Непманша

Непманша

Зайве представляти нашим читачам письменницю із Лубен, членкиню Національної спілки письменників України Раїсу Плотникову – «Іванова гора» вже багато років знайомить їх із новими творами (а це поезія й проза) талановитої землячки. Ніби зовсім недавно ми друкували уривок із її роману «Реквієм для Рози», сьогодні ж пропонуємо кілька сторінок із нового, що має заманливу назву – «Непманша» – і є логічним продовженням попереднього. У першому йдеться про чекістку Розу, прообразом якої стала реальна «жінка-кат» Роза Шварц, там події розгортаються в Києві після петербурзького більшовицького перевороту 1917 року. В «Непманші» письменниця «поселила» свою героїню-піаністку в Полтаві, добре вивчивши життя міста у проміжку 1923 – 1930 років. А відтак на тому історичному тлі читач ніби стає співучасником особливої події – відкриття в місті пам’ятника Тарасові Шевченку, мимохідь зустрічається в театрі з Іваном Козловським, вдихає атмосферу тогочасного життя. А разом із тим у цих романах перетинаються не лише долі їхніх героїв, але вже і наших сучасників, з війною й новими викликами сьогодення.
Уже відбулося кілька презентацій нового твору Раїси Плотникової, зокрема в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П.Котляревського та в обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. Тож її романи читають, вони є в цих закладах.
«Непманша» ще у 2016 році одержала перемогу в конкурсі «Коронація слова» у номінації «Вибір видавця», а вийшла нещодавно в харківському «Фоліо».

(Уривок із роману)

Завжди на цьому світі є люди, без яких ми – ніщо. Такою людиною для мене став брат Миколка. Після довгої невідомості й важкого усвідомлення абсолютної самотності, коли я навіть забувати про нього могла, бо розлетілися врізнобіч метеоритами, доля зглянулася й звела мене з єдиною рідною душею на коротку мить, щоб було кого обійняти. Брат у своєму тілесному каліцтві після війни й революції став дуже набожним християнином і, стиснувши мої худющі й гострі плечі, вчора казав:
– Люба сестро, що ти пишеш? Прошу тебе, не пиши книжок. Книжка – то вчення. А повчати може не кожна людина.
– Та я ж пишу не книжки – я пишу листи.
– Кому? Хіба листи пишуть кожного дня?
– Я не хотіла б казати, кому, але якщо ти наполягаєш…
– Ні, я не наполягатиму. Скажеш, коли зрине бажання.
Я дивилася на брата вдячними очима і подумки просила Господа пробачити мені сміливість занотувати свою думку на папері. Та, думаю, Всевишній не буде гніватися, бо ми всі створені Ним по подобі Його. А якщо Він – Творець, то ми всі трохи творці: хтось творить сад, хтось – хліб, хтось – музику чи картину, а я творю текст, який нікого не має повчати; він тільки може розбудити душу до почуття. У своєму думанні я не суддя, не прокурор і навіть не адвокат – я можу стати лишень свідком свого сутужного часу. Але іноді обставини мимоволі роблять із нас катів. Над цим буду ще довго роздумувати. Не знаю, чи хочеться бути прочитаною кимось, окрім Вас, Іване? Та все ж прикро відати, що мої слова можуть стати звичайнісіньким непотребом і ніколи не знайдуть свого читальника. Тоді їх можна буде викинути на смітник, як усе, чим ніхто не користується.
Ще вчора ми з Миколкою стояли біля Білої альтанки й милувалися осінньою жагучою пишнобарвністю. Вечоріло. Сонце поволі спадало додолу за нашими спинами. Під самісінькою Івановою горою стояли табором цигани. Три кибитки замикали невеличкий простір уявним колом. Спочатку людей, одягнутих скоріше неохайно, ніж строкато, було небагато, але невдовзі вони почали сходитися звідусіль, стікатися струмочками повз альтанку, розмовляючи по-своєму голосно й вільно. Ми слухали їхню жваву мову, але не розуміли. Іноді російські поодинокі слова виринали із палкого гамору.
Повз нас пробігли собачата. Стара сука попленталася за цуценятами, вона ледь устигала за цьоголітками. Драглисті соски обвисали торбинками мало не по землі. Зграйка покотилася з гори на репет.
– Пішли звідсіль, – сказав Миколка. – Вони такі галасливі.
– Я хочу подивитися. Зроду не бачила так близько циганського табору. Ти тільки поглянь, які вони всі живі й вольні!
Ми стояли на горі, а барвиста юрба внизу множилася. Босонога, забруднена, аж чорна дітлашня нагребла купу опалого листя й борсалася в тому рухливому царстві разом із маленькими цуценятами. Дорослі зібралися біля бородатого цигана в крислатому капелюсі, а невдовзі біля них засичало, запалало, заспівало вогнище. Стара жінка повісила над полум’ям казана. А ще за мить гітара в руках ставного простоволосого цигана із чорною смужечкою вусів над губами зопалу зайшлася «венгеркою», дівча років дванадцяти тріпнуло ледь помітними груденятами й, замітаючи битий ґрунт ошматтям рясної спідничини, метнулося до гітариста, зігнулося перед ним пагінчиком, звело рученята над головою й пішло водовертю. Циганське плем’я замкнуло коло. І ні смутку тобі, ні печалі, ні од Бога – докору, ні од людей – сорому….
Я вчепилася від хвилювання в Миколчину руку, стисла її, стримуючи емоції й дикий захват. У грудях солодко защеміло.
Звідкілясь в цій жвавій смагляволицій ватазі взявся рудобородий чужорідний здоровань у нетутешніх постолах з невеличкою балалайкою в руках, він став поряд із гітаристом і, підтоптуючи ногою, почав підгравати. А то ще вмить додалися іскристі звуки, гучні удари – хтось, невидимий у натовпі, вигравав на бубоні. Із гурту виокремилися дві чорні, як ніч, жінки чи дівчини, й усе біля підніжжя гори вмить замерехтіло, взялося на вихор, задзеленчало дешевим скляним намистом, пішло покрутом. Коли гітарист ударив завершальний акорд, танок розсипався – стих. Мені стало шкода. Та рудобородий чоловік не дав дійству завмерти, він дрібно забренчав на трьох струнах балалайки й голосно ушкварив частівкою по підгір’ю, і до нас докотилося:
Вот же врямячко летит!
Пять годочков стукнуло,
Как Капланка в Ильича
Из нагана пукнула.
Цигани щільно обступили нового соліста, і брутальні частівки понеслись над низькодолом мало не до самісінької Ворскли. Ми з братом мовчки перезирнулися й поволі пішли горою повз будинок, у якому, кажуть люди, жив Іван Котляревський, далі – повз Успенський собор… Та не встигли дістатися вулиці, як нам назустріч звідкілясь вирвалася убивча мелодія похоронного маршу. Вона невидимкою бігла назустріч нам, оточувала звідусіль, і від тих потужних і недоладних звуків волосся на голові ставало дибки, а ноги затерпали. Миколка, викрививши покалічену спину, схилився до мене:
– Що це вони проти ночі надумали?! Пішли з цієї божевільні скоріше!
Він поривався йти швидше, та рухи сковувала колишня рана, залишена йому Першою світовою війною на вічний спомин і страждання, і ми поволі наблизилися до вулиці з новоспеченою назвою Жовтнева, яку корінні мешканці Полтави вперто називали Олександрівською. Похоронний марш летів нам назустріч стократ гучніше із двору з добротною будівлею, та щойно ми порівнялися із розчахнутими настіж воротами, музика несподівано урвалася, і бучний командирський голос, наче з гармати, гримонув по всій окрузі:
– Товарищи, не смотря на вражеские происки, мы твёрдо верим в близкий день окончательной победы рабочего класса над мировой буржуазией!
Я тримала Миколку під руку й влипала в його плече, відчуваючи, що він не відсторонюється, а навпаки – теж притискається до мене. Ми намагалися йти швидко, хотілося бігти, але з цього нічого путнього не вийшло. Миколка спіткнувся, я потягла його за рукав і мало сама не впала. Ми – колишні «буржуї» – незграбно дибали вулицею чужого міста, де звідусіль нас наздоганяло те ж саме, що й в рідному Києві… Ми скрізь – «колишні»! Це звучало так, ніби ми – колишні люди.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий