Неможливо бути самотнім  у книжковому магазині

null

Неможливо бути самотнім у книжковому магазині

Фільмографія відомої іспанської режисерки Ізабель Койшет налічує близько десятка повнометражних художніх фільмів, більшість із яких свого часу входили до програм найвідоміших європейських кінофестивалів (крім них, у доробку каталонки – реклама, музичні відеокліпи, документальні стрічки). Мисткиня має історичну освіту і знається на європейській класичній літературі, тож чи не в кожній із її ігрових кінострічок можна відшукати інтермедіальну складову, іншими словами – цитати з творів інших мистецтв, переважно з літератури.
Ось і з цього фільму, про який піде мова, завзяті шанувальники красного письменства зможуть дізнатися про атмосферу, в якій приходили до читача нові твори унікального американського письменника-фантаста, «гросмейстера фантастики» Рея Бредбері (який сам про себе казав, що його «виростили бібліотеки»), про цензуру, якій свого часу було піддано знаменитий роман Володимира Набокова «Лоліта», а також про складну природу людини і те, як позначається на житті совісних зло безсовісних…
На початку минулого року в Мадриді відбувалося урочисте вручення іспанської національної премії «Гойя». Передбачалося, що в головній номінації переможе драма «Гігант», знята баскською мовою, та найкращим іспанським фільмом стала англомовна драма «Книгарня» Ізабель Койшет, знята за частково автобіографічним романом англійської письменниці, володарки Букерівської премії Пенелопи Фіцджеральд. Через 12 років Койшет повторила успіх своєї стрічки «Таємне життя слів», отримавши аж три премії «Гойя» – в головній категорії, як найкращий режисер та за найкращий адаптований сценарій.
Відповідаючи на запитання про те, що зацікавило її в цій історії, режисерка говорить, що як любителька книг завжди плекала ідею відкрити свою книгарню. І що їй подобається «трохи несентиментальна манера Фіцджеральд». Фільм присвячено Джонові Бергеру, англійському мистецтвознавцю, письменникові, поету, художникові (помер у січні 2017-го).
Головна героїня «Книгарні» – молода вдова Флоренс Грін (Емілі Мортімер), яка втратила чоловіка в Другій світовій і не може його забути. Жінка вирішує відкрити власну книгарню, придбавши старий будинок у вигаданому англійському курортному містечку Гарборо. Своїм невгасимим потягом до книжок, до слів і читання вона схожа на багатьох інших персонажів із фільмів, знятих Койшет. Книги підносять їх догори, книги їх поєднують і розлучають. Відкривають нові простори, як і кіно, стверджує Ізабель, яка сама з дитинства черпала насолоду від читання. У цьому зв’язку пригадується епізод, коли Енн із фільму Койшет «Речі, про які я тобі не говорила» приходить на прийом до психотерапевта, ми бачимо на стінах приймальні портрети відомих жінок-письменниць, серед них – і фото Вірджинії Вулф, авторки п’яти канонічних романів і завзятої читальниці, якій належить есе «Як читати книги?», де насолоду від читання зведено в ранг майже релігії.
Та повернімося до Флоренс. Зі своїм чоловіком вона познайомилася в одній із лондонських книгарень, він щовечора читав їй уголос Еліота, Теккерея, і досі, хоч на вулиці вже кінець 1950-х, вона часто згадує ті щасливі миті і його голос. У Гарборо, чиїм мешканцям книжки не дуже-то й потрібні («Книжки втомлюють мене, мені життя вистачає», – каже Флоренс один із них. «Зазвичай я засинаю на третій сторінці», – каже другий), молода жінка знаходить двох справжніх друзів – дівчинку-підлітка Крістіну (з цією роллю чудово впоралася юна Онор Ніфскі), яка допомагає їй у магазині, і літнього самітника-книголюба, таємничого містера Едмунда Брандіша (Білл Наї), про якого в містечку лише пліткують, бо він ні з ким не спілкується. Дівчинка з бідної сім’ї книжок не полюбляє, однак Флоренс удається по-доброму скерувати інтереси Крістіни. Із джентльменом стосунки складніші: спершу завдяки спільному захопленню книжками зав’язується листування (відлюдник замовляє нові книги, зокрема й прославлений науково-фантастичний роман Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом»), потім відбувається зустріч у його будинку, і ще одна – на березі моря. Зійшлися дві самотності, між ними 20 років різниці, але як вони розуміють одне одного – з півслова, з ледь помітного жесту… На наших очах зав’язується роман двох диваків (обоє акторів напрочуд переконливі в цих складних епізодах), та, на біду, почуттям не судилося розвинутися – про це глядачеві заздалегідь повідомить один виразний візуальний образ: напівмертвий плющ, що обвиває ґанок і ворота Едмундового обійстя. (До слова. Таких візуальних натяків у фільмі чимало. Жіноча шовкова хустина, що виглядає з кишені вже мертвого Брандіша, – очевидно, вона мала стати подарунком для рідної душі. Безіменне розкуте дівча, що стрибає тротуаром, – обіцянка, що воно відіграє важливу роль у подальших подіях. Нервові, спазматичні рухи рук, які бгають дорогу сукню, – натяк, що ця безсердечна жінка, до якої прийшов Брандіш, аби просити, щоб вона залишила в спокої його подругу, що ця жінка нізащо не відступиться від свого злого наміру.)
Усе могло бути інакше, якби на шляху наївної і впертої Флоренс та її несподівано успішної книгарні не постало зло в особі місцевої аристократки, владної і мстивої Вайолет (Патріша Кларксон). Цій особі не можна потрапляти на гострі зуби – з’їсть. «Мене завжди зачаровувала банальність зла: чому хтось прагне зруйнувати чиєсь життя?» – каже Койшет в одному з інтерв’ю, називаючи «жахливою сучкою» персонажа, якого зіграла її подруга Кларксон. Щупальці хижачки простягаються не тільки до працівника банку, адвоката, власника рибного магазину, художника Майло, яких вона налаштовує проти Флоренс, а й до самого парламенту, де працює її небіж. Цинічні розмови про начебто створення якогось центру мистецтв, який конче має заселитися в будинок Флоренс, – нахабна брехня: йдеться про вражене самолюбство цієї істоти, якій начхати на всі мистецтва вкупі. Якій, зрештою, вдається відібрати той будинок і виштовхати беззахисну жінку з містечка.
Койшет змінила фінал роману, він був надто песимістичним, а вона, за її словами, додала у фінал «свіжого нового повітря й надії». І все ж це одна із найсумніших – і найгармонійніших – історій, знятих режисеркою. Оспівуючи любов до читання, іменуючи книжку прихистком самотніх душ, піддаючи осуду демона зла, Ізабель Койшет із висоти свого віку й досвіду повідомляє нам, що неможливо прожити життя без утрат.

Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО
Журналістка

Поділися:

Добавить комментарий