Народ скаже, як зав’яже

Народ скаже, як зав’яже

Нещодавно на одному з відомих українських сайтів молода науковиця виступила з дивною, як на мене, «діловою» пропозицією: маємо забути про звичні мовознавчі, зокрема й фольклорні, експедиції, назріла нагальна потреба вивчати сучасну лексику в мережі, там, мовляв, багато нових слів, що їх конче слід знати, ось де непочатий край роботи. Здавалося б, можна тільки порадіти за молодь, яка прагне нових знань, знає такі слова з Інтернету, як «диджиталізація», «спічрайтер», «баннер», «тимбілдинг», та щось не дає.
Можливо, ці та подібні їм англіцизми, будучи наслідком глобалізаційних процесів, і віддзеркалюють нові реалії життя, але ж більшість із них (хоч і не всі, звісно) мають відповідники в українській мові. Зате, як на мене, вони не просто немилозвучні, «несмачні», не мають ідіомотворчого потенціалу, а й за всіма іншими параметрами поступаються живому народному мовленню. Ні в приказку, ні в пісню не пасують.

Послухаєш іноді, як говорять народжені вже у ХХІ столітті молоді люди чи деякі наші чиновники (ті, що книжок не читають, але цим, схоже, пишаються), почитаєш, як вони пишуть, і діходиш висновку, що мова якої-небудь 90-річної сільської бабусі набагато щедріша, тепліша, барвистіша, ловкіша, як у нас мовиться. Тому не варто юним прихильникам цифрової техніки протиставляти непротиставні речі, ліпше прислухатися до бабусі, яка ніколи не зрадила рідного слова, і хоч іноді брати до рук словника – чи то тлумачного, чи то Номисового, чи Грінченкового. Там «народжені в цифрі» знайдуть для себе стільки нового, що, може, несподівано для себе навіть захочуть «прополоти» своє мовлення від надлишку тих чужорідних слів.
І від експедицій лінгвістичних не треба відмовлятися. У кожному селі й містечку можна надибати слова й приказки, які побутують тільки тут і більше ніде. Як велика ріка починається з маленького джерельця і живиться на шляху до гирла скромними притоками, так і український мовний океан повниться новим словом, народженим не тільки високочолими інтелектуалами, здатними до слів-новотворів, а й простим людом десь у невеликому містечку чи селі. У цьому можна переконатися на прикладі моєї невеликої «колекції» суто рашівських (село Рашівка Гадяцького району. – Ред.) слівець та приказок, часто-густо народжених унаслідок конкретної події. Шкодую тільки, що мій словничок рашівської говірки такий куций: мовні скарби на дорозі не валяються, а наші вуха в молоді літа часто не до того прислухаються…
Без просипу – безперервно.
Відкричати – плакати, щоб розжалобити буксирників (слово народилося в час Голодомору, так чинити наказувала моя бабуся Софія своїм малим дітям, коли приходили буксирники).
Виторопень – нерозумна людина, розумово відстала істота.
Для близіру – абияк (щось робити).
Зібрати всі істоти – дуже пильно все роздивитися, помітити найменші деталі.
Канькати – канючити.
Місінь – волосінь.
Насточортіти – надокучити, набриднути.
Невикапенний – від викапаний, тобто дуже схожий на когось.
Осморужити – сильно вдарити.
Пасталакати – базікати.
Підлататися – дістати вигоду з чогось.
По-чорному (працювати, брехати, пити) – дуже.
Причинуватий – від причинний, тобто божевільний, може означати: людина, здатна на крайні вчинки.
Роздайбіда – вельми щедра людина.
Рудька – так у нас кажуть про жовту глину, охру.
Сапетка – велика плетена корзина. У селі ще можна почути: «Закрий свою сапетку» (грубо про рот).
Семиділка – про людину, яка береться за кілька справ одразу, однак не всі доводить до завершення.
Сікатися – прискіпуватися.
Сіторитися – хвилюватися, переживати.
Як Дунька – нечупара, погано вбрана.

Прислів’я і приказки

Брат рідний, а карман ріжний. Частіше лунає в суржиковому варіанті: Брат родной, а карман не одной. Означає: дороги дорослих дітей розходяться. (Очевидно, прислів’я привезли з Донбасу, куди, починаючи з дожовтневих часів, переселилося безліч селян: утікали від безробіття, малоземелля, репресій, Голодомору, сімейних проблем).
Відпочивати на тім світі будемо. Означає: роботи багато, нема чого байдики бити.
Людина не без зяні. У кожного є свої недоліки. (Зянь – недолік, хиба у вишивці, тканні).
Ніколи, як Козючці в ковороті. Означає: робити вигляд, що геть завантажений справами. (Була в селі якась жінка на прізвище Козюк, вона облікувала снопи, що їх кожен селянин мусив віддати поміщикові – кожен десятий сніп із зібраних, чи щось таке, снопи звезли, підгонять її, щоб швидше облікувала, а вона робить вигляд, що не встигає, тобто ціну собі набивала).
Хотій не дає. Хочеться того, що неможливе.
Що коле, хай іде в поле, а що болить, хай тут сидить. Можливо, мається на увазі біль фізичний, тілесний (нехай він зникне) і біль душевний (його слід подолати самотужки).
Як на зараванській вулиці. Достеменно не відомо, що це за вулиця. А вислів означає: багато безладного крику.
Як у маленькій церковці – затишно, чисто. У селі справді була маленька дерев’яна цвинтарна церква, Воскресенська, приписана до Успенської, в якій на іконах висіли рушники.
Сільські прізвиська
– Ти чия?
– Іванютина.
– Не знаю таких.
– Ну тоді Гармайчихи Гальки…
– О, Гармаїв добре знаю.
Це переказ тільки однієї розмови дорослого чоловіка з маленькою дівчинкою. Вона знає і своє офіційне прізвище, і так зване вуличне, а він – тільки останнє. Прізвиська, якими здавен нагороджують одне одного у колишньому козацькому містечку, напрочуд винахідливі: веселі, поблажливі, дошкульні, знущальні… Колчак, Ляшко, Карапєт, Мастєр, Єнот, Кацап, Прядка, Калимін, Хуторян, Макітерка, Тригубий, Безкровний… Мій батько також залюбки нагороджував сусідів дотепними прізвиськами, не повторюватиму їх, щоб нікого не образити, але свідчу, що були вони направду вдатними і яскравими. Хоча іноді, не ускладнюючи пошуку, рашівці йшли простим шляхом, наділяючи односельців перекрученим ім’ям-прізвищем бабусі чи матері (Іван Ольгович – про дорослого чоловіка, Химка – про хлопчика, який хвостиком ходив повсюди за своєю бабусею) або ж скорочуючи офіційне прізвище: Омелайченко ставав Омелаєм, з Байраченка виходив Байрак, з Йощенко – Йощиха.
Хтось розумний назвав народ мовчазним зберігачем культури. Якщо добре подумати, то так воно і є. В дистильованій воді менше бактерій, зате вона не така смачна, як джерельна. А джерело б’є саме там, у народі. Який може помилятися на виборах, але безпомильно і віддано береже свою мову.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий