Назавжди 40…

28 липня стало чорним днем для нашої родини: у боротьбі за Україну віддав своє життя Олександр Олексійович Токар (позивний Масяня). Важко говорити про нього в минулому часі: розум відмовляється вірити в те, що ми втратили прекрасну людину – сина, брата, тата, дядька, патріота України, який до останнього подиху був вірним військовій присязі.
Олександру Токарю назавжди залишиться 40… До свого чергового дня народження він не дожив лише кілька днів…
Народився Олександр 19 серпня 1983 року в с. Супрунівка. Тут пройшло його дитинство, шкільні роки.
Був звичайним хлопцем, який любив із друзями грати у футбол, лазити по деревах, а найбільше – «ганяти» на велосипедах, вивчати околиці села. А ще Саша був «спеціалістом» по тому, щоб усе, що потрапляє під руки, розібрати, а от зібрати чомусь не виходило…
Ми з ним знайомі з 12 років – ровесники, однокласники, згодом породичалися – стала дружиною його старшого брата Андрія. Він у всьому хотів бути схожим на брата й дуже переживав у дитинстві, що значно поступається йому зростом. І коли Андрій служив у армії й прийшов у відпустку, двері відкрив молодший брат… одного з ним зросту. Андрій здивувався, що брат став таким дорослим, а Саша зрадів, що збулася його мрія: «наздогнав» старшого.
Брати з дитинства підтримували дуже теплі, довірливі, дружні зв’язки, один за одного були готові, як кажуть, у вогонь і у воду. Саша завжди мав багато друзів, був душею будь-якої компанії, першим приходив на допомогу незалежно від часу доби. А можливо, просто поспішав жити, робити добрі справи…
Після закінчення 9 класу прийняв рішення іти шляхом брата: вступив до Полтавського професійно-технічного училища №23, де здобув професію столяра. Але ситуація так склалася, що влаштуватися за спеціальністю не зміг: практично всі підприємства зупинилися.
Та йому було не до хвилювань: прийшов час виконати військовий обов’язок. Служити випало в роті караулу в Конотопі. Десь через півроку служби до Саші поїхали батьки і я з Андрієм, аби повідомити про наше рішення одружитися. Він вислухав і категорично заявив: без мене весілля не святкувати… І зробив усе, щоб отримати відпустку й приїхати на весілля.
По життю він був людиною слова: якщо щось обіцяв, то обов’язково робив.
Після демобілізації влаштувався на роботу охоронником на Полтавському ливарно-механічному заводі. До професії столяра так і не повернувся, а для душі, у вільний від роботи час, займався внутрішніми оздоблювальними роботами, що в нього дуже добре виходило. Інформація про це швидко поширилася серед сусідів, друзів і відразу з’явилися перші замовники.
Але часу в Саші катастрофічно не вистачало: він часто їздив у відрядження і обов’язково повертався з оригінальними подарунками, які в Полтаві неможливо було купити. На той час у його житті з’явилася дуже важлива людина – племінниця Катя, донька його брата. Він любив з нею гуляти, гратися, робити подарунки…
Деякий час жив у Кременчуці, працював на заводі дорожніх машин, де отримав професію слюсаря. Повернувшись до Полтави, влаштувався за цією спеціальністю на ливарно-механічний завод.
Коли в 2014 році росія порушила територіальну цілісність України, був мобілізований під час першої хвилі. Більше року сумлінно виконував свій військовий обов’язок на сході України, робив усе можливе й неможливе, аби зірвати плани ворога, не дати йому шансів захопити нашу землю.
Демобілізувавшись, повернувся на попереднє місце роботи. Наступні роки стали багатими на події: одружився, народилася донька. На жаль, сімейне життя не склалося, але з донькою завжди підтримував тісний зв’язок. Минулого року не зміг приїхати на день народження, але виконав її мрію – подарував велосипед.
Новою сторінкою в біографії Олександра Токаря став лютий 2022 року. Уже 25 лютого він узяв рюкзак із необхідними речами й пішов до військкомату. Деякий час служив у місцевій ТРО, згодом продовжив службу на Донеччині. Був командиром стрілецького відділення.
За цей період лише двічі був у повноцінній відпустці та кілька разів – у короткотерміновій. Завжди з теплотою розповідав про своїх бойових побратимів. «То моя друга родина, – підкреслював. – У нас усе спільне – завдання, побут, відпочинок…»
Дуже переймався долею молодого поповнення (молодого – не за віком, а за досвідом служби). Найстрашніше – це втрата побратимів. На завдання брали по одному новенькому, аби поступово входили в курс справ, освоювалися, набиралися власного досвіду. Своїх рідних просив не хвилюватися: мовляв, він досвідчений, обережний, не поспішає в прийнятті рішень. Але в цьому році акценти змінилися.
У березні улюблена племінниця святкувала 20-річчя. Олександр дуже хотів зробити їй сюрприз – привітати особисто, але до останнього не знав, чи буде така можливість. І врешті йому це вдалося! Ювілярці й усім присутнім подарував неймовірні емоції.
У травні приїхав у Полтаву на кілька днів, щоб залишити на ремонт військове авто й забрати відремонтоване. Мама помітила, що син чимось стурбований і запропонувала поговорити. Саша погодився і сказав: «Ти знаєш, де я служу і яка зараз ситуація. Якщо зі мною щось станеться, хочу, щоб провели кремацію…»
Тоді й подумати ніхто не міг, що через два місяці доведеться повертатися до тієї розмови… і виконати його останнє прохання.
Загинув Олександр Токар під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Костянтинівка Покровського району Донецької області. На прощання, яке відбулося біля Свято-Успенського Собору, та на поховання в с.Супрунівка прийшли рідні, побратими, друзі, колишні однокласники, колеги, знайомі й незнайомі полтавчани. У пам’яті Олександр назавжди залишиться як чудова людина, яка приносила всім радість та посмішки, як відданий захисник, Герой, який зробив величезний внесок у наближення Перемоги.
Спочивай, Герою, в мирі!

Олена Токар.