Не забуваймо тих, хто пішов  у ядерний вогонь, щоб зупинити  ланцюгову реакцію смерті

Не забуваймо тих, хто пішов у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті

І знову весна, знов усе квітне довкола. Такою ж яскраво-сонячною була й весна 1986 року, відколи життя багатьох полтавців і українців загалом розділилося на “до” і “після”…
І хоча планетарну катастрофу, яка сталася 33 роки тому на Чорнобильській атомній електростанції, значною мірою подолано, забувати про неї неможливо. Адже з цією трагедією тісно пов’язана доля мільйонів наших співвітчизників. А її наслідки ще довго впливатимуть на здоров’я не лише ліквідаторів аварії, а й усіх українців.

Завдяки мужності й героїзму людей різних професій, у першу чергу працівників ЧАЕС, будівельників, пожежників, військових, працівників МВС, медиків і багатьох інших, від невидимої радіаційної небезпеки були захищені цілі покоління.
Нині, з відстані кількох десятиліть, зрозуміло, що тоді суспільство легковажно ставилося до потенційно небезпечних об’єктів. Наприклад, у Прип’яті, в селах поблизу ЧАЕС у людей не було елементарних засобів захисту від радіоактивного пилу, тоді як повітря було насичене мікроскопічними радіоактивними частинками, що потрапляли в організм людей і вражали його зсередини. Не було й необхідних дозиметричних приладів, не кажучи вже про затверджені та опрацьовані плани чи порядок дій у разі надзвичайних ситуацій на атомній електростанції.
У перші дні після аварії і надалі вищі посадовці колишнього Радянського Союзу й УРСР мали необхідну об’єктивну інформацію про масштаби аварії та її можливі наслідки. Але ця інформація приховувалася і суворо утаємничувалася. Тоді серед розгублених посадовців і мешканців країни ширилися різні плітки та власні уявні жахіття. Люди були налякані. Власне, лякали невідомість і невидимість “мирного” атому, невловимість загрози, яка витала довкола, але її не відчували.
Травневі демонстрації 1986 року в Києві та в інших містах стали прикладом непоінформованості щодо подій на Чорнобильській АЕС, а ще – невіглаством влади. Про ці “паради” дуже вдало написав професор інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського АМН України Анатолій Зарицький:
“Но вот четвертый блок в апреле
Прорвал, как гнойная киста.
Уже пожарники горели!
В газетах пели: “Клевета!” …
А ми готовились к параду
Для перепуганных вождей,
Чтобы втереть заморским “гадам” –
У нас все дома! Все – о’кей!
Все тот же почерк “капитанов”!
Все то же русское “Авось”!
Все та же жерственность “баранов”.
И героизм – как повелось…”
Офіційне повідомлення керманича Радянського Союзу Михайла Горбачова прозвучало лише на 19-й день після аварії, коли сотні людей потрапили до шпиталів, загинули пожежники й було евакуйовано майже сто тисяч населення, збитки якої були безмежними й непоправними.
* * *
Із проблемами приховування інформації зіткнулась і Державна санепідслужба нашої області та України загалом. Мене, як головного лікаря Кременчуцької районної санепідстанції, яку я очолював протягом 18 років, МОЗ України та облвиконком перевели на посаду головного державного санітарного лікаря Полтавської області за 2 місяці до аварії на ЧАЕС. Я пропрацював понад 50 років у профілактичній галузі охорони здоров’я. Для мене й моїх колег весна-осінь 1986-го виявилися одним із найтяжчих у професійній діяльності періодом. Під час тих подій при облвиконкомі, очільником якого був Олексій М’якота, створили штаб з організації заходів, спрямованих на ліквідацію аварії на ЧАЕС, який очолював заступник голови облвиконкому Борис Чичкало. У складі штабу були створені також оперативні групи з питань охорони здоров’я, організації медико-санітарної допомоги населенню та розроблений план дій із захисту населення від наслідків аварії. У першу чергу, це організація контрольно-пропускних пунктів на західних кордонах області для санітарної обробки людей і техніки, що заїздила на територію Полтавської області. Громадяни, які прибували різними видами транспорту, проходили санітарну обробку в спеціальних пунктах.
Складніше було з розміщенням для проживання постраждалих від аварії – таких було понад 26 тисяч осіб. Облвиконком шукав шляхи вирішення цієї проблеми. За короткий термін було побудовано населений пункт Нові Мартиновичі в Пирятинському районі на 1200 жителів, для постійного проживання переселених “чорнобильців”. Окрім того, зводилися окремі будинки для цієї категорії людей у містах і в районах області.
* * *
Державна санітарна служба всіх міст і районів працювала в цілодобовому режимі.
Близько 600 медичних працівників лікувально-профілактичних закладів області та 62 працівники санепідустанов брали активну участь у ліквідації аварії в зоні аварії на ЧАЕС і прилеглих територіях.
Після проведених понад 34 тисяч лабораторних аналізів продуктів харчування, овочів, фруктів, води, планктону, риби з усіх річок та водоймищ Державною санепідслужбою області був поставлений діагноз: Полтавщина отримала незначне радіаційне забруднення. Тож не випадково в ті роки з нашої області направлялись до Києва м’ясо, молоко та інші продукти харчування, які вважалися екологічно чистими. Санепідслужбою був також налагоджений чіткий контроль за якістю продуктів, які надходили для харчування полтавців.
(Закінчення на 8-й стор.). и
з (Закінчення. Початок на 7-й стор.).
У подальшому обласною санепідстанцією спільно з Українською медичною стоматологічною академією, яку тоді очолював ректор, професор Віктор Дельва, а потім – професор Микола Скрипніков і професор В’ячеслав Ждан, науковим товариством лікарів гігієністів та епідеміологів (професор Олександр Катрушов), щорічно аналізувалися стан проведених заходів із ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ставились подальші завдання, проводилось відповідне навчання студентів, удосконалювалася лабораторна база санепідслужби.
Згідно з планом штабу, в області, на базі другої обласної лікарні, головним лікарем якої було призначено заслуженого лікаря України, досвідченого організатора сфери охорони здоров’я Євгена Вакуленка, був організований Центр реабілітації осіб, постраждалих від катастрофи на ЧАЕС. Функціонувала чітка відпрацьована схема оздоровлення “чорнобильців”, їх диспансеризації з використанням бази санаторіїв, що знаходилися на території області.
На Полтавщину прибували переселенці із зони ЧАЕС. Потрібно було організувати медико-санітарну допомогу постраждалим, які приїздили із забруднених територій Київської області. З цією складною проблемою намагалися справитися працівники закладів охорони здоров’я. Вдалося забезпечити диспансерне обслуговування прибулих, відпрацьовувалася система організації медичного обслуговування “Чорнобильського контингенту”.
Враховуючи те, що і для медичних працівників, у зв’язку із ситуацією, що склалася, було багато нового, невідомого, в медстоматакадемії створювалися консультативні бригади з фахівців різних кафедр. Вони направлялися в заклади охорони здоров’я в різні райони і міста для надання допомоги медпрацівникам.
* * *
У зв’язку з посиленням радіофобії серед населення фахівці Держсанепідслужби області за підтримки облвиконкому, Центру радіаційної медицини АМН глибоко вивчали рівень радіаційного забруднення будматеріалів при будівництві житлових будинків. За рекомендацією санепідслужби були проведені необхідні заходи по кожному будинку для запобігання шкоди здоров’ю їх мешканців. Облвиконком вніс необхідні пропозиції Уряду, після чого в державі у 1992 році були запроваджені будівельні норми радіаційного контролю, після чого кожна новобудова, особливо соціально-побутового призначення, вводилася в дію лише після радіаційного контролю. Але нині, у зв’язку з непродуманими реформами державних контролюючих органів у галузі радіаційної безпеки, особливо в сфері житлово-комунального будівництва, радіаційний контроль новозбудованих житлових і комунальних об’єктів фактично призупинено. А це – шлях до виникнення небезпечних радіаційних ситуацій та надмірного опромінення населення.
* * *
Аварія на ЧАЕС – це, на жаль, факт буття України. Не забуваймо всіх тих, хто зробив усе можливе, щоб захистити людей від лиха, ім’я якому – радіаційна катастрофа на ЧАЕС, і допомагаймо ліквідаторам цієї аварії.
Низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов тоді у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті. Ми всі, які живуть нині, їм безмежно вдячні. Дай Боже, щоб подібне лихо ніколи не повторилося.

Валентин ШАПОВАЛ,
заслужений лікар України,
кандидат медичних наук,
доцент.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий