«Нашому генію в партіях  буде вузько і тісно.  Геній не знає границь»

«Нашому генію в партіях буде вузько і тісно. Геній не знає границь»

Останні травневі дні поєднують долі кількох славетних синів України: національного пророка Тараса Шевченка, державних і громадсько-політичних діячів Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Тож 22 травня ми відзначаємо день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні, 140-річчя Симона Петлюри. 23 травня виокремлене в українському календарі як День Героїв.
Для переважної частини наших сучасників Симон Петлюра – це передовсім видатний державотворець, один із лідерів Української революції 1917–1921 років. Але разом із тим наш краянин – талановитий журналіст, видавець, літературний критик, театрознавець, який глибоко знав минувшину й національні традиції. Він шанував діячів літератури, культури і мистецтва, з особливим пієтетом ставився до творчої спадщини Тараса Шевченка.
У 1912 році з нагоди 51-ї річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка Симон Петлюра опублікував статтю «До драми Шевченкового життя», у якій зробив аналіз творчості Кобзаря: показав, що історія його життя, як і історія його думки й творчості, є «тяжкою, болючою драмою». Петлюра, зокрема, акцентував увагу сучасників на тому, що «найдраматичнішою сторінкою в житті й творчості українського поета є його самотність не як людини, а як мистця». Шевченківський «первень» яскраво помічений С. Петлюрою в тому, що від Шевченка українська література започаткувала демократичну тенденцію, будучи пройнятою «дійовою любов’ю» до народних мас. Саме від Шевченка бере початок рух протесту в ім’я свободи й відродження людей.
Перебуваючи на посаді голови Київського губерніяльного земства від квітня до липня 1918 року, Симон Васильович Петлюра докладає значних зусиль для розбудови національної святині – могили Тараса Шевченка у Каневі. За ініціативою Петлюри у цій площині була створена навіть державна комісія, яка у квітні 1918 року ухвалила кілька важливих рішень: зміцнити Чернечу гору, щоб не допустити її подальшого руйнування, упорядкувати хату біля могили і влаштувати у ній кімнату-музей з портретами Тараса Шевченка й присвяченими йому ілюстраціями; створити Шевченківську бібліотеку з читальною залою і кабінетом для художників та митців; поставити під горою книжковий кіоск, а на Грушках, біля лісу, – кілька переносних будиночків на 40–50 кімнат для творчого відпочинку представників української інтелігенції. І це був лише початок великої справи.
Петлюра був не тільки палким шевченкознавцем. Він і своє життя звіряв із заповітами Великого Кобзаря. Можливо, невипадково доля їм відвела усього по 47 років життя, такого насиченого і яскравого.
Пропонуємо читачам «Зорі Полтавщини» промову Головного отамана С. В. Петлюри на Шевченківських заходах у березні 1921 року в Тарнові (Польща). Саме там після поразки визвольних змагань перебувала на початку 1920-х частина уряду УНР на чолі з Петлюрою та інтерновані військові частини армії УНР.

Тарас ПУСТОВІТ,
заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

…Шановні депутати і панове громадяни! Ми тільки що всі співали вічну пам’ять тим, хто, продовжуючи велику боротьбу, залишився там, де й наш національний геній, і своїм ділом, своїм стражданням та кров’ю проторюють шлях до тої мети, яка весь час зоріла Шевченку. Ті сльози, ті страждання, які переживав на протязі століть наш народ, вони є необмежені, величезні, як ніщо в світі не пропадає, так не пропадуть і ті страждання нашого народу. Про ці колективні страждання нашого народу, про страждання нації не тільки наш народ, але я певен, – бо це є закон псіхології творчости народніх мас – будуть складатись легенди і животворити инші народи світу. Що буде так, панове, доказом тому може служити живий зразок з історії творчости, з історії життя нашого Шевченка. Перед Вами, панове депутати, референти розкрили з ріжних боків многогранні заслуги нашого генія. Діло генія міряється результатом його роботи. Шевченко був геніальний поет.
Поет робить тим, що він говорить. Слово поета є діло його. І те слово – діло поета Шевченка, поета з ласки Божої, поета, про якого можно сказати словами Гете, що він ударив по струнам не тільки нашого народу, – бо Шевченко належить не тільки нам, – з невідомою незнаною до сього часу силою, зробило величезне діло для нашого народу. Він розкрив в своїх творах богатство душі нашого народу. Він виспівав нашу многостраждальну історичну долю. В перлах поезії, наповненій глибоким змістом, прекрасній по своїй формі, незабутній по його заповітам, Шевченко розкрив грані нашої національної душі і тим самим показав перш усього нам самим, а далі й цілому світу, ті великі сили, які крив в собі наш народ. Панове, великі ідеї, великі діла в історії людській ніколи не оцінюються як слід сучасниками. Ми знаємо цілий ряд геніальних постатей світової історії, яких сучасники не розуміли, бо вони не доростають до розуміння тих ідей і діл тих осіб і обкидують їх каміннями. Сучасники говорять про них неправду через те, що просто їх не розуміють. Хіба не така доля нашого Шевченка, хіба його твори нині – признані навіть російською критикою, – хіба їх розуміли сучасні поети-велетні російської критики. Досить нагадати Білінського, як він зустрів Шевченка, щоб ствердити правильність моєї мислі. Тут, панове, депутат Ковалевський, посилаючись на листи Шевченка, цілком слушно нагадав цитати про те, що історія життя Шевченка є історія частини його народу, зробивши коректив, ми прийдемо до висновку, що це є не частина, а ціла історія нашого народу. Та аналогія, яку я хочу зараз зробити, має дійсно гармонійну связь між історією життя і діла Шевченка з історією життя і діла українського народу. Звичайно, коли велику ідею часто не розуміють її сучасники, вона, перш ніж засвоїтись масами народу і громадянства, пройде кілька станів і фазисів в свойому розвитку. На першому стані повз неї проходять, її не розуміють; на другому сміються або здвигують плечима, на третьому починають розуміти, а вже на четвертому люде, які сміялись або не розуміли, дивуються, як вони не розуміли її, коли вона така проста, життьова, елементарна. Так повторилось і з Шевченком, так, панове, ми дуже добре знаємо, повторюється на наших очах з українським народом і з ідеєю українського народу. Ідея Української Державности не є щось нове, панове, її знали в Европі ще в 16–17 віці. Архіви і музеї скажуть Вам про це, як скажуть Вам про те і книжки, написані нашими істориками. Разом з тим ідея Української Державности, замерши і відновившись і резтавріровавшись лише останніми часами, вона викликає цілий ряд заперечень, про які я говорив. Спочатку її зустрічають здивовано, є вороги, які сміються над нею, але вже тепер на наших очах половина світу починає її розуміти, і ми находимось напередодні загального признання її. Коли ми проаналізуємо, вдумаємось і осмислимо, через що саме так сталось, через що ми про свою ідею української незалежности, української державности врешті-решт можемо говорити так, як я говорю, панове, коли дивитись і оцінювати цю справу з історичного погляду, то ми в великій мірі можемо завдячувати Тому, во ім’я Кого ми тут зібрались і якому присвячуємо цей день. Коли в цей день і в наших таборах, і на Україні наші думи, наші серця б’ються в унісон, коли ми зв’язані солідарністю й уявляємо собою одно ціле, одно нерозривне в даний момент, то дозвольте мені, панове, висловити кілька рефлексів, через що це так робиться. Якщо ми будемо прив’язувати ім’я Шевченка до якоїсь партії, до якогось певного світогляду, ми не будемо поважати і розуміти діла та творчости нашого генія. Нашому генію в партіях буде вузько і тісно. Геній не знає границь. Ви знаєте проби всіх поетів на світі, приклади прив’язання поетів до певної партії, до певної партійної роботи, завжди кінчались для поетів і для геніїв катастрофічно: геній виходив з партії, генію було тісно. Я гадаю, що коли б українська літературна критика займалась виясненням, до якої партії найкраще прилучити Шевченка, то це було б заняттям невдячним і не відповідало б не тільки змісту, а результатам тої великої роботи, яку зробив своїм ділом, своїм словом Шевченко, бо кожна українська партія може з однаковим правом і мірою назвати його своїм. Я би сказав, що Шевченко в цьому смислі є нічий й поетом всіх. Лише коли докладно вчитатись в його твори, просякнутись духом і змістом його творів, Ви логічно прийдете до висновку, що він є поетом поневоленої нації. Але, панове, коли ми творимо свою національну державу, то ми творимо її одночасно на двох твердих засадах: національна вільність і соціальне позбавлення. Це є дві грані того ж процесу, одної і тої ж роботи. Але в творчій щоденній роботі, яку творили українці за часів Шевченка і після його смерти до наших днів, в цій роботі те слово Шевченка, багатство форми його, той глибокий зміст, який залишив Шевченко після себе в свойому незабутньому Кобзарі, було й, як слушно зауважив депутат Феденко, і довші часи залишиться як неминучий елемент у щоденному нашому житті, в щоденних наших переживаннях. Через що це так? Ми, панове, можемо бути практичними діячами, політичними, військовими, комерсантами, але є в кожного з нас потреба час від часу розкрити книжку любимого поета, любимого автора і там знайти для себе не тільки моральний відпочинок, але позичити, засвоїти чи відновити стимули для нашої щоденної роботи морального свойства, без яких не може чоловік жити. Тим-то Шевченко нам і дорогий, тим-то він нам милий, незабутній, що в його творчости є той живучий, багатий матеріял, який, не дивлячись на дальший розвиток української літератури, української поезії, буде все найкращим, найціннішим її здобутком. Досить глибоко і яскраво зазначено було в першому докладі депутата Прокоповича про те велике значіння віри, яка все не покидала Шевченка, яка його спасла, і при аналогії з нею тої віри, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Слава Богу, не покидає й яка нас спасе.
Коли ви візьмете історію української поезії, то побачите, що момент віри не покидав ні одного з наших поетів, навіть поети чистої лірики, які дуже рідко звертались до мотивів горожанських, але й вони давали дань національній вірі, нею жили і нею творили. Після Шевченка в 90-х роках такий великий талант, як Франко, перетворив ідею віри української поезії в ідею переконання в нашу національну справу. Він пішов далі. Коли будемо говорити під зглядом державним про наші широкі народні маси, то вони будуть ще довгий час жити тими мотивами, які так широко і глибоко розвинуті Шевченком. І ця віра, перед якою ми схиляємо голову і пошану, коли читаємо Шевченка, вона являється, з мого погляду, одною з виразних рис нашої акції, яку ми, як громадяни Української Держави, проводимо в життя. Справді, матеріяли для зневір’я у нашого політика і у першого звичайного громадянина були, є і будуть; але мусить бути Україна, ми це говоримо не сліпо, не по-дурному, кожний по-своєму аргументує, але ми говоримо – Україна мусить бути, і все робимо для цього.
Ми не зважаємо на слова поета, який говорив, що в кожного з нас не раз душа боліла, не раз хоть і руки скусав, і проклинав нас, але прокляття нас не доймають, молота будівництва УНР, того ідеала, який перед нами зоріє, ніхто ще не опустив. Ця глибока віра, вона має своє перше джерело, ту віру, яку мав незабутий наш Тарас. Ця ідея віри захоплює маси наші. Хіба не вірою живуть наші селяни, які стогнуть під тягарем большовицьким? Хіба не вірою живе наше козацтво, наше військо, яке лише чекає і вірить в те, що чекання на зрадить його? Ця ідея віри являється надзвичайно характерною для цілої історії української поезії і українського народу. Як родоначальник тої віри в національне діло є той, во ім’я Кого ми тут зібрались і пам’ять якого ми тут шануємо. Так, панове, і нам треба перетерпіти ряд нових мук, нових страждань в ім’я віри нашої. Щоб з нами не сталося в майбутньому, хай духовний образ того, хто у кожного з нас перед очима, ніколи нас не покидає в нашій роботі. Він своїм життям заплатив за ту віру. Ми йшли за ним, як за нашим духовним вождем, як за тим символом нашого відродження, нашого увільнення, якого кожен народ має. Образ Його, як зазначено в докладі депутата Феденка, надзвичайно глибоко сидить в нашому народі. Я підкреслюю повну анальогію між життям Шевченка і тим ділом, яке він сотворив, і життям, і ділом українського народу.
Український нарід нині виходить в муках і стражданнях на арену активної історії. Перед ним зоріє зоря нового життя. Ми, що працюємо для того, що являємось виразниками Його волі, ми повинні кожен в своїй щоденній діяльности брати приклад, брати зразок з того діла, з того життя, яке залишив нам після себе Шевченко.
Панове, Шевченко не тільки писав вірші, він робив живе творче діло. В біографії його Ви знайдете, що там, де зачиналась якась організація Українська, Шевченко був там, не цурався її, не цурався чорної щоденної роботи, входив в відповідні організації, щоб там вмісті з другими робити те, що і сам міг зробити. Це є живий приклад; його повинні стежить, за ним повинні йти, коли ми завше, маючи перед собою цей духовний образ нашого геніального поета, будемо провадити в свойому житті, в своїй роботі, то результати скажуться скорше, ніж Ви думаєте. Зразок його активної любові до рідного краю – це є зразок для нас. Правду казав один чешський поет, що «в зорях небесних є один великий закон, закон над законом золотом литий, що рідний край над усе ти повинен любити». Цю активну любов [треба] перетворити в живі діла державної творчости, державного діла! Причому я висловлюю щире побажання Р.[аді] Р.[еспубліки], аби той образ, який, панове депутати, на Ваших засіданнях завжди перед Вашими очима, щоб він нагадував завжди ідею Української Державности і обов’язок перед українським народом.
Друкується за: Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т.ІІІ /Упорядник В. Сергійчук. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. – С.395–398.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий