Наш батько захищав  від фашизму свою Батьківщину, свій народ

Степан Семенович Казакевич.

Наш батько захищав від фашизму свою Батьківщину, свій народ

Доброго дня, шановна редакція газети «Зоря Полтавщини»!
У номері за 8 травня я прочитала про подвиг команди бронепоїзда «Маршал Будьонний». Тож хочу розповісти вам про команду бронепоїзда, де воював мій батько – Степан Семенович Казакевич.
Війна застала мого батька в Білорусії, у літніх таборах під Мінськом. У перший бій команда бронепоїзда вступила на рубежі ріки Німан у місті Столбці 26 червня 1941 року. Бронепоїзд захищав підступи до залізничного мосту. У цьому бою були перші загиблі. Поховавши товаришів по зброї, екіпаж бронепоїзда рушив у бік Мінська. У пам’ять про подвиг захисників Батьківщини на стіні залізничного вокзалу столиці Білорусії була встановлена меморіальна дошка.
Коли бронепоїзд прибув до Мінська, його команда сама переводила залізничні стрілки. А в цей час на аеродромі вже приземлялися німецькі літаки. Наші війська відступали хаотично…
У серпні 1941-го настала загроза окупації Києва, тож бронепоїзд переправили для здійснення прикриття української столиці від ворожої авіації на ділянці Київ–Полтава, згодом – у район Кременчука, оскільки німецькі війська форсували Дніпро. Було відомо, що туди вже відправився ще один бронепоїзд.
Як розповідав батько, на підступах до Козельщини команда помітила колону німецьких танків. Відкрили вогонь по колоні, а ті – у відповідь. Довелося відступити до Полтави. Далі були оборонні бої за Харків. Там мій батько Степан Казакевич за взяття у розвідці в полон німецького «язика» отримав свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки.
Потім бронепоїзд на відрізку Поворино-Серебряково прикривав від ворожої авіації військові ешелони, що йшли до Сталінграда. Під час одного з нальотів німецької авіації мій батько був контужений. Після лазарету він знову повернувся до своєї команди бронепоїзда. За цей період усі члени команди залишилися живими й прибули до кордону з Румунією. Далі бронепоїзд направили на охорону залізничних мостів і комунікацій…
У червні 1952 року наша сім’я переїхала на станцію Солоницька, де був міст через річку Сулу, по якому в 1941 році пролягав маршрут військового бронепоїзда. Мого батька призначили начальником служби охорони мосту. Відтоді наша сім’я проживає на Полтавщині. Тож для нас, наших дітей і онуків полтавська земля стала рідною Вітчизною.
У 1963 році охорону деяких об’єктів скоротили, а мого батька призначили заступником начальника воєнізованої охорони станції Кременчук, де він і пропрацював до виходу на заслужений відпочинок.
Більше половини свого життя мій батько Степан Семенович Казакевич прожив на Полтавщині. Помер у 1999 році й похований у Кременчуці.
Чи думав він у далекому 1941 році, що його доля буде пов’язана з Полтавщиною? Навряд чи. Просто він виконував свій обов’язок – захищав від фашизму свою Батьківщину, своїх ще ненароджених дітей, внуків і правнуків…
Для мене, для моїх братів Григорія і Олександра та сестри Ольги, які народилися вже після тієї страшної війни, 9 Травня – свято Перемоги – священне. І поки ми живі, поки будуть живі наші діти й онуки, ця дата буде з нами як пам’ять про наш народ!

З повагою
Тетяна Степанівна КАЗАКЕВИЧ.
м. Кременчук.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий