«Судитимуть голову «карного розшуку» окупаційної поліції Куп’янська», «Повідомили про підозру зрадниці, яка працювала на окупаційну поліцію Харківської області», «Полтавські правоохоронці затримали колаборантку, яка збирала для росіян гроші у жителів окупованої Харківщини», «Правоохоронці Полтави затримали зрадника, який був «заступником міністра промисловості» Харківщини»… Це лише деякі заголовки повідомлень, опублікованих полтавськими ЗМІ протягом кількох тижнів. Інформація надана пресслужбою територіального управління Державного бюро розслідувань (ДБР), що розташовується у Полтаві. Як бачимо, дебеерівці активно документують злочини, вчинені колишніми правоохоронцями та державними посадовцями деокупованої Харківщини, які пішли на співпрацю з окупантами.
Про те, що стоїть за цією копіткою роботою, розмовляємо з керівником Полтавського територіального управління ДБР Денисом Маньковським.
Зрадників і колаборантів, які намагаються втекти в росію, розвертають на кордоні
– Пане Денисе, на Харківщині справді так багато колаборантів і зрадників серед колишніх співробітників Нацполіції та представників влади?
– Насправді відсоток таких людей незначний. Переважна більшість працівників Національної поліції з початком широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну виїхала на неокуповану територію харківського регіону, частина лишилася в окупації й виконувала завдання в інтересах України. Якась частина пішла на співпрацю з ворогом. Просто зараз на звільнених територіях Харківщини ми проводимо стабілізаційні заходи, і наша робота пов’язана із затриманнями підозрюваних та документацією вчинених ними злодіянь. Офіційну інформацію по кожному випадку розміщуємо на сайті теруправління.
– Скільки справ Бюро вже передало до суду?
– На 14 листопада ми оголосили 44 підозри зрадникам та колаборантам, затримали 19 осіб. Усім їм обрано запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою.
– Розкажіть про конкретні історії.
– У Харкові, наприклад, був затриманий колишній головний державний інспектор одного з митних постів Харківської митниці, який вербував місцеве населення для співпраці з окупантами та займався пропагандою. Окупанти поставили його виконувати обов’язки «заступника міністра промисловості». Він підбирав кадри для митниці, яка мала з’явитися на межі окупованих територій Харківщини з «лнр» і «днр». Для претендентів на «робочі місця» організував навчання, перевіряв знання російського законодавства. Був одним з головних організаторів «святкування» дня прапора рф у Куп’янську.
У Вовчанську працівники ДБР у взаємодії з ГУ НП в Харківській області виявили зрадників з-поміж колишніх правоохоронців, які допомагали російським загарбникам у матеріально-технічному забезпеченні та у «наведенні порядку». Один з них навіть їздив до тимчасово окупованого Луганська за формою, продуктами та іншими речами, яких потребували окупанти. Інший отримав посаду оперуповноваженого так званої «народної міліції» Вовчанська: патрулював вулиці, проводив обшуки у місцевого населення, переважно українських патріотів.
У Куп’янську затримали керівника так званого «карного розшуку» окупаційної поліції, колишнього поліцейського з Чугуївського району, який одразу після приходу росіян почав співпрацювати з ними. Зокрема показував місця, де потрібно встановлювати вогневі позиції, щоб завадити наступу Збройних сил України, розшукував та затримував місцевих учасників АТО і людей, які мали зброю, проводив допити. Також забирав у місцевого населення автівки для потреб росіян, чергував на блокпостах.
– Де переховуються зрадники?
– Зазвичай за місцями реєстрації чи мешкання. Хтось – у рідних і близьких, хтось – у закинутих домоволодіннях. Як правило, ми заздалегідь знаємо, де кого шукати. Керівник «народної міліції Балаклії», скажімо, під час звільнення міста втік до Куп’янська, а звідти намагався перебратися в росію. Однак росіяни затримали його на кордоні й далі не пропустили. Деякий час він переховувався, але працівники ДБР його відшукали, й зараз підозрюваний перебуває під вартою.
Переважна більшість колаборантів і зрадників намагаються втекти саме до росії, але на кордоні зазвичай їх повертають назад, бо зрадники – вони скрізь зрадники. Тому вони перебираються в основному на окуповану територію Луганщини, адже прекрасно розуміють, що тут отримають 10–15 років ув’язнення або довічний термін.
Підозрювані утримуються під вартою без права внесення застави
– Чи було таке, щоб при затриманні хтось раптом відстрілювався, кидав гранати?
– Дякувати Богу, ні. Момент раптовості відіграє важливу роль. Це оперативний прийом. Хоча небезпека існує. Скажімо, у Балаклії у приміщенні поліції наші співробітники знайшли розтяжку, яку залишили рашисти.
– Не очікую, що ви розкриєте свої професійні прийоми. І все ж, які складові вашого успіху?
– Насамперед, ДБР проводить величезну аналітичну й технічну роботу. Звісно, я не буду розкривати форми і методи, але там є алгоритми, які в комплексі дають результати. А далі – індивідуальна фаховість співробітників.
Зазначу, що роботу з виявлення колаборантів і зрадників ми розпочали ще до деокупації Харківщини. Проводили негласні заходи: спілкувалися з цивільними й правоохоронцями, які евакуювалися із тимчасово захоплених територій. І на момент звільнення населених пунктів практично відсотків на 90 володіли загальною обстановкою по «своїх суб’єктах». Тож перед першою поїздкою у Вовчанськ, Балаклію, Куп’янськ, Ізюм, Шевченкове, Козачу Лопань наші співробітники мали чіткий план роботи на кілька днів. До речі, в названих населених пунктах була найбільша концентрація зрадників і колаборантів, оскільки вони найдовше знаходились під окупацією.
– Скільки часу іде на те, щоб задокументувати державну зраду, скажімо? З колаборантами, які відкрито працюють з ворогом, думаю, простіше…
– Буває по-різному, адже ситуації різні. Але зазвичай якісна реалізація триває приблизно півроку. Бо наше завдання, перш за все, задокументувати все таким чином, щоб суд виніс обвинувальний вирок.
Кожному затриманому суд обирає безальтернативний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Вони всі, я впевнений, отримають обвинувальний вирок, усі сидітимуть у тюрмі. У правоохоронної системи досить принципова позиція щодо державних зрадників і колаборантів. Поки що не всі матеріали в суді, бо це непроста справа. По багатьох іще проводимо першочергові слідчо-оперативні заходи, документуємо їхню протиправну діяльність.
Російські війська рухалися із Сум на Полтаву, але 93-я бригада зупинила їх біля Охтирки
– Особисто вас що найбільше вражало, коли заїжджали в деокуповані міста і села?
– Те, як люди виживали в окупації. Це навіть важко уявити. Найбільше постраждали ті населені пункти, які опинилися на лінії фронту. Ізюм, де до війни мешкало 40 тисяч населення, був захоплений у березні й зруйнований ущент. Там майже з перших днів війни не було води, електрики, газопостачання. Чугуїв побитий. Балаклія не так сильно зруйнована, бо звідти окупанти втікали досить швидко.
– Мені ваш прессекретар сказав, що ви особисто виїжджаєте на завдання зі слідчо-оперативною групою.
– У теруправлінні, яке працює на чотири області – Полтавську, Харківську, Сумську й Дніпропетровську, – особовий склад невеликий. Зазвичай на виїзд у регіон відправляється у середньому 2–3 слідчих й 5–7 оперативних співробітників. За необхідності – представники обласної прокуратури, з якою ми працюємо у взаємодії. Але я виїжджаю з підлеглими в деокуповані регіони не тому, що нас мало, а щоб бути разом з підлеглими при виконанні складних і небезпечних завдань. Для мене підрозділ – це як друга родина: людей треба не лише організувати на справу, а й убезпечити, подбати про боєздатність підрозділу. Керівнику важливо показати власний приклад. До призначення на нинішню посаду я п’ять років служив у контррозвідці управління СБУ в Харківській області, і так само затримував державних зрадників. Тож маю досвід і хороші навики у цій доволі специфічний роботі. До того ж я сам родом із Циркунів, що поблизу Харкова, які теж були під окупацією. Добре знання регіону допомагало при пересуванні Харківщиною. У деокупованих населених пунктах багато зруйнованих доріг і мостів, треба було знати, як їх обминути. До Вовчанська, наприклад, який розташований усього за 5 кілометрів від російського кордону, наша оперативно-слідча група добиралася на човні по озеру.
– Ви сказали, що вас іноді супроводжують працівники прокуратури. Наскільки тісно ДБР працює з іншими структурами правоохоронної системи?
– На Харківщині правоохоронна система відпрацювала якнайліпше. Головне управління Нацполіції, СБУ, прокуратура, ДБР – молодці, всі разом виконували спільне завдання. Між нами була повна взаємодія. Затримували ми осіб, які є суб’єктами СБУ, і передавали їм, вони затримували «наших» – передавали нам. ГУНП затримувало своїх зрадників, нам передавало. Була добра комплексна робота. Не було конкуренції. Був конструктив.
Нашим співробітникам, до прикладу, вдалося затримати військового з-під москви, який переховувався біля селища Шевченкове Куп’янського району. Він зізнався, що пішов воювати проти України заради грошей. Цікаво, що контракт цей вояка підписав 6 вересня, а вже наступного дня його підрозділ розбили ЗСУ. Усі втекли, а його покинули. Ми передали росіянина СБУ для перевірки.
– А що ви можете розповісти про захоплення Сумщини? Якщо співробітники управління Нацполіції залишають обласний центр, не намагаючись протидіяти наступу окупантів, тут немає кримінальної складової?
– Я не можу оцінювати, правильно вони вчинили чи неправильно, але поліція – це не бойовий функціонал. У неї немає належного озброєння. І дати відсіч окупанту вона практично не здатна без підтримки Збройних сил. Якби намагалися це робити, були б просто знищені. Хто б як учинив на місці керівництва ГУНП, я не знаю.
На Сумщині була важка ситуація. На щастя, область відстояли окремі батальйони 93-ї бригади, які 24 лютого почали підходити до Охтирки і з маршу вступали у бій.
– Чи планували загарбники захопити Полтаву?
– Як відомо, о 10-й ранку 24 лютого російські війська пройшли центральними вулицями Сум. Вони рухалися на Полтаву. Коли ми проводили слідчі дії в деокупованому Тростянці, то знайшли певні документи, які засвідчують, що рашисти мали намір пройти через Полтаву, не заходячи в місто, й вийти на Київ. Були різні напрямки руху, про що я не можу в деталях говорити. Але на їхньому шляху опинилася 93-я бригада, яка їх зупинила і відкинула.
– Ви особисто були готові до повномасштабного вторгнення?
– Так, у мене було внутрішнє передчуття. Я планував на лютий двотижневу відпустку, щоб покататися з родиною на лижах. Поїхали у Буковель, проплатили готель наперед, до 25 числа. Але через кілька днів я відчув, що маю повернутися у Полтаву. Дзвоню директору й питаю: «Можна, я з понеділка вийду на роботу?» «Ну, якщо хочеш…». Той понеділок був початком тижня, на якому почалася війна. У вівторок я зібрав нараду керівників усіх регіонів, проінструктував, що треба робити на випадок війни. Що вивозимо, що знищуємо… Це був мій особистий план, який я не узгоджував з центральним апаратом. І це нас врятувало. А 24-го зранку мій підрозділ діяв за заздалегідь визначеним планом. До 9-ї години всі секретні документи були вже спаковані, старі знищені. А особові справи й матеріальні цінності прямували спеціальним мікроавтобусом на Західну Україну…
Ганна ВОЛКОВА
Журналіст