Чорний дерев’яний будинок стояв у кінці вулиці, над самою рікою. На Сіверській землі ще лишилися такі хати – здається, роки пропливають над ними безвітряно. Дерева скидають галузки у срібні тарелі вікон. Птахи видзьобують льодинки на склі. І давно померлий господар витоптує навколо невидимі стежки, приклавши долоню до чола. Що він там бачить? Розкидані папери на круглому столі, що пожовкли, мов заразилися сонцем. Рамки на стінах з порожніми карточками, облич немає. Наче люди з минулого таємно стали жити поміж крісел і дзеркал.
Вечорами я ходила дивитися на той будинок, він нагадував розкошланого потопельника, ніби й не дихав. На критій терасі дощані мостини прогнили, крізь них пробивався подорожник. Там упала деревина, вивернута з корінням, і вона вже не соромилася свого розпластаного тіла.
Біля лежачої деревини ховався старий кіт Архип, худий і здичавілий від злості людей. Коли в когось зникало курча, починали шукати Архипа, кляли і кидали в нього камінням. Кіт мене боявся, але подовгу спостерігав з гущини, часом стрибав згори, щоб привернути увагу. Я стала приносити йому шматочки хліба, сколотину в консервній банці. Але він навіть не торкався до їжі, доки була поруч.
Там я писала вірші в тоненький зошит у клітинку, всі вірші були про небесне кохання, таке пишуть лиш у дванадцять років. Зошит я ховала за дощечкою у піддашші, бо родичі дуже сварилися.
Я росла у великій родині свого дядька, що співав псалми і складав пісні, але якось пішов до ополонки по рибу й не повернувся. Вірші стали під заборону. Про мене казали: «Хай он та насмикає сіна, принесе води, натре буряка».
Чорний будинок ховався собі в глушині, про нього всі забули. І ось одного дня в кінці вулиці зупинилася бричка, запряжена парою гнідих. З неї вийшла літня дама у фетровому капелюсі, а з нею хлопець, трохи старший за мене, у білих сандалях та білих шкарпетках. Дама зняла валізи, а потім рушила до чорного дому. Я тут же примчала й сховалася на терасі за кущем глоду. Дама вийняла великий іржавий металевий ключ, якийсь час торгала дверима, мов розхитувала їх, а потім двері піддалися, будинок її проглинув.
Хлопець переносив валізи, видно, що йому було важко, він перегинався й допомагав собі коліном.
– Ей! – гукнула я.
Хлопець оглянувся на всі боки. Побачивши мене, злякався, відвернувся вбік.
– Хочеш закурити? – я простягла йому самокрутку з соняшникового листя.
– Не можна, не можна! – вигукнув він.
– Хі, а ти мазун, – знічено мовила я.
Хлопець потягнув свої валізи по черзі. До чорної хати. А я пішла додому, дивуючись, як можна ходити в таких білих сандалях і не забруднитися.
У мене з’явився товариш, ми ходили на річку і ловили майками бубирів на мілині. Або гойдалися над проваллям на хмелі. Або я вчила його курити. Він грав на бандурі, відсторонено кудись дивився, мов пірнав у невидимі ріки, шугав над хмарами.
За нами скрізь ходив неприкаяний Архип, що кульгав на одну ногу і тягав на собі вирвану шерсть. Кіт голосно хрукав, аж посвистував. Ми до нього обзивалися, і він мрійно відповідав: «Ум-м».
Коли хлопець ставив на коліна бандуру, мов опинявся за водоспадом. Блідий, з тонкими руками, який не знав матюків, не вмів битися навкулачки і не співав скабрезних пісень.
– Тобі не нудно… отак тринькати, – пхикала я перед тим невідомим і сильним, що несла в собі його бандура.
– Що ти… як ти…– обурювався він. – Ти чула про Вересая, Остапа, як він грав. Як він мучився і плакав, коли співав. Ти хоч знаєш…
Я не знала. Але мені хотілося, щоб цей хлопчина бігав зі мною пагорбами, вчився плавати, стріляти з самопала, ловити бубирів. Я вже майже ненавиділа його бандуру. Спитала: «А як хоч тебе звати?» Він стенув плечима: «Хіба тобі не все одно?»
– А ти б хотів мати купу грошей? – допитувалась я, що зроду не наїдалася карамельок і м’ятних пряників.
– Ти смішна. Як маленька. Природа головне дає нам від народження.
– А мені не дає. Багато-багато хочу купити. Зайти в магазин і брати все, все, все.
Одного разу я побачила, що Архип сидить на колінах у того хлопця, поклав голову йому в долоні. Помітивши мене, кіт одразу стрибнув у кущі.
Я нікому про свого товариша не розповідала. Він виносив на терасу книжки з дивовижними картинами. Там були світи, яких у нашому селі ніхто не бачив: храми, гори, печери, замки, піски, океани. Часом хлопець ставав пластичним, легким, як туман, його тіло зображувало дерева, звірів, камені, метеликів, водорості, черепах. Воно звивалося і ставало росиною або стрічкою.
Тоді я тамувала подих, боячись пропустити, коли він полетить між гіллям. Думала: такого хлопця ніде немає на землі.
– Не можна так брутально, як ти, розгублювати час, – тихо казав він. – Світ безмежний.
Я вже готова була дістати зошит з віршами, щоб він дивувався і захоплювався.
А потім не стало Архипа. Марно ми шукали його в околицях, марно заглядали в провалля і хащі. Марно кликали. Нам було пусто без нього. Я збігла на берег і за верболозом побачила жмуток сірої шерсті у воді. Хтось кота втопив. Я кинулася вгору, перегородила хлопцеві дорогу й закричала: «Ні, ні, не йди! Там його немає! Не можна туди! Там гадюки, цілий клубок!» Обличчя мого друга скривилося, немов розламалось.
Другого дня вранці вийшла з дому і побачила, як від’їхала бричка від чорного будинку. Ранок був похмурий, вулиця пуста, наче вилизана. За бричкою знялася курява. Літня дама поправляла капелюха, а хлопець обережно тримав на руках бандуру в чохлі. Я б мала закричати і побігти слідки, але щось мене не пустило.
Тоді я пішла додому і стала розпитувати своїх, куди могли поїхати та дама і хлопець. Але вони тільки переглянулися – яка бричка, які люди? Нікого такого не було. Там навіть бур’ян не викошений.
Настала весна, чорний будинок спочатку просів, а потім опустився на коліна й ліг. Я знайшла свій зошит, там поблякло чорнило, і листки були поморщені, мов упали з дерева.
У поминальний день разом з однолітками збирала на кладовищі цукерки й крашанки. І враз застигла на місці. Оглянулася. Зі старого пам’ятника сумно дивилися літня дама в капелюсі і хлопчина у картатій сорочці.
Вони померли за рік до мого народження.
Любов ПОНОМАРЕНКО
Член Національної спілки письменників України