Наталія ДІДА: “Нам важко,  але ми жодного разу не думали  повернутись в Луганськ”

Наталія ДІДА: “Нам важко, але ми жодного разу не думали повернутись в Луганськ”

Поступово, рік за роком, слово «переселенці», а тим більше термін «внутрішньо переміщені особи» стають менш вживаними. Та й звучать для навколишніх не так болісно, як у 2014-му. Зовсім не тому, що число людей, які, гнані російськими «градами», прибилися, зокрема, й на Полтавщину, зменшується. У багатьох громадах вони вже цілком природно влилися в колективи на роботі, посусідалися, покумалися, посваталися. Привезені в пелюшках малюки – сьогодні вже школярі, підлітки стали студентами…
Але чи справді донбасці на новому місці прижилися, стали своїми? Про це та інше говоримо з переселенкою з Луганська Наталією ДІДОЮ, яка з родиною мешкає в Полтавській ОТГ. Говоримо ще й тому, що на російсько-українському фронті знову загострення і є інформація про загрозу просування загарбників у глиб країни, а більшість співвітчизників легковажно сприймають ці новини як чергову «лякачку» від політиків.

«У гості туди не збираємося, бо дуже боляче»

– Сьомий рік ми вже тут. Прижилися, куди ж діватись, – каже Наталія Діда. – Є свій будинок, земля. А це і в прямому, і в переносному сенсі закорінює. Кожен сезон саджаємо дерева, кущі. Постійно ремонтуємо, добудовуємо, перебудовуємо дім. Те, що найголовніше для будь-якої сім’ї, маємо – житло, роботу. І, звісно, за сім років уже й певні соціальні зв’язки з’явилися. Живемо в Супрунівці, буквально на межі з Полтавою. Тобто ми тепер супрунівсько-полтавські.
– Немало з тих, хто виїхав із Донбасу на початку війни, не зміг почати життя на новому місці з нуля, тож згодом таки повернувся додому. Чи не було у вас за всі ці роки таких думок?
– Ні. Ні. Ні. Жодного разу. Ви навіть не уявляєте, з якого жаху ми втікали. Із нашої великої родини дехто повернувся назад, але, можливо, це тому, що на початку вони встигли виїхати ще до страшних обстрілів. І того, що бачили ми, вони не бачили. Але й зараз там дуже несолодко й страшно. Я б так жити не змогла. Останній раз ми були в Луганську восени 2014-го. Поїхали хоч які речі забрати. Зайшли до сестри в квартиру – вікна розбиті, у стінах осколки снарядів! А в неї ж двоє діток, меншій дитинці три рочки тоді було. Я б не змогла так. Це війна, справжня війна, не «кіношна». Мені, знаєте, й сниться все те вкрай рідко, пам’ять наче блокує страшні спогади. А саме сьогодні, перед нашою зустріччю, наснилося – великі висотні будинки, зруйновані війною.
– Що розказують родичі з Луганська по телефону?
– Та нічого вони не розказують, стандартна фраза: «У нас усе добре». Та й взагалі ми на такі теми не розмовляємо. Хоч і скучаємо дуже, але в гості туди не збираємося, дуже це боляче і страшно.
– Як ви опинилися саме в Полтаві?
– У Верхолах під Полтавою живе далека мамина родичка. Вони до війни ніколи не знались, не спілкувались. Мама віднайшла її через інших родичів. Олександра Григорівна Солодовник, низький їй уклін, і будинок в оренду напитала для нас, і взагалі дуже-дуже підтримала. Сусіди, односельці спочатку придивлялися, а потім також чим могли ділились – картопелька, консервашки. Хтось особисто приносив, а бувало й таке, що просто під двері ставили. Я наплакалась – здорова тітка, а бабулічки мене годують…
Такі вимучені ми тоді були – і сигналами повітряної тривоги, і постійною стріляниною. А у Верхолах тихо, ліс. Вийдеш до сосен, обнімаєш дерева і стоїш у повній прострації.

«Або ви, хлопці,з нами, або…»

– Перший рік на новому місці був найтяжчим?
– Та страшне. Особливо перші пів року, бо ж мама залишалася в своєму селі. Причому в дуже небезпечному місці, на кордоні з Росією. Літаки, стіни вогню, стрільба серед ночі така, що прокидаєшся і думаєш: вести сім’ю в погріб чи вже пізно? Фізично я була у Верхолах, а думками з нею: що там, як?
На початку війни ми кілька місяців прожили у мами в селі. Спочатку тільки доньку відвезли. А самі ходили в Луганську на роботу ще до середини літа. Допоки на базу, де працював чоловік, не заїхав танк. «Екіпаж» із впізнаваною вимовою, не місцевою, поклав усіх, вибачте, мордою в землю і пояснив: «Або ви, хлопці, з нами, або…»
У жовтні 2014-го ми зрозуміли, що сподіватись на повернення додому марно. Мама якраз отримала за кілька місяців пенсію і сказала: «Діти, їдьте». І ми, такі поганючі, забрали більшу частину тих грошей і поїхали. Мені було важливо, що на рідну мамі Полтавщину, бо це був єдиний шанс вмовити згодом на переїзд і її. Як більшість старших людей, вона не хотіла покидати свій будинок.
– А як їй тепер?
– Перші роки, бувало, розсердиться: «Всьо, поїду додому». А зараз уже звикла чи, мабуть, більше змирилася. Коли тільки погодилася на переїзд, сказала, що кіз своїх не залишить. А разом із кізками й курочок привезла, півника. Весна, півник у дворі співає, ніде не стріляють, мама поруч – так мені на душі відтануло. І вже ж і на роботу ходила. Через два місяці після переїзду мене взяли працювати за спеціальністю, до обласної бібліотеки імені Котляревського. Я більше року, коли отримувала зарплату, не могла повірити, що це справді моє. Бібліотечна зарплата здавалася мені мало не міністерською. Зразу ж ми з чоловіком не мали ніяких доходів, а за орендований будинок – платити, а дитину в школу – вдягати-взувати… Чоловікові з роботою пощастило менше, ніж мені. І це несподівано, у нього ж стільки робітничих спеціальностей! Правда, журитися часу не було – будинок, господарство, землі чималенько. Ніколи й вгору глянути.
– Ви будинок у Супрунівці купили?
– Ні. Купувати нема за що. Нам будинок подарували. Так, так, подарували. Нам казково повезло. Таких випадків один на мільйон. Людина просто сказала, що їм цей будинок не потрібен, то нехай він буде нашим.
– Вам хочеться відтворити в новому дворі щось із свого луганського життя чи, навпаки, не хочеться, щоб було нагадування про втрачене?
– Я в Луганську мріяла про розарій. Навесні, якраз перед війною, насадила троянд. І вони росли, як з води. Сусіди казали: прямо через паркан лізуть. Ніхто за ними влітку не дивився, а вони цвіли, як скажені. А тут у мене чомусь не приживаються. Зате ті троянди, що ми висадили з іншими переселенцями біля народного меморіалу пам’яті Небесної Сотні в Полтаві, квітнуть шикарно.
А ще ми привезли з Луганська кішку. Вона знайда, я її підібрала вже у війну. Бігла з роботи й побачила біля покинутого будинку кошенятко. Кажу: пішли додому, а воно й пішло. Ми всі нічні обстріли переживали вдвох. Чоловік – «в нічну» на роботу, а ми з нею обіймаємося на підлозі, в найбезпечнішому кутку. Вона тепер завжди зі мною, у її нявчанні мені «мама» вчувається.
У Супрунівці в нас шестеро собак і троє котів. Ми волонтерських взяли. Бездомних. Усі рідні і віддані, наче діти.

«Це історії великого труда на виживання»

– Наталіє Ярославівно, переселенці гуртуються між собою, як і перше?
– Гуртуємося. Якби не гуртувалися, то не знаю, прости Господи, як би й вижили. До речі, мене з іншими переселенцями тоді познайомила наша бібліотека, на зустрічі. Разом із Танею Шлєповою і Лілею Гарбузюк ми стали активом громадської організації «Полтава-Самодопомога». Пам’ятаєте, скільки в той час було інформації про допомогу переселенцям від міжнародних фондів? То, повірте, насправді до людей мало що доходило. Ми змушені були взяти цю справу в свої руки. Я куди тільки можна було писала: допоможіть, допоможіть! І близько тисячі сімей вдалося підтримати. Підставили плече і Полтавська обласна благодійна організація «Спілка самаритян», і благодійний фонд «Карітас», і Товариство Червоного Хреста, і Міжнародна організація з міграції, і волонтери, і просто небайдужі місцеві жителі.
Дуже підтримали українці в Америці. Я – випускниця Програми обмінів Уряду США «Відкритий світ» 2009 року, то і моя приймаюча родина – Тамара і Володимир Денисенки, і загалом українська громада Рочестера, міста-побратима Полтави, постарались пом’якшити нам старт на новому місці.
– Якщо в перші роки війни в ЗМІ було багато розповідей про проблеми переселенців, то зараз більша увага до людей, які завдяки пілотним проєктам, грантам заснували й успішно розвивають свою справу. Чи так все тут однозначно?
– Допомога на свою справу – це дуже класна річ. Я знаю кілька прикладів, коли люди відкрили свою швейну майстерню, кав’ярню. Але ми з чоловіком – не підприємці. Ми брали участь у конкурсі бізнес-планів на самозайнятість. І тричі отримували схвалення. Це за програмами Міжнародної організації з міграції і БФ «Карітас». Так у нас з’явилися деякі технічні засоби для ведення господарства.
Які там історії успіху. Не бачу я в переселенців історій успіху. Це історії великого труда, причому труда на виживання. У нас майже всі кошти йдуть на господарство – обробити землю, купити саджанці, підремонтувати дім, сараї, тваринок нагодувати. Самим поїсти, оплатити комуналку. Одяглись уже, як могли. Уваги на це не звертаємо.
Земля для нас нова, не така, як вдома. Садок старий, то насаджуємо і деревця, і смородину, малинник. І квітів хочеться, щоб красиво було, як удома.
Історія успіху – це якщо дім на Канарах. А ми за ці сім років і разу не відпочили. Жодного дня. Зранку до вечора «пахотня». Але не жаліюся, не шкодую. Могло бути й гірше.
– Яка для переселенців проблема лишається найболючішою?
– Житло, звичайно. Ну хтось зміг продати «там» і купити «тут». Але переважна більшість не можуть цього зробити. Наш будинок у Луганську руйнується. Мамин будинок у зоні розмежування – хто його там купить? Хоч би фундамент лишився. А якщо там не продаси, за що купиш тут? Переважна більшість винаймають квартири, кому дуже пощастило, живуть в гуртожитках – там не така висока оплата.
– Чи вирізняють вас іще навколишні чи асиміляція уже свою справу робить?..
– Ви знаєте, насправді ми дуже відрізняємося. Так, Україна єдина, але є якісь свої, ментальні, особливості. Вони помітні навіть між луганчанами й донеччанами. Не знаю, скільки років треба прожити на новому місці, щоб усе це стерлося. Ну, може, у дітвори все вийде.
Мене часто сприймають у Полтаві за місцеву й, коли дізнаються, що переселенка, дивуються. Ну це тому, що я з дитинства двомовна. Була двомовна. Тепер російською майже зовсім не розмовляю. Я в ті дні, коли сама з кошеням сиділа на підлозі під обстрілами, коли дитину відвезли до бабусі, бо вона, як полетіли над містом перші літаки, дуже кричала, я настільки зненавиділа все російське, отого дядьку путіна… На сьогодні мене трохи попустило. Я розумію, що і в Росії багато є людей, які підтримують Україну. Але розмовляю я, за рідкісним винятком, українською. І в мене дуже глибока зневага до тих українців, які кажуть: «Да я всю жизнь разговарівал на рускам язикє, я украінскій учіть нє буду, і шо ви от мєня хатітє, ето гєнацид». Хто ж нас шануватиме, як не ми самі?

«Це моє велике щастя, моя друга дитина»

– Наталіє Ярославівно, платформою для творчого спілкування переселенців у Полтаві вже більше п’яти років є Школа корисного дозвілля «Вулик». Чи справді не меншає потреби в таких зустрічах?
– «Вулик» – це моя друга дитина. Ідея його створення виникла у нас із полтавською художницею Катею Боняківською, донькою загиблого на Донбасі Героя.
Найбільший наш біль і найбільша турбота – наші діти. Вони дуже постраждали: спочатку – від війни, потім – від того, що на новому місці батьки довго змушені були шукати, як вижити, й не могли приділити їм достатньо уваги. Тож у «Вулику» ми починали з малювання та майстер-класів саме для дітей. Тоді дивлюся: малеча творить, а батьки сидять під стіночкою. Почали і їх залучати. Дякую, що в бібліотеці, де апріорі має панувати тиша, з розумінням поставилися до нашого активного товариства. Бувало так, що зустрічалися майже щодня – сотні творчих майстер-класів, екскурсії, театри, група оздоровлення тощо. Залучаємо місцевих волонтерів – дуже вдячні Каті Боняківській, Ярославу Терновському, та багато зустрічей ведуть самі учасники.
Найважливіше – спілкування. Я можу щось розповісти, наприклад, вам, ви мені можете поспівчувати, але якщо люди говорять «однією мовою», це зовсім інше. Мами приходили з дітками у візочках, у кенгурушках. Ті діти й виросли в нашому «Вулику». А дехто з дорослих, взявши пензля до рук уперше, тепер навіть продає свої картини.
Коли завдяки підтримці Агентства ООН у справах біженців, ГО «КримСОС», мені оплатили курси арт-терапії, ми продовжили робити те, що й робили, але вже на більш професійному рівні та з усвідомленим розумінням: творчість допомагає подолати психологічні травми.
– Що і як намагаєтеся вирішити на сьогодні?
– Вже рік як зареєстрована громадська організація «Спілка активних жінок «Вулик», головою якої я є. Виграли грант на менторство, за яким отримуємо консультації фахівця з дуже важливого для нас питання – як добитися, щоб хоча б на місцевому рівні статус «Дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів» був не печальним званням, а передбачав пільги. Нас підтримують переселенці й з інших областей. Звісно, розуміємо, що це повинно вирішуватися на рівні держави і з Державного бюджету. Але хочемо зробити принаймні перший крок.
– Як зрозуміло з вашої Фейсбук-сторінки, ви працюєте також із дітками з особливими потребами з Луганщини…
– Найбільше ми переживаємо за тих людей, які там залишилися. За отаку дітвору. Організатори цього проєкту – мої добрі друзі й партнери – Луганська обласна організація «Асоціація жінок, молоді, родин з інвалідністю Східного Донбасу – Схід», яку очолює луганчанка, нині урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю Тетяна Баранцова. Неймовірна людина, вона й до війни опікувалася на Луганщині адаптацією молоді з обмеженими фізичними можливостями і не припиняла це робити, ставши переселенкою.
Я дуже вдячна, що мене взяли в проєкт, бо це – моє. Одна дитинка в мене з окупованої території, всі інші – з прифронтової зони. Зустрічаємося, звісно, онлайн. Усі – мої улюбленці. Секретами діляться. Що їм не розказуєш, не показуєш – у всіх все виходить. Ось така арт-терапія онлайн – це і моя, і їхня віддушина.
– Якби ситуація на Донбасі змінилася, ви б повернулися туди назад, із дня сьогоднішнього?
– Ні. Авжеж, я всією душею вірю, що Україна на всі свої землі повернеться, що все буде добре. Це буде колись. Але там… Розумієте, там люди поранені війною. Вони дуже багато пережили того, що не треба людині пережити. Багато моїх колишніх колег померло, багато хто із порушеною психікою. Ви не уявляєте, який пресинг від телеканалів на кшталт «Росія-24». І нас там багато хто вважає заледве не зрадниками. То як жити у постійній ворожнечі? Боляче. Усім серцем прагнемо миру нашій стражденній землі. Прагнемо і підтримаємо. Але вже звідси, з Полтавщини. З любов’ю і розумінням.

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий