Не розгубіть підкови…

Не розгубіть підкови…

Молодого коваля та ще й у старенькій кузні нині рідко побачиш. А ось у Коцюбинцях такий є. Олександром Маркіяновичем величають його односельці. А самому Маркіяновичу, до речі, й тридцяти літ ще не виповнилося. Однак і вік, і міцна статура хлопця тут ні до чого. Поважають його за золоті руки й приязне ставлення до людей. Отож і я, буваючи в Коцюбинцях і проходячи мимо, не можу втриматися, щоб не зазирнути до кузні, де від ранку до вечора гоготить горно. Ось Олександр підходить до міхів, роздмухує вогонь ще дужче, а потім обценьками вихоплює з нього розпечений леміш плуга, вправно кладе на ковадло.
– Ану вдар, Миколо! – наказує.
Напарник, теж молодий і кремезний хлопець, замахується молотом, б’є по металу, і сотні іскор розлітаються в усі боки. Потім ще раз, ще…
– Тепер отут, отут, отут, – підказує коваль молотобійцю, раз по раз постукуючи невеличким молотком по різних місцях металу.
Минає кілька хвилин, і лезо лемеша витягується до потрібної конфігурації. Коваль жбурляє деталь у чан із водою, щоб загартовувалася, витирає піт, дістає сигарети.
– Перекур, – говорить напарникові, а подумавши, додає: – Увімкни музику.
Микола вмикає магнітофон, і кузню сповнює знайома мелодія.
«У гриви вітер б’є. Сто щасть. А де моє? Не розгубіть підкови, мої коні!» – виводить слова чудовий голос народного артиста України Віктора Шпортька. Та й сама пісня земляків-полтавців – композитора Олексія Чухрая і поета Леоніда Вернигори – не менш чудова.
Олександр спершу мовчки слухає, а потім починає підспівувати. Зрештою захоплено виголошує:
– Як усе-таки гарно сказано і про коней, і про людей!..
Кузню Олександр полюбив змалечку. Бо в ній працював його батько, Маркіян Антонович Воловик. Отож і бігав сюди, аби постояти біля горна, посмикати ручку міхів чи вдарити молотом по розпеченій залізяці. Батько ж усіляко заохочував синове захоплення. «Мене не буде, а кузня діятиме – син справу продовжить», – гордовито казав односельцям. А хлоп’яті що? Рости та батьківської науки набирайся. І набирався. Стануть, було, удвох до ковадла, батько лівою рукою розпечене чересло тримає, правою молотком постукує – ритм задає та підправляє залізо, а молодий Сашко молотом гатить, аж луна по двору котиться.
А ковалем Маркіян Воловик був знаменитим. Із будь-якої залізяки диво міг витворити. Але головним його козирем було те, що вмів коней підковувати. «Дуже це делікатна справа, синку, – говорив. – Непідкований кінь – все одно, що каліка. Робітник із нього нікудишній». Отож і клопотався біля гривастих, мов біля дітей: і копита почистить, і підкови викує зосібно за розміром, і прилаштує їх безболісно та зручно.
І все було б добре, аби… Кузню несподівано закрили. Керівництво щойно створеної агрофірми «Нива» завважало кузню рудиментом на фоні науково-технічного прогресу в сільському господарстві. Мовляв, є слюсарний і токарний верстати, електрозварка, то навіщо кузня? І Маркіяна Воловика перевели на конюшню. Однак він, чи з досади, чи з чогось іншого, почав часто хворіти. Єдиний син у сім’ї, який уже закінчував десятирічку, чим міг допомагав батькові, а коли того все ж таки не стало, погодився зайняти його місце на конюшні. У «Ниві» на цей час, через дорожнечу на пальне, почали знову збільшувати поголів’я коней. Отож роботи вистачало. І Сашко не лінувався, бо коней, як і батько, любив. За кілька років вони так поріднилися…
Та особливу приязнь конюх виявляв до жеребчика Буяна. Той, правда, ще маленьким лошам кресонув хлопця заднім копитом по верхній губі, вибивши пару зубів і залишивши на все життя шрам. Але то пусте. Бо друзями потім стали – нерозлийвода. Сашко пестив Буяна, часто годував із рук ласощами і, хоч це й заборонялося, рідко прив’язував. Отак і ходили вдвох: куди конюх – туди й жеребчик. А коли Буян, котрий до себе майже нікого не підпускав, дозволив Сашкові надіти гнуздечку й обкатати себе, конюх майже не злазив із нього. Чи в контору, чи на обід – сідає охляп і летить селом.
Тої неділі в двір до Воловиків завітав Карпо Залізняк, нещодавно обраний керівником агрофірми «Нива». Поцікавився здоров’ям матері, життям-буттям, а тоді несподівано звернувся до Олександра:
– Хочемо в селі кузню відродити. Не бажаєш ковалем бути?
– Та яка там кузня? Що я в ній робитиму? Нині ж у господарстві і слюсарний та токарний верстати є, і газо-та електрозварка, – майже дослівно повторив аргументи попереднього керівництва Олександр.
Залізняк помовчав, немовби аналізуючи почуте, а тоді промовив:
– Давай, Сашо, не будемо згадувати минуле. Недалекоглядно діяли тодішні керівники. Не згоден із ними, бо вважаю, що кузня нам потрібна. Адже зваркою лемеша плуга не підправиш і лапи культиватора не поклепаєш. Та й коней, сам же колись казав, ніде підкувати.
– Але ж я геть усе забув! – не здавався Олександр.
– То не біда, – усміхнувся керівник. – Згадаєш. Почнеш працювати і… Повір моєму досвіду. До того ж напарника тобі даємо бойового – Миколу Громового. Активіст, спортсмен. Так що… подумай…
І таки переконав молодого співрозмовника.
Коли Олександр востаннє зайшов на конюшню, то найпершим відчув неминучість розлуки Буян. Розумна тварина просунула крізь клітку голову, пройшлася губами по руках і обличчю хлопця, а потім стала на задні ноги й голосно заіржала.
…І знову кипить робота в старенькій кузні. Олександр вправно ремонтує плуги, борони й культиватори, інше знаряддя, а коли випадає вільна хвилина, допомагає односельцям. Тому каструлю запаяє, тому чайника. А ось ці дві бабусі завітали із сапками.
– Маркіяновичу, мені б переклепати лезо на сапці, – каже одна. – Я ось і стару косу принесла…
– А я пилку, – додає друга старенька.
– Хіба магазинні сапки не влаштовують? – цікавиться коваль.
– Так у них же леза затуплюються вже на перших гонах. Хіба такою сапкою город сполеш?..
Олександр бере косу, обрубує її за розміром і приклепує до металевих рогачів магазинної сапи. Таку ж процедуру здійснює і з пилкою-дворучкою. А потім нагострює сапки на точилі й віддає замовницям.
– Ці не затупляться, – каже.
Відправивши задоволених бабусь, Олександр звертається до напарника:
– Буян іще не прибігав?
– Та немовби ні, – відказує Микола, а мені пояснює: – Біда з цим Буяном. То клітку поламає, то з рук конюха вирветься. І або біля Олександрового двору крутиться, або сюди біжить. А Олександрові доводиться щоразу особисто відправляти його назад. Нікого іншого кінь до себе не підпускає. О, та ондечки він, легкий на спомині…
А вороний жеребчик і справді, поіржуючи, виплигує на подвір’ї, пряде вогняними очима. Та ось він підбігає до дверей кузні і починає гребти копитом.
– Іди вже. Тебе кличе, – звертається до Олександра Микола.
– Доведеться іти, – каже той, шукаючи у вузлику шматок хліба. Знайшовши, виходить на подвір’я, частує гостинцем Буяна.
– Перепочиньте. Я швидко, – каже і застрибує охляп на жеребця.
Наразі вершник і кінь зливаються в одне ціле, що радісно летить поза селом, як понад світом, а потім, стишуючись, бере напрямок до конюшні.

Михайло ЛЮБИВИЙ.
м. Полтава.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий