в першу чергу назвати фенологів – спостерігачів природи. Стежачи за такими явищами, як приліт і відліт птахів, їх повітряні шляхи, їх норови та звичаї, за проростанням трав і розцвітанням квітів, за життям різних тварин і т. ін., фенологи неоціненну користь приносять і науці, і практиці народного господарства. Разом з тим, і це цілком зрозуміло, більшість із них – справжні поети, що будять у нашому серці найкращі, найгармонійніші струни.
До цієї категорії належить і Володимир Пархоменко – автор книжки, що лежить оце перед читачем. З восьми років життя він – юний натураліст у Київському зоологічному парку, потім – сам вихователь і керівник юннатів. Свої скромні, безпретензійні нариси він присвячує рідній природі…»

Тихе полювання

Сьогодні вас чекає особливе полювання. Виходьте в ліс не з рушницею, а з простеньким кошиком та невеличким ножем. Дичина від вас нікуди не втече.
Ось і знайомий ліс. Рівними рядками виструнчились зелені сосни. Поміж ними – берізки, кремезні дубки з побурілим листям.
Повільно заглиблюєтесь у сосняк. Навколо тихо-тихо. Тільки іноді з глибини лісу чути легкий стукіт дятла та мелодійний свист зграйки синиць.
Ось неначе хтось трохи підняв опалу хвою. Обережно розгортаєте її руками. Ні, немає нічого.
Рушаєте далі. Знову піднята хвоя. Знімаєте голчасте покривало, відкриваєте красиву оранжеву шапку рижика. Підрізаєте ніжку. З надрізу виступає жовтогарячий сік. Обережно кладете в кошик перший трофей.
Присівши, помічаєте ще чотири молодих рижики. Для початку непогано. В кошику уже з’явились сироїжки, маслюки з червоно-бурими, глянсуватими від слизу шапками.
Кінчився молодий сосняк. Переходите в старий ліс. Біля напівзогнилого пня туляться жовті опеньки. Одні з них ще зовсім маленькі, з кулястою верхівкою. Інші вже розправили свої шапки, вкриті дрібненькою лускою. На довгій ніжці піднімаються вони над своїми молодшими родичами.
Шукайте їх ще під іншими пнями. Ой! Трохи не роздавили. Бачите, сидить на товстій м’ясистій ніжці з майже чорною шапкою справжній білий гриб. Та він тут не один! Ось іще двійко…
…Наближається вечір. Кошик обважнів, ви не помічаєте втоми і легкою ходою, задоволені, повертаєтесь додому.
Скільки насолоди дає тихе полювання в осінньому лісі!

Полум’я горобин

Міцне листя дуба, пірамідальних тополь, бузку, що встояло проти дощу й вітру, наче ножицями зрізав перший мороз. Далеко проглядається оголений листяний ліс, чорний від вологи.
Але не такий вже він сумний, як могло б здатися на перший погляд. Веселим феєрверком то тут, то там спалахують коралові китиці горобин, зігнувши в дугу тонкі гілки. Пірчасте листя цих чудових дерев не витримало холодного подиху зими, а плоди навпаки – на морозі розгорілись полум’ям.
Мгичка осідає на вітах, і краплини води падають на землю. Приглушено чути, як б’є по сирому стовбуру старої осики дятел. Хрипкий голос крука розпливається в імлі. Інших звуків нема. Та що це за метушня там, у далечині?
Ось за сірою завісою спалахнули полум’яні китиці. На горобині іде банкет. Чимала зграя зголоднілих дроздів квапливо поглинає червоні ягоди. Птахи сідають прямо на плодові гілки. Ягоди сиплються униз, а ласуни б’ють крильми, різко кричать, стрибають по гілках.
Земля поспіль вкривається жаринками плодів, рідшають на дереві грона. Поснідавши, дрозди мандрують далі, на південь. Зріджене намисто залишилось тепер на горобині, та й воно не довго буде на дереві. Прилетять з півночі снігурі й почнуть не кваплячись вилущувати з м’якуша насінини.
Ці птахи здебільшого їдять тільки м’якуш плода, а кісточки викидають далеко від материнських дерев. Ось чому поодиноку горобину можна зустріти в лісі, на лузі, в полі.
Горобина не тільки красиве, а й корисне дерево. У травні, коли на ньому розгортаються білі парасольки запашних квітів, з них чимало меду візьмуть бджоли. У плодах горобини міститься багато вітаміну С і каротину. Ці плоди використовують для настоянок та варення.

Синиччина пора

Холодно. Пронизливо завиває у верховітті вітер, десь раз у раз жалібно скрипить гілка.
А коли вщухне вітер, густий туман розіллється навкруги і падає великими краплинами з гілок на землю.
Та раптом над головою лунає веселий посвист синиці. За якусь хвилину парк немов оживає, світлішає – звідусіль линуть голоси моторних пташок. Тільки вони одні пожвавлюють цю пору року. Синиці – птахи лісові, але літньої пори вони мало помітні серед зелені та численних пернатих. Восени синиці не залишають рідних місць, а збираються у зграї і мандрують по лісах, міських парках, садках.
У такій осінній зграйці – уся синича рідня. Ось велика синиця. Зі споду вона жовтого кольору. Голова і горлечко чорні. Щоки білі, а спинка зеленувата. У голубої синиці на білій голівці блакитний «капелюшок». Московка трохи менша за неї. Голівка і шия її чорні, на щоках і тім’ячку білі плями, спинка попеляста, низ білуватий.
Сірувато-буру синицю – гренадерку – легко впізнати по гостроверхому чубчику на голові. У довгохвостої синиці майже кругле тільце і довгий ступінчастий хвіст. Її прозвали ополонівкою, бо зовні вона нагадує ополоник – круглу ложку на довгій ручці.
Кожен член мандрівної зграї синиць шукає їжу на своєму поверху, на своїй ділянці. Великі синиці – на товстих гілках. Лазоревки – в найхимерніших позах звисають із самих кінчиків тонких гілочок. Московки нишпорять по кущах. Чубаті синички копошаться у соснах, ялинах. Довгохвості – на верхівках високих дерев. Конкуренції між ними немає. А гуртом легше небезпеки уникнути. Хто перший помітить ворога, подасть сигнал тривоги, вся зграя – пурх! – і сховається.
Синиці – корисні пташки. В народі кажуть: синиця – невелика птиця, проте пара синиць сад від гусені збереже.

Поділися:

Добавить комментарий