Не «стріляйте» в журналіста.., або «Наказано вижити!»

Широковідомий вислів «Не стріляйте у тапера, він грає, як може» увійшов у наше життя завдяки «ковбойським» фільмам, а ще – пропагандистським нарисам радянських «акул пера», які не оминали жодної можливості якимось чином копнути «загниваючу Америку». Так, у відкритих джерелах можна знайти посилання на книжку кореспондентів газети «Правда» Стрельникова та Шатуновського «Америка праворуч і ліворуч», яка накладом аж в 100 тисяч екземплярів вийшла друком на початку 70-х років минулого сторіччя. Зокрема мова у ній йшла і про «веселенький» (як зазначили автори) плакатик подібного змісту, що висів над старенькою фісгармонією музею «ковбойської столиці» й одного з символів «Дикого Заходу» – містечка Додж-сіті у штаті Канзас.

Насправді ж, мабуть, першим ввів цей вислів в широкий обіг ірландський письменник ХІХ сторіччя Оскар Уайльд (автор відомого «Портрета Доріана Грея») у своїх «Враженнях про Америку», які вийшли друком у 1882 році. Зокрема там згадується про напис у салуні містечка Ледвилл штата Колорадо. Дослівно він звучав так: «Please do not shoot the pianist. He is doing his best». В перекладі на українську: «Будь ласка, не стріляйте в піаніста, він робить все можливе».
Здавалося б, до чого цей літературно-історичний відступ про американську «глибинку» в регіональному українському засобі масової інформації, та й ще під час жорстокої агресії рашистської орди проти України? Справа в тому, що саме цей вислів чомусь спав на думку автору цих рядків під час підготовки до написання матеріалу. Матеріалу про стан справ в українських ЗМІ під час війни. Одразу зазначу: не варто сприймати все, що написано нижче, як певну скаргу на життя чи виправдання за те, що через війну «Зоря Полтавщини» вимушена була відмовитися від друку «вівторкового» випуску газети. Це лише спроба аналізу ситуації, як виживають регіональні ЗМІ під час війни і чи виживуть після Перемоги.
Ми чудово розуміємо, що зараз важко усім. Особливо тим, хто нині захищає Україну із зброєю у руках, а також, звичайно, тим, хто втратив рідних, свою домівку, роботу у рідному краї… Серед них багато і наших колег. Показовим у цьому сенсі є інтерв’ю з журналісткою із Бахмута Донецької області, редакторкою та координаторкою онлайн-журналу “Свої.City” Гаяне Авакян, яке оприлюднив сайт zmina.info. Серед іншого Гаяне зазначила: “Якщо раніше це було здебільшого питання фінансів, рекламного ринку, професіоналізму команди, то зараз – нової локації редакції, чи вдасться зберегти команду, чи зможуть узагалі журналісти працювати в складних умовах 24/7 у стані стресу чи постстресовому. Тож «виживуть», звісно, не всі, але ті, хто лишиться, безумовно, стануть сильнішими”.
Як свідчить інформація, оприлюднена на сайті Спілки журналістів України, «…медіасфера перебуває у надзвичайно важкому стані. Реальні українські медіа, які намагаються працювати на ринку, прагнуть одного – вижити. Станом на сьогодні головна проблема українських ЗМІ – виплата співробітникам заробітних плат: про це заявляє 85% керівників українських медіа. За різних обставин в умовах війни 20% медіа України втратили доступ до своїх редакцій і фактично не працюють, 46% скоротили свій штат, 20% керівників українських медіа заявили, що серйозно прораховують варіанти вийти до кінця року з медіабізнесу, ще 10% уже закрили свій бізнес».
На щастя, на початку повномасштабного вторгнення в Україну орди рашистів до Полтави не дійшли, віримо, що наші Збройні сили взагалі ніколи не дозволять брудному російському чоботу топтати полтавську землю. Але інші проблеми, перелічені Гаяне Авакян, як снігова лавина накочуються на редакції всіх без винятку регіональних ЗМІ, які не мають за спиною потужного спонсора. Особливо ж це стосується друкованих видань – газет, єдиним джерелом доходів яких є кошти від передплати і рекламних матеріалів, а засновником – працівники редакції. Та що там гріха таїти, навіть ті з друкованих видань, які мають умовного «господаря» (тобто права власності на видання трудові колективи передали людям «із грошима»), часом припиняли (і нині припиняють) друк газети. Деякі ж його взагалі так і не відновили. І це стосується не лише полтавських видань, а й інших газет з неокупованих регіонів України. Нагадаємо: «Зоря Полтавщини» ані на тиждень собі такого не дозволила. Починаючи з 24 лютого, кожної п’ятниці читач отримував свіжий випуск часопису. Місяцями працюючи без зарплати, відмовившись від половини орендованих площ і майже удвічі скоротивши штат, а ще завдяки розумінню і підтримці полтавського поліграфічного підприємства «АСМІ» і, звичайно, всім тим, хто передплатив наше видання, зоряни таки зберегли газету. І запевняємо, що робитимемо все, щоб вистояти і надалі. Ми маємо вижити, щоб стати сильнішими! Але…
Знову ж, не нарікаючи на життя, пригадаймо історію з роздержавленням регіональних ЗМІ, що розпочалося років 7 тому. Взагалі то ця тема заслуговує окремої розлогої розмови, але якщо викласти суть проблеми кількома рядками, то газети, які були роздержавлені (а отже, втратили державну підтримку), згідно з тодішніми задумами і обіцянками законотворців і урядовців мали отримати належні преференції, щоб стати на ноги як цілком самостійні господарчі структури. Цього не сталося. Як то кажуть: «Спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих». Велика кількість трудових колективів не встояла. Й у видань просто замість держави з’явився новий «приватний» господар… Що стосується «Зорі Полтавщини», то газеті вдалося залишитися незалежною, хоч у підсумку єдине, що можна було б вважати преференцією для нашого видання, це те, що оренду за приміщення (до речі, свого часу ця будівля була споруджена саме для редакцій обласних газет, у першу чергу – для «Зорі Полтавщини»), ми сплачуємо на рівні з комунальними підприємствами. І це все!!! Навіть до лютого нинішнього року сума вже була непідйомною, а якщо врахувати, що ще треба платити за опалення, електроенергію, водопостачання тощо… Якщо ж додати, що задля того, щоб читач отримав свіжий випуск газети, потрібно заплатити й за папір, друк, доставку до поштових скриньок полтавців (а останнім часом «Укрпошта» забирає за цю послугу чи не половину з тих коштів, що сплачує передплатник), то на думку спадала ще одна коротка фраза, яка стала назвою одного із творів Юліана Семенова «Наказано вижити!». Нині ж… «Контрольним пострілом у голову» стало нещодавнє рішення урядовців, згідно з яким нам необхідно ще й сплатити у казну єдиний соціальний внесок (ЄСВ) на… невиплачену заробітну плату, інакше – штраф. Тобто журналісти, заборгованість по зарплаті яким складає близько трьох місяців, мають не отримати її ще місяць, а ті «краплі» коштів пересихаючого рекламного ринку, які все ж доходять до редакції, будуть перенаправлені у бюджет у вигляді податку на ЩЕ НЕ ОТРИМАНУ ЛЮДЬМИ ЗАРПЛАТУ. Так, в умовах війни держава гостро потребує коштів. Але ж в усьому має бути здоровий глузд! Звичайно, ми висловлюємо свою точку зору, але впевнений, що її поділяють всі ті, хто «сидить без зарплати». Якщо газети закриються, то взагалі не буде сплати жодних податків, не кажучи вже про те, що сотні журналістів поповнять лави безробітних (і їм, до речі, потрібно буде ще й виплачувати відповідну соціальну допомогу). Хтось скаже, та кому нині потрібні ті газети, є інтернет… Але ж ні, згідно з недавніми дослідженнями соціологів, отримували інформацію САМЕ через друковані ЗМІ і найбільше довіряли їм близько 15 відсотків українців (нині, на жаль, цей процент нижчий, але якщо навіть кожен п’ятнадцятий земляк залишився вірний газетам, ми працюємо не марно). Тож навіщо добивати??? Можливо, державі саме зараз варто нарешті навпаки допомогти тим, хто свого часу «виплив» і справді реалізує ідею розбудови вільної і незалежної журналістики?
У зв’язку з усім вищевикладеним трохи дивними видаються претензії деяких наших передплатників (а, власне, написати цей матеріал спонукав саме телефонний дзвінок одного з них) стосовно того, що, передплативши газету на 2022 рік у форматі «вівторок/п’ятниця», нині вони отримують «Зорю Полтавщини» лише у п’ятницю. Так, людей можна зрозуміти, сплачені певні кошти (до речі, відносно невеликі, якщо ж порівняти їх із втратами від здорожчання, наприклад, продуктів харчування, то й зовсім мізерні, адже нині піврічна передплата – це один «похід у магазин»), але ж чи мала можливість редакція передбачити, що кремлівське ботоксне чудовисько розпочне війну? Тож не «стріляйте» в журналіста!..
P.S. Після досить суттєвого спаду тиражу, викликаного війною, за результатами передплати на серпень тираж «Зорі Полтавщини» у порівнянні із липнем зріс на 30 примірників. Це «крапля в морі», але приємна тенденція, отже є люди, які розуміють, що в ці нелегкі часи ми справді робимо все, що можемо. Дякуємо кожному передплатнику, хто залишився із «Зорею Полтавщини». Разом ми переможемо!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”