До 155-ї річниці від дня народження Лесі Українки в Полтавському національному педагогічному університеті презентували виставку «(Не)знана Леся Українка: повернення». Організаторами її експонування стали Український інститут національної пам’яті, Полтавський національний педагогічний університет, зокрема Міжнародний центр української мови при ПНПУ, Полтавська обласна рада.
Виставковий проект УІНП є джерелом цікавих відомостей про знакову національну поетесу, драматурга і перекладачку. Він заново відкриває постать Лесі Українки, спростовує стереотипи про письменницю, які роками навіювалися російською й комуністичною пропагандою, починаючи від потрактування її походження, самоідентифікації, поглядів та переконань, інтерпретацій творчості.
Створювали цей виставковий проєкт фахівці УІНП та Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького.
Виставка розповідає, про те, що Леся Українка, яка народилася 25 лютого 1871 року в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та письменниці Ольги Драгоманової-Косач (Олени Пчілки) походила зі шляхти. Її батько – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а мати – з роду Драгоманових, що належав до козацької старшини. Спочатку Леся навчалася за програмою матері, яка принципово до 5 класу вчила своїх дітей вдома українською, боячись, аби російська імперська школа їх не зіпсувала. Пізніше вчителі приходили до Лесі додому, бо через туберкульоз кісток, діагностований у десятирічному віці, вона тривалий час була прикута до ліжка. Читати навчилася у 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, у 6 років майстерно вишивала. У 9 років під враженням від засудження тітки Єлі, батькової сестри, на заслання до Сибіру за участь у замаху на шефа російських жандармів написала перший вірш «Надія». У 12 років переклала на українську Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки».
Леся досконало вивчила з десяток мов – німецьку, англійську, італійську, польську, болгарську, грецьку, латину, французьку, якою володіла краще, ніж російською, тож перекладала Байрона, Шекспіра, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років для сестер написала підручник «Стародавня історія східних народів». Леся була надзвичайно талановитою і працездатною – свою «Лісову пісню» написала за 12 днів, а поему «Одержима» – за одну ніч. Поетеса могла стати першою в Україні жінкою-композитором, мала абсолютний слух і хист до музики. У 5 років почала грати на роялі і написала власну музичну п’єсу. Вона знала більш як 500 народних пісень, а знайомство з її чоловіком Климентом Квіткою почалося з пропозиції записати ці пісні.
Леся прекрасно малювала, брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою жінкою-мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна її картина, написана олійними фарбами. Аристократична родина Косачів усіляко підкреслювала свою українськість. Уся сім’я розмовляла українською, діти носили народні строї. Коли у Києві початку XX ст. після вбивства російського імператора Олександра II почався період реакції, на всю столицю залишилося тільки три такі родини –Лисенків, Старицьких і Косачів. А у 1903 році, на відкритті у Полтаві пам’ятника Івану Котляревському, де зібралися видатні письменники і діячі, мати Лесі – Олена Пчілка – проігнорувала заборону влади виступати українською і звернулася до присутніх рідною мовою.
Полтава стала п’ятим містом України, де демонструють виставковий проєкт УІНП «(Не)знана Леся Українка: повернення». Усі охочі матимуть змогу переглянути виставку протягом найближчого місяця.
Представництво УІНП в Полтаві.