Назустріч вітру

Керівник депутатської фракції "Рідне місто" Полтавської обласної ради Олександр Удовіченко і ветеран органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Борис Чичкало.

Назустріч вітру

«Назустріч вітру» – так називається книга нашого земляка, відомого політика, державного діяча і господарника Олександра Удовіченка, яка нещодавно вийшла друком у видавництві «АСМІ». Хоча Олександр Удовіченко народився у сусідньому регіоні – на Харківщині, називаю його земляком, бо весь трудовий шлях, його становлення пов’язані з Полтавщиною, і важко переоцінити його внесок у розбудову нашого краю, який для нього став рідним і дорогим, близькими і рідними стали самі полтавці.

Книга є дуже цінною. І не лише тому, що книжок нині взагалі видається дуже мало, а тим більше таких. Цінною є вона за своїм змістом і задумом. Я особисто прочитав її «залпом», не відриваючись, бо наповнена вона реальним життям, людяністю, правдою, без жодних прикрас і політиканства. Цим книга взяла мене найбільше. Адже вже просто нудить від нав’язливості, самореклами, політичного нахабства, які нині так і пруть звідусіль. І на тлі цього ясність думки, відвертість, щирість і душевне тепло, які приваблюють читача, кличуть перегортати нову і нову сторінку.
За родом моєї діяльності Олександр Удовіченко був завжди у полі мого зору. Тому можу сприймати сказане ним як достовірну сповідь від щирого серця.
Що мені зажди імпонувало в ньому – його політична незаангажованість. Для нього інтереси регіону, громади, трудових колективів, конкретних людей завжди були вище політичних амбіцій і уподобань партійних босів. Людина атестується справами, результатом, а не балаканиною, пише Олександр Удовіченко. Тому він ніколи не був «зручним», тому йому завжди доводилося «йти проти вітру», тому він не звик «прогинатися». Це йому дісталося ще від батька. А те, що закладено родоводом, воно тримається міцно, і його неможливо зламати, як оті прути, які зв’язані міцно. Його характер формувався і в комсомолі, де він звик відстоювати свою думку і перед вищим комсомольським начальством, і перед партійним. А це інколи могло бути ой як небезпечно. Хоч і не тридцять сьомий, але кар’єра…
«Мені інколи закидають мою негнучкість, – пише Олександр Удовіченко. – Можливо, й так. Але що є, то є. І переінакшувати не бачу смислу. Бо не вмію і не звик кланятися і ставати на коліна. Хоча міг би стати на коліна перед однією людиною – перед Матір’ю».
За родом своєї роботи мені часто доводилося спілкуватися з представниками багатьох політичних сил, фракцій в обласній раді, і практично усі вони дуже поважали Олександра Удовіченка за оцю політичну незаангажованість, налаштованість на «діло», зробити щось реальне і конкретне задля області, громади, задля людей… Мабуть, саме це допомогло йому приймати правильні рішення у складні часи політичного протистояння в країні, не допустити тих трагічних ексцесів, які мали місце в інших регіонах.
Як я уже сказав, для Удовіченка завжди була найважливіша справа, бо це єдине, що дійсно потрібно людям, це те, що свідчить про твоє ставлення до них. Пустопорожня балаканина і порожні обіцянки завжди йому були неприйнятні. І першою такою конкретною справою стала ініціатива комсомольської організації алмазного заводу, яку він тоді очолював, побудувати оздоровчий табір для дітей працівників заводу. Його було побудовано, і він потому став одним з найкращих.
За часів його перебування на посаді очільника області мені особисто найбільше імпонувала його ініціатива будівництва дитячих садочків. Область стає на ноги, піднімається економіка, вона перша в Україні за багатьма показниками, є робота, створюються сім’ї і, як результат, зростає народжуваність. А дитячі садочки масово позакривали на початку 1990-х. Частину з них розібрали різні відомства. А частина будівель взагалі стала непридатною. Його ініціативу підхопили друзі і соратники в районах. Мені довелося багато разів бути на відкритті таких садочків. І це були не відновлені старі будівлі. Це були сучасні заклади, які відповідали усім необхідним нормам і критеріям, стали затишною домівкою для малечі. Мене у цій ситуації найбільше цікавив не сам факт відкриття, а ставлення до цього людей. Воно, зрозуміло, було відповідним.
З цього випливає ще одна надзвичайно важлива риса характеру Олександра Васильовича – його організаторські здібності, відчуття колективу, ліктя товариша. Він завжди міг переконати, повести за собою, і йому неможливо було відмовити, якою б складною справа не здавалася.
Дехто каже, що у складних, екстремальних ситуаціях важко бути людиною, а тим більше на високих керівних посадах. Для Удовіченка це ніколи не було складністю, хоча екстремальних ситуацій в його житті було немало. Він завжди комусь допомагав, хоча нерідко йому це було робити не те що не зручно, а навіть для іншого на його місці неприйнятно, а то і небезпечно з погляду оцінки «зверху». Поряд з його суворістю, принциповістю як керівника з ним завжди були оті людяність і щирість, за що його так завжди цінували, поважали і, не побоюся цього слова, любили оточуючі.
У тих, хто йде назустріч вітру, формується особливий характер. Такий характер у Олександра Удовіченка. Він чітко бачить мету, проблему і твердо йде вперед, якими б складними обставини не були. Сьогодні чимало проблем накопичилося у рідній йому Полтаві. Вони обумовлені прорахунками відомих керівників. І нині навколо створеної ним політичної сили «Рідне місто» гуртуються люди, які разом із ним готові йти «проти вітру» заради кращого майбутнього красуні Полтави.
Книга «Назустріч вітру» – це не мемуари чи автобіографія у класичному розумінні, це – погляд Олександра Удовіченка на певний період свого життя. Погляд людини, життя якої і репутація дають право поділитися своїми думками з іншими. Написана книга просто, але із життєвою мудрістю і для людей, які знають, а то й не знають його, з якими він працював, спілкувався, з якими був поряд. Книга наповнена цікавими фактами, важливими висновками, афоризмами, які стали правилом у його житті і можуть послужитися кожному. Я, наприклад, виписав для себе ось такі: «в будь-якій ситуації розум повинен дружити з почуттями та емоціями», «звіряти правильність власного поступу або легкої ходи по землі з елементарними законами природи».
«Назустріч вітру» – це своєрідні роздуми, як не приспати совість, як не втрачати людяність, як підійматися вгору і не падати, як залишатися людиною. Щоб потім, як пише Олександр Удовіченко, не було соромно і страшно дивитися людям в очі і йти вперед.
Днями відбулася презентація книги. На неї прийшли люди, у яких вчився Олександр Удовіченко, які вчили його, з якими він працював і співпрацює нині. Усі були одностайні у тому, що «Назустріч вітру» – це не тільки сповідь. Це тридцять років історії Полтавської області, здебільшого дуже непростих років, але на які несоромно озирнутися. Разом з тим це «методичний посібник для тих, хто хоче і може робити добро для Полтавського краю». Тож запрошую і вас, шановні земляки, прочитати, як воно йти проти вітру і що для цього треба…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий