“Нехороша квартира” з полтергейстом

“Нехороша квартира” з полтергейстом

Моя знайома, пекарка Людочка, котра приїхала колись у Полтаву з іншого міста в пошуках хорошого місця роботи і вдалого заміжжя, п’ять років поневірялася по гуртожитках і кутках у “хрущовках”. Заміж вона таки вийшла, але одразу й розлучилася. Зрештою, набідувавшись без власного кутка, вирішила купити квартиру. В кредит. Батьки добавлять на перший внесок, а далі виплачуватиме сама.
Про це й заявила, з’явившись несподівано у мене вдома.
– Лєнка, ти повинна мені допомогти! – вигукнула з порога приятелька. – Ти вже через це проходила, квартиру в кредит купувала, тепер і мені підкажи.
Звісно, купувала. Був такий факт у моїй біографії. Тільки ж тоді не такий курс долара був. Можна взяти позику і в гривнях, але національна валюта нестабільна, процент грабіжницький.
Людмилу це не зупинило.
– Трохи грошей є, на “однушку” нашкребу, – вона була сповнена надією на успішну справу. – З квартирою скоріше заміж вийду, і будемо удвох з чоловіком виплачувати.
– Да? – поглянула я з сумнівом на велетенські габарити подружки. Де вона знайде такого, щоб її на шию посадив, та ще з кредитом. Але то вже не моє діло. Попросила проконсультувати – це я в міру сил зроблю.
Купівля квартири – справа вже вирішена. Залишається тільки вибрати хороший варіант, без обману.
– Новобудову ти не потягнеш, – зі знанням справи сказала я. – Залишається “вторичка”, житло, де вже жили люди і тепер продають.
Вивчили ми оголошення в газеті, відмітили, що зацікавило, стали дзвонити, дивитися…
Вибрали крихітну квартирку в старому домі в “тихому центрі”.
– Відносна дешевизна варіанта в такому районі пояснюється просто: там були панські хороми, згодом перероблені в комуналки, – пояснила нам ріелторка. – У вас буде колишня кімната прислуги з кухнею, окрема нормальна однокімнатна квартира.
– У комірчині жити… – невдоволено бубоніла Людмила, вступаючи в свої майбутні пенати.
“Комірчина” виявилася прекрасною світлою кімнатою з високою стелею. Були і коридорчик з вузенькою кухнею, і санвузол. Будинок кінця позаминулого століття. Товсті стіни, прохідний під’їзд. Ліпнина на фасаді. Кам’яний оштукатурений особняк виглядав дуже пристойно.
– Та тут класно! – вигукнула Людочка. – Беру!
Уявила, як буде дозволяти кавалерам проводжати її до такої пишності і млосно вимовляти:
– Це мій дім. Колись належав моїм предкам!
Взяла кредит у банку, не побоялася ніяких ризиків. Я разом з нею вибирала фірму, яка допомагає з переїздом.
І подруга перебралася на власні омріяні метри.
Квартира виявилася з “історією”. І навіть, як годиться в старих будинках, зі своїм привидом!
– Підемо, подивишся, як я все влаштувала, – запросила Людмила якось увечері. Ми гуляли по центру міста, і вона затягла мене в гості. Власне, до новосілля ще було далеко, але для людини, яка зіграла свою роль у цій покупці, господиня вирішила показати мені свою фортецю раніше, ніж іншим друзям.
Заскрипіли двері під’їзду, впускаючи нас. На сходову клітку падало тьмяне світло лампочки, що ледь жевріла під стелею. З-під дверей забитого дошками чорного входу несло пліснявою. Якось незатишно тут.
– Де ж ключі? – бурмотіла Людка. – Не видно нічого.
– Чого нову лампочку не вкрутиш? – поцікавилася я.
– Не встигла ще. На першому поверсі тільки дві квартири, в другій живе бабуся-пенсіонерка. Сама куплю і вкручу. Або робочих попрошу. Я найняла двох будівельників, дещо треба в порядок привести. Вдень тут видно, а так пізно я ще не приходила.
Увійшли ми в темну порожню квартиру. Мені здалося, що тут страшнувато залишатися одній. Та Люда не боялася. Увімкнула скрізь світло, стала показувати свій ремонт.
– Дивись, в кімнаті навіть ніша є, – похвалилася вона. – Хочу зробити там маленьку комору або гардеробну. І шафу громіздку не доведеться ставити! Та шафа сюди й не влізе.
Невеликий отвір в стіні був забитий фанерою. Нова хазяйка виявила його випадково. Таке враження, що нішею користувалися, а потім заклали до кращих часів. Навіть агентство, що продавало квартиру, не відало про сховок.
– Хоч би звідси скелет не випав, – зауважила я. Мені цей чорний отвір нагадав чомусь історії про тайники і скарби. – І запах якийсь підозрілий…
– Просто затхлий, – знизала плечима новоспечена власниця нерухомості. Вона вже полюбила свою квартирку і не хотіла помічати недоліків. – Нічого, поступово вивітриться. Підемо на кухню чай пити!
Приємне заняття перервав гучний шурхіт з кімнати.
Ми завмерли, прислухалися. Звук був такий, наче хтось шкребеться. Не може ж здаватися обом одночасно!
– Може, миші? – висловила здогад я.
– Та ні, я вже тут ночувала і нічого такого наче не чула… Що ж робити?
– Візьми мою кішку напрокат!
Я поїхала додому, Люда провела ніч з увімкненим світлом. Наступного дня принесла їй в рюкзаку свою Пуню.
Пухнаста красуня обнюхала нішу, засичала і вилетіла звідти як ошпарена.
– Схоже, мишей немає, – констатувала я. – Що ж тоді? Що ж її так налякало, хоча моя кішка й сама по собі боязка?
Люда трусилася від страху, і ми з Пунею залишилися ночувати у неї. І раптом…
Дивний звук, нечутний вдень, у нічній тиші здавався особливо страшним. Шурхотіння, скрип і зітхання, схоже на стогін. У чорному проваллі щось мелькнуло, наче там хтось рухався. Кішка, що спала зі мною, схопилася, завила, настовбурчила шерсть і забилася під диван.
– Ніколи її такою не бачила! – я й сама злякалася.
– Може, то щур? – шепотом запитала Люда.
– Гидота яка, – здригнулася я.
І не договорила. Щось раптом стукнуло, грюкнуло, і біля злощасної ніші з тріском відвалився новий плінтус.
У чорному отворі в стіні металася світла неясна тінь.
– Барабашка! Пішов геть! Весь ремонт мені зіпсуєш! – не витримавши, заволала господиня і жбурнула туди товсту книжку, що потрапила під руку.
“Привид” принишк.
– Ага, він нас злякався! – переможно вигукнула подруга і, схопивши щітку-швабру, заходилася “шурувати” нею в ніші. – Зараз ми подивимося, хто тут бешкетує … О боже, допоможіть! – закричала вона через секунду, впустила палицю і сповзла по стіні на підлогу.
– Люда, Люда, що з тобою? – я поплескала її по щоках і, щойно та сфокусувала на мені погляд, сунула їй чашку з водою.
– Це я від жаху. Він у мене швабру вихопив з рук. Я відчула, з силою смикнув. Точніше вона… Там така наче бабка-йожка маленька, в довгому плащі…
– Хто-хто?
– Барабашка! Привид тутешній. Хоч квартиру тепер продавай, – розплакалася нещасна Люда.
– Як ти її продаси? Вона під заставою у банка, – нагадала я умови взятого кредиту.
Включили ми всюди світло і не заплющили очей, поки не розвиднілося.
Вранці постукали до сусідки.
– Я ваша нова сусідка, квартиру поруч купила, ви не знаєте, в ній нічого дивного не відбувалося? – звернулася Люда до старенької, яка відкрила двері.
– Проходьте, – зітхнула та. – Знала, рано чи пізно прийдеш. Краще б ти до покупки поцікавилася…
– А що таке? Так усе серйозно? – заціпеніла подружка.
Виявилося, що нехороша квартира багато разів змінювала господарів. Люди міняли чи купували. Вселялися і незабаром спішно продавали житло.
– Привид усіх лякає. Жила тут колись самотня літня жінка, її бабця ще при царі господинею цього будинку була, – розповіла сусідка. – Померла і кілька днів пролежала, поки мешканці, запідозривши недобре, не викликали міліцію. Ось відтоді і кажуть, що вона привидом показується всім, хто поселяється в квартирі. Таємна кімнатка у неї була. Чи ховалася вона від кого, чи коштовності ховала, вже не знаю. Та тільки в тій кімнатці її не відразу виявили, відкривалася якось хитро, стіну довелося ламати, а потім закладати.
– Та сама ніша! – прошепотіли ми.
– Ти, дівчино, священика запроси квартирку освятити…
Люда так і зробила. І ось уже місяць, як відзначила новосілля, і більше не боїться спати в новій квартирі.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий