“Нехай частинка моря буде й у Полтаві”

“Нехай частинка моря буде й у Полтаві”

У нашому місті створять музей Військово-Морського флоту

Наше місто не є морським, навіть річковим, портом… Але ж як народилася ідея створення такого музею? Про це, а також про плани на майбутнє, історію підводного флоту та відвідини англійського бойового корабля “Дункан” “Зорі Полтавщини” розповів дослідник історії ВМФ, капітан третього рангу у відставці Віктор ТОКАР.

– Вікторе Васильовичу, давайте почнемо з “Дункана”. Ви були одним з двох полтавців, які у День Військово-Морських сил України не лише побували на палубі британського есмінця, одного з найпотужніших надводних кораблів сучасного Королівського військово-морського флоту Великої Британії, який пришвартувався в одеському порту, але й поспілкувалися із командним складом гордості британського ВМФ. Як це відбулося?
– Справді, есмінець “Дункан” є сучасним і добре озброєним кораблем. У складі флоту Великої Британії – з 2013 року. Його довжина – 152,2 метра (більше, ніж у багатьох крейсерів XX століття), ширина – 21,4 метра, осадка – 7,4 метра. Повна швидкість – 29 вузлів (майже 54 кілометри на годину), при цьому дальність плавання – 7 тисяч миль, автономність – 45 діб. Екіпаж складається зі 190 осіб. Дуже серйозна бойова одиниця.
А поїздка на святкування розпочалася зі звичайного телефонного дзвінка: “Вас вітає президент Асоціації моряків-підводників імені Олександра Маринеско, капітан першого рангу Євген Лівшиц. Пропоную вам і капітану третього рангу Григорію Гладкому прибути 7 липня для урочистого святкування Дня ВМФ України, що відбудеться в Одесі, на території морського вокзалу”.
– Чому запросили саме полтавців?
– Дійсно, в Україні багато моряків різного віку і рангів, але асоціація моряків-підводників носить ім’я Олександра Маринеско. Як і наша полтавська громадська організація ветеранів й інвалідів ВМФ, військової служби та учасників АТО, адже один із найвідоміших підводників Другої світової, за моїми даними, є нашим земляком. Про це розповім трохи згодом.
А отримавши запрошення, ми, зрозуміло, ані хвилини не вагалися і вирушили до Одеси. Відвідали урочисті заходи, були присутніми під час вітального слова Президента України Володимира Зеленського і, звичайно, здійснили традиційний вихід у море на катамарані “Хаджибей”. Як завжди, на виході з одеської бухти на згадку про всіх тих, хто не повернувся у рідний порт, на воду урочисто лягають квіти. У багатьох присутніх на палубі у цей момент на очі накотилися сльози. Для моряка море – це життя, що нерозривно пов’язане із романтикою, боротьбою зі стихіями, пригодами. Але наша професія вельми небезпечна і важка. Слабкі духом люди здебільшого одразу повертаються на материк, продовжують службу лише ті, в кого вистачає сил і мужності. Особливо це стосується військових моряків. На жаль, багато хто залишився у морі назавжди…
Тож особисто для мене День ВМФ – це завжди свято з певним присмаком суму. Але життя триває… Програма святкувань цьогоріч була дуже насиченою, й не лише на воді. Повітря “розрізала” реактивна техніка, кружляли бойові гвинтокрили, здійснювали десантування парашутисти, лунали марші, тішив слух мелодійний дзвін ринди… Нашим головним завданням, звичайно, було поспілкуватися з англійськими моряками, “вийти” на командирів “Дункана”, розповісти про наші здобутки, так би мовити, розпочати діловий діалог…
І ось ми на палубі есмінця… Завдяки нашій чудовій, завжди усміхненій перекладачці – одеситці Лілії – перший помічник капітана “Дункана” пан Пірс підійшов нас.
– Про що розмовляли?
– Взагалі наша бесіда тривала більше години, після її завершення на святковій листівці ВМФ України написали дружні побажання англійським морякам, так само добрі слова на адресу українців залишив і пан Пірс. А ще, звичайно, ми розповіли про свого земляка Олександра Маринеско, про те, що одна з вулиць у Полтаві носить його ім’я, про те, як зусиллями ентузіастів створюється музей ВМФ, про нашу роботу в архівах. До речі, саме в Одесі ми вперше представили родовід сім’ї Маринеско.
Надзвичайно приємно для нас було почути від пана Пірса слова вдячності від англійських моряків за похід радянської субмарини, у результаті якого були знищені екіпажі німецьких підводних човнів, що були готовими і надалі блокувати Англію, як це передбачали плани адмірала Деніца. Адже можна, звісно, казати, що у січні-лютому 1945 року, коли це сталося, нацистська Німеччина війну вже програвала, але підводний флот і на ту пору залишався надзвичайно потужним, і скільки життів радянських людей, англійців, американців, представників армій країн антигітлерівської коаліції могли перервати ці екіпажі – важко навіть уявити.
– Давайте трохи докладніше зупинимося на цьому епізоді. Особисто мені зустрічалися різні погляди щодо атаки на “Вільгельма Гуслоффа”, адже внаслідок неї загинули й біженці, яких німці вивозили із зони ведення бойових дій.
– Так, це факт, і заперечити його неможливо. Але одночасно це – війна. Жорстока і страшна справа. Судно йшло під військово-морським прапором воюючої країни, у супроводі бойових кораблів, саме було озброєне. На його борту була дуже велика кількість “підводних асів” Деніца. Навіть самі німці визнавали правомірність цієї атаки. Зокрема можна пригадати мемуари Гейнца Шона, який знаходився на борту атакованого судна і пережив ту атаку, а значно пізніше, вже після смерті Маринеско, відвідував Ленінград і на могилі радянського підводника віддав честь людині, яка колись потопила “Вільгельма Гуслоффа”. Ще раз повторю: це – війна. Військові моряки розуміють це, як ніхто інший…
– Ви казали, що Олександр Маринеско – наш земляк. Але у довідковій літературі місцем його народження значиться Одеса…
– З цим пов’язана історія матері Олександра Івановича, Тетяни Михайлівни Коваль. Вона – українка, рід походить з Лохвиці. Свого часу мені довелося поспілкуватися з місцевими мешканцями, які особисто бачили церковну книгу і запис від 1913 року про народження Олександра. На жаль, документально нині цього довести вже не вдасться, церковна книга не збереглася. Тож, звісно, одесити “пальму першості” не віддадуть. Але у нашому розпорядженні є листи старожилів, які вказують на те, що Маринеско мешкав у Лохвиці і навіть два роки відвідував місцеву школу. Та й те, що мати Маринеско – наша землячка, – факт беззаперечний і визнається всіма. В експозиції музею, який ми створюємо, про все це, а також контакти із сім’єю легендарного підводника (з дуже нелегкою, до речі, долею), які ми довгі роки підтримуємо, буде докладно розповідатися. Також на цю тему було знято документальний фільм з інтерв’ю місцевих мешканців.
– А де саме музей буде розташований?
– Нам виділили приміщення у Полтаві поблизу Музею важкої бомбардувальної авіації. Своєрідна співпраця родів військ. Нині робимо ремонт, є вже багато експонатів. Через всю країну привезли торпедний апарат й півтонну плиту з барельєфом Олександра Маринеско. Сподіваємося, що найближчим часом музей запрацює.
Для моряка море – це все! Навіть опинившись на березі, ти ніколи не забудеш його безкрайні простори. Нехай частинка моря буде й у Полтаві.
Від автора. При підготовці матеріалу в Інтернеті натрапив на цікавий факт, пов’язаний з англійським есмінцем “Дункан”, який вже не вперше заходить в український порт. Справа в тому, що, як повідомляло видання Daily Star, під час інциденту з провокаційним обльотом у 2018 році саме цього есмінця 17 російськими військовими літаками (а ця пригода, на думку деяких фахівців, була найбільш потужним обльотом англійського корабля з часів “холодної війни” і стала одним із епізодів, що був висвітлений у документальному фільмі, знятому “Channel 5”) керувала “Дунканом” жінка. Капітан Елеонор Стек. Ще кілька десятиліть тому важко було б уявити представницю прекрасної статі біля штурвала потужного бойового корабля, тим більше англійського флоту. Всі знають морські забобони. Та світ змінюється, тож ідея створення у сухопутній Полтаві музею Військово-Морського флоту вже не видається такою фантастичною. Нехай у ентузіастів з морською душею все вдасться!

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий