Неподільні життя і сцена Олени Зініної

Неподільні життя і сцена Олени Зініної

155-річчя видатної акторки та співачки з Лубен

У Лубнах у родині нащадка полковника Лубенського козацького полку Степана Максимовича 30 січня 1867 року з’явилась на світ майбутня акторка, співачка, учениця Михайла Старицького Олена Зініна-Ярошенко.
Сорок сім років життя наша землячка присвятила театральній сцені. Чарувала глядача своїм неповторним сопрано.

Дебют на галявині

…Радощам дівчини не було меж. Нарешті! Разом з батьками вона відвідала ярмарок у Біївцях під Лубнами. Він славився не різноманіттям краму, що його продавав торговий люд, а пісенними вечорами. Навколишня долина перетворювалась на велике «вогнище»: сотні свічок горіли в руках у присутніх, свічки прикріпляли до дерев, кущів… Але ще світліше навкруги ставало від звучання української народної пісні.
Заспівала у цій долині й Оленка Максимович. Численні хористи мимоволі змовкли. Батько Андрій з гордістю мовив: «Це моя донечка!»
Ярмарковий співочий виступ майбутньої драматичної акторки Олени Андріївни Зініної можна вважати її творчим дебютом, хоч відбувся він і не на сцені, а просто неба, на затишній галявині.

Творче благословення корифея

Приїжджаючи до Лубен, численні «кочівні» театральні трупи тішили публіку й водночас придивлялися до місцевих талантів. Одна з таких мандрівних труп запропонувала Олені Максимович приєднатися до них. Імовірно, тоді вона й обрала сценічне прізвище – Зініна.
Двадцятирічною розпочала свою творчу діяльність у професіональній трупі Михайла Старицького. Михайло Петрович побачив виступ молодої актриси Олени Зініної і, бажаючи зміцнити акторський склад та підсилити вокальну частину, запросив її до трупи разом з іншими акторами-початківцями Н. Зиковою та Ц. Орликом.
Представляючи трупі молоде поповнення, Михайло Старицький звернувся до новоприбулих із настановою: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що це коїться з вами в житті». І продовжив репетицію вистави, тримаючи у руці свою книжечку-записник із малюнками мізансцен.
«Михайло Петрович Старицький був режисер винятковий, – із вдячністю розповідала про театрального корифея на схилі свого творчого життя Олена Андріївна Зініна. – Сам він дуже любив театр і не жалкував, як відомо, своїх коштів, щоб поставити театр на належну височінь. Щодо ролей, то Михайло Петрович студіював їх з нами: кожне слово, кожен рух, кожен жест показував він так яскраво, що треба було бути цілковитою бездарою, щоб не зрозуміти того, чого він хоче».

Вигнанці з рідної землі

Київський генерал-губернатор заборонив театру Старицького з його «крамольним» репертуаром народного характеру, переповненим українськими піснями, виступати на теренах Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній. На гастролі виїздили до Білорусі, Бессарабії, Польщі, Росії. Протягом 1887 – 1888 років трупа Старицького з успіхом виступала у Москві, Петербурзі, Мінську, Варшаві, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі, Одесі.
За участю Олени Зініної ішли комедія «Крути, та не перекручуй, або От тобі й виграв справу», драма «Не судилось», оперети «По-модньому», «За друга».
Згодом вона працює у трупах Панаса Саксаганського та Митрофана Ярошенка. Величезний успіх мала постановка «Циганка Аза» за п’єсою Михайла Старицького. Олена Андріївна грала головну роль Ази. Газета «Бессарабец» у номері від 12 жовтня 1899 року писала: «Який прекрасний, витриманий тип циганки дала Зініна. Палаюча пристрасть, лукаве кокетство, невмолима злість і підступність – усе це було передано Зініною правдиво і ефектно».
Відбуваються зміни і в особистому житті Олени Андріївни. Вона одружується з актором і режисером Митрофаном Корнійовичем Ярошенком. Про їхній шлюб кажуть: «Вінчані сценою».

У вирі революції

Початок ХХ століття. Перші визвольні змагання за незалежність – Українська революція 1917–1921 років. У квітні 1918 року до влади приходить гетьман Павло Скоропадський. В освітньо-культурній сфері здобутки Гетьманату виявилися помітними завдяки появі низки культурних, наукових, освітніх установ: академії наук, національної бібліотеки, університетів, галереї мистецтв, історичного музею, хорової капели, симфонічного оркестру. Тривала українізація середньої та вищої шкіл. А 23 серпня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив ухвалену Радою Міністрів постанову про заснування в Києві Державного драматичного театру. Організацією театру опікується Головне Управління у справах Мистецтв та Національної Культури. До трупи запрошують і Олену Андріївну разом з Митрофаном Корнійовичем.
Наприкінці 1918 року до влади приходить Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Наступ російсько-більшовицького війська змусив керівництво Директорії залишити Київ. Нова влада перейменовує Державний драматичний театр у Перший театр Української Радянської Республіки імені Тараса Шевченка. Трупа переїздить до Катеринослава…

Сто різних міст і одні рідні Лубни

Рік 1924-й. Творчий колектив Катеринославського українського драматичного театру одноголосно присвоює Олені Зініній-Ярошенко, відповідно до діючого положення про державні відзнаки, звання «Героя Праці» з врученням відповідної грамоти. Зазвичай Герою Праці дарували ще відріз тканини на костюм чи плаття або продовольчий набір з борошна і цукру.
Наступного 1925 року трупі присвоїли звання Українського державного драматичного театру імені Марії Заньковецької і відправили у нескінченні, за словами акторів, гастролі Україною «прищеплювати робітничому класу високе мистецтво». Актори театру відвідали близько ста міст: Чернігів, Харків, Запоріжжя, Луганськ, Кривій Ріг, Кременчук, Полтаву…
Хвилювання охопило Олену Андріївну Зініну в рідних Лубнах. Вона вперше буде грати на сцені місцевого театру. Чи прийде хтось із подруг дитинства? Чи впізнає вона їх? Як публіка сприйматиме її виступ?
Зі сцени лунав чарівний голос – неповторне сопрано Зініної-Ярошенко. Лубенці аплодували, було чутно вигуки: «Так це наша Олена! Максимовичка!» На очах співачки бриніли сльози радощів.

Вірна своїй «безпритульній» трупі

У столичному Харкові провідну артистку театру імені Марії Заньковецької Олену Зініну запрошують до колективу російськомовного театру «Красный факел». Після року виступів на столичній сцені, дізнавшись про позбавлення своєї рідної трупи у Катеринославі приміщення, вона залишає харківський театр і знову повертається до тепер уже «безпритульної» трупи. Серпень-вересень 1927 року разом з колективом театру проводить у «творчих мандрах». Народний артист СРСР Василь Яременко напише з іронією у спогадах: «Колись ми пішки сходили все Криворіжжя. Із клуночком реквізиту під пахвою приємно було погідного літнього вечора пройтися 7 – 10 кілометрів, перепочити під вербою в балці».
Лишень замисліться, яке треба мати творче натхнення, щоб після таких щоденних «прогулянок», у шістдесятирічному віці, виходити до публіки і з повною самовіддачею грати. Олена Зініна виходила і ще як грала! Жила своєю роллю, за заповітом батька українського театру Михайла Старицького.
На шляху до увічнення пам’яті
Зимовий сезон 1927 – 1928 років Український державний драматичний театр імені Марії Заньковецької відіграв у Полтаві, відкривши його виставою «Підземна Галичина» Мирослава Ірчана. Потім театр переїздить до Запоріжжя.
Віддавши 47 років життя театральній сцені, у 1935-му Олена Андріївна Зініна йде на заслужений відпочинок. У Вічність акторка відійшла 24 жовтня 1943 року. Похована у Києві.
На жаль, на малій батьківщині, в Лубнах, пам’ять про видатну землячку не увічнена. Вона – наше дивовижне й водночас забуте сопрано. А доречно було б встановити на будівлі Центру культури і дозвілля Лубенської міської ради меморіальну дошку акторці й співачці – першій лубенчанці, відзначеній почесним званням «Герой Праці».

Сергій Швецов
Краєзнавець

Добавить комментарий