(До 110-річчя Будинку Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського)

До історії появи в Полтаві цієї унікальної будівлі – фантастичної за красою, знакової для нашого національного мистецтва за значенням і майже феноменальної за силою впливу на кожного свідомого свого роду й народу українця – зверталися сотні дослідників. У авторитетних працях є місце й ґрунтовному фаховому аналізу, й опоетизованому захопленню архітектурним шедевром.
Мало сказати, що Будинок Полтавського губернського земства, який містяни нині знають як Полтавський краєзнавчий музей і який носить ім’я свого незабутнього творця Василя Кричевського, належить до найцінніших перлин національної культурної спадщини. Цієї осені минає 110 років відтоді, як він постав посеред нашого древнього міста ніби справжній оберіг української ідентичності. Розцвів могутнім правічним деревом життя, яке зійшло з оздоблених символами-орнаментами стін і врятувало нас від втрати свого коріння.
Полтавське дітище Василя Кричевського – водночас і дім-фортеця, і дім-храм, і дім-українська хата. Та власне свого часу цей будинок, освячений на Преблагу Козацьку Покрову, став своєрідною віссю нашого українського світу.

Губернія «з норовом»

Слухаючи розповідь директора Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, заслуженого працівника культури України, кандидата історичних наук Олександра Супруненка про перипетії початку ХХ століття навколо спорудження в Полтаві нового будинку для земства, навіть на думку не спадає, що все могло тоді скластися інакше. Тобто що гласні й мистецька еліта не висловили б жодних претензій до первісного проекту будівлі Олександра Ширшова у стилі неоренесансу й не зупинили б уже розпочате будівництво. Чи, наприклад, що в проведеному пізніше конкурсі на кращий проект першу премію віддали б не харків’янину Василю Кричевському, а комусь із його конкурентів, припустімо, автору проекту в стилі … середньовічних флорентійських абатств.
Олександр Борисович Супруненко певен, що сміливе рішення про втілення в життя незвичайного задуму Кричевського було якраз «у стилі» тодішнього Полтавського земства.
– Полтава завжди відзначалася неординарними і дуже яскравими рішеннями. Полтавське губернське земство належало до п’ятірки найбільш успішних в усій отій здоровенній царській імперії. Губернія посідала друге, третє, четверте місця за розвитком економіки, медицини, освіти. Але так само майже попереду всіх Полтавське земство було й у сенсі національно-свідомих настроїв. З Півночі трохи «кривилися» на наших гласних за цю українськість, але ж дозволяли робити те, на що земство справді мало свої гроші. А гроші були. Отож старий затісний земський будинок демонтували й почали будівництво нового – обов’язково величного й унікального.
Про те, яких зусиль доклали видатні українські митці Сергій Васильківський, Опанас Сластіон (гласний Полтавського губернського земства) та інші їхні однодумці, щоб нова споруда була спорідненою зі своєю землею, а не копіювала чужинські риси, як того хотілося попередникам нинішніх апологетів «руського миру», Олександр Супруненко каже недвозначно – «воювали, як могли». Полем гарячих дискусійних битв стала преса, зокрема й київська, адже до Полтави в той час була прикута особлива увага – наближалася вікопомна подія – урочисте відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському.
В довгоочікувану, піднесену поїздку до Полтави збирався майже весь цвіт української культури: Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко, Борис Грінченко, Василь Стефаник… Безумовно, і це створювало відповідну настроєву ауру, яка сприяла, спонукала, надихала відбутися у нашому місті визначному явищу – народженню нового стилю в архітектурі. Українського стилю, як визначає його наш відомий земляк-мистецтвознавець, заслужений працівник культури України Віталій Ханко.

І монарх мусив дякувати

В усьому багатоликому образі Будівлі Полтавського земства з досі небаченим розмахом вихлюпнулася назовні сконцентрована у скарбниці віків історична й культурна спадщина нашого народу. А в ній – і легендарна козацька вольниця, яка ожила на фасаді земської управи гербами полкових містечок Полтавщини, і шляхетна краса світогляду наших предків, яка заграла всіма барвами в кераміці, різьбленні, вітражах, розписах на стінах. Власне, ця прекрасна будівля з гордими вежами постала посеред Полтави як неприступна фортеця ніким не звойованого українського духу.
Авжеж, є певний парадокс у тому відомому факті, що замилуватися шедевром Василя Кричевського довелось свого часу і … імператорові Миколі ІІ. Монарх відвідав Полтаву в 1909 році з нагоди 200-річчя Полтавської битви. Цікаво, що Олександр Супруненко закликає критично ставитися до подачі цієї історії в радянські часи:
– Раніше любили розповідати, що Микола ІІ дуже лаявся, коли побачив Будинок Полтавського земства. Насправді ні. Навіть він, цей «кривавий Микола», відверто милувався, був змушений милуватися, бо це – шедевр, і дякував Василю Кричевському. Ну десь там уже в «кулуарах» пожурився, що трохи «попахує» націоналізмом. Але це була єдина фраза, з якої потім усякі борзописці з компартійними білетами навигадували небилиць. Водночас зрозуміло, що унікальний витвір Кричевського – не просто архітектурна, мистецька перлина. Він закладав підвалини зростання національної самосвідомості українців, розуміння того, що саме вони є корінним етносом на цих теренах.

Досвід і матеріали везли з усіх усюд

Не одну годину цікавими фактами з історії спорудження Будинку Полтавського губернського земства може ділитися старший науковий співробітник відділу етнографії краєзнавчого музею Ірина Власенко. Масштаби будівництва були настільки грандіозні, що є від чого збентежитися навіть століття по тому.
– Участь у спорудженні брали фірми, підрядники з різних міст сучасної України, Росії, Польщі. Цеглу доправляли із заводу власників Фон-Белі, що знаходився у тій частині Полтави, котру називали Очеретянкою. Цемент везли з Новоросійська, мармур – з Одеси. Систему парового опалення створили на заводі Аркушевського в польському Лодзі. Плитки для оздоблення інтер’єрів виготовлялися на фабриці Кузнєцових в Орловській губернії та під Москвою, у Миргородській земській художньо-промисловій школі. В опішнянських майстернях робили особливу, світло-жовтого кольору, цеглу для облицювання фасадів та бокових частин будинку. За передовим досвідом будівельних технологій Кричевський їздив на керамічні заводи Варшави, Кракова, Відня, – розповідає Ірина Власенко.
З укладанням полив’яної черепиці на дахові пов’язана історія-«родзинка», яка також дає можливість збагнути ступінь занурення Василя Кричевського в творчий процес – він керував роботою (затамуйте подих!)…із даху іншого будинку. Художник мав «написати» цей дах, як картину, – разом із сонцем і небом, у світлі яких плитка мінилася, переливалася, вигравала… Дах виглядав зеленавим і був ніби живою частиною міського ландшафту. На жаль, у майбутньому це полив’яне диво не пожаліє вогонь війни…

«Ми – піонери українського стилю…»

Архітектурне й художнє оздоблення внутрішньої частини будинку ще більше посвячує зачарованого його зовнішнім виглядом відвідувача в літопис рідної землі. Час розчиняється, усі раціональні межі стираються. І звичайні слова, якими Ірина Олексіївна супроводжує екскурсантів, звучать уже, як поезія:
– Інтер’єр будинку сповнений динамічних переходів від простору вестибюля першого поверху через широкі марші парадних мармурових сходів на другий. Овальні арки відкривають простори правого і лівого крил. Сходи і галереї другого поверху оточує витончена балюстрада з білими куманцями. Чотиригранні, звужені догори колони, перила, стовпи арок, балки перекриття, які нагадують сволоки хати, – все оздоблено стилізованими орнаментами з народною символікою. Урочиста композиція парадних приміщень другого поверху завершується купольним залом, що має у плані хрещату форму…
Навряд чи шанувальники Полтавського краєзнавчого музею можуть уявити собі цей величний зал без вражаючої живописної тріади: «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Чумацький Ромоданівський шлях», «Козак Голота і татарин». Панно були створені на замовлення земства Сергієм Васильківським та Миколою Самокишем (допомагали Михайло Беркос і Микола Уваров). І нині їх із захопленням споглядають численні учасники урочистих заходів, які тут часто відбуваються. Сюжети якнайвиразніше апелюють до почуттів патріотизму, шанування славної минувшини, «дихають» рідними пейзажами і характерами. У них – плин українського життя. Отож збагнути, що цей ефект було б перевершено, якби зал оздобили інакше – так, як це уявляв і задумував сам геніальний Василь Кричевський, мабуть, і неможливо.
– Василь Григорович виконав усі ескізи розпису, де центральну частину повинно було займати дерево життя. Видатний мистецтвознавець Вадим Щербаківський бачив ці ескізи і згадував: «Це було те дерево життя, яке можна було колись бачити на стінах селянських хат, – цитує Ірина Власенко. – Вражіння від дерева Василя Кричевського було трохи подібне до Леонардівського (родовідне дерево Сфорца роботи Леонардо да Вінчі), хоча стиль був зовсім інший… у Василя Григоровича було фантастичне дерево, казкове… Вражіння від нього незабутнє».
Як фантастичне й незабутнє дерево життя, будинок за проектом Василя Кричевського постав, розцвів у Полтаві 1908 року. Звісно, цілком закономірно, що цей шедевр уже понад століття спонукає схвильованих його мистецькою довершеністю і глибиною народної традиції до образних порівнянь. Серед найперших і часто згадуваних – слова Сергія Васильківського: «Дім, як грім». Серед, можливо, крайніх у часі – натхненна думка завідувачки Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлани Панькової, яка назвала будівлю Полтавського краєзнавчого музею іконою українського архітектурного модерну.
На тлі цих потужних за енергетикою і змістом слів незрівнянно скромними виглядають інші рядки – нанесені 1906 року творцями будинку на закладну дошку (була закопана у підвальному приміщенні): «Зробили, скільки змогли. Хай зроблять краще, скільки зможуть», «Ми – піонери українського стилю. Помилка за фальш не вважається».

Крізь полум’я лихоліть

Про долю будівлі Полтавського губернського земства після приходу більшовиків Олександр Супруненко влучно каже: «Увесь час хотіли «з’їсти», але не змогли». Кілька років приміщення не опалювалося, доки виготовлена в Польщі система взагалі не зіпсувалася. Віддавати увесь будинок музеєві (а він від самого початку тулився на третьому поверсі) затято не хотіли. «Камінь підточили» невтомне авторитетне заступництво Володимира Короленка та ризикована наполегливість небагатьох сміливців, які не побоялися тавра неблагонадійних. Серед них – український археолог, майбутній директор музею Михайло Рудинський.
1920 року в колишній земській будівлі відкрили Центральний пролетарський музей Полтавщини. Музей, у якому, як зауважує Олександр Супруненко, навіть на порозі Великого терору поряд із обов’язковими сталінськими гаслами відважувалися розвішувати українські вишиті рушники…
Коли ми говоримо про те, що сталося з визначною пам’яткою у роки Другої світової війни, в думках спливає зболене довженківське «Україна в огні». Унікальна музейна будівля-фортеця, будівля-хата, будівля-храм достоту розділила цю долю. У нищівному фашистському полум’ї були знищені дах, мансардний і частково другий поверхи. На чорний попіл згоряли квітучі дерева нашого красного українського роду…
Реконструювали полтавську перлину Василя Кричевського аж до початку 1960-х. Із величезним шануванням Олександр Супруненко вимовляє ім’я Петра Костирка, який керував тоді розробкою проекту відбудови, бо ж ідеться не тільки про талановитого архітектора, а й про учня та помічника Василя Григоровича. Інша, звичайно, справа, що робочих рук на відбудові тоді бракувало, й натепер це відгукується для будівлі певною низкою проблем. Робить своє діло й час, у першу чергу підточуючи міць дерев’яних елементів.
Ясна річ, звичайним екскурсантам, місцевим чи прибулим з усіх усюд, ці нагальні для директора музею клопоти далекі. Перед ними – споруда краси дивовижної, пам’ятка культурної спадщини національного значення, яка береже нашу велику історію. Нині у музейних фондах скарбниці налічується близько 300 тисяч експонатів.

Історія просто неба

Після мандрівки музейними залами ми ще надовго затримуємося з Олександром Супруненком та Іриною Власенко в «дворовій» частині колишнього земського комплексу. А це – понад гектар території із старими історичними будівлями. Ошатні клумби перемежовуються цікавими композиціями так званого скансену – музею просто неба, який нині активно поповнюється.
Експромтом Олександр Борисович проводить екскурсію, не обминаючи увагою ні історичних фактів, ні своїх сміливих планів щодо розвитку музейної території. Серед найбільших сподівань – нарешті отримати на баланс краєзнавчого музею і повернути у вир музейного життя флігель Будинку земства, який зведений у тому ж українському стилі і є пам’яткою архітектури місцевого значення:
– Ми б дуже хотіли розмістити в цьому будинку нашу наукову бібліотеку, до якої зараз практично немає доступу, наш науковий архів. Це був би чудовий осередок для різних наукових конференцій. Тут особлива аура. У 1920-х у цьому приміщенні був кабінет незабутнього Михайла Яковича Рудинського. До 1963 року об’єкт належав музею, і допоки головну будівлю відроджували після пожежі, тут розміщувалися експозиція та частина фондів. Поряд із флігелем – наступний особливий будинок, він зведений у 1900 році, але на фундаментах іще вісімнадцятого століття. Тобто в його основі, можливо, – перша цегляна будівля Полтави, як я вважаю. А ще ж – будинок сторожа-воротаря, склади… У нас зараз розробляється проект щодо включення всіх цих об’єктів у комплекс музею. Хотілось би, щоб у них знаходилися виставкові зали. А в колишніх земських каретнях – гаражах, як називали пізніше, можна розмістити етнографічні майстерні, в яких для відвідувачів працюватимуть гончарі, ковалі, майстри лозоплетіння. У підвальному приміщенні могло б притулитися маленьке кафе. Щоб і кава, і чай, і некваплива прогулянка музеєм просто неба – все поряд, усе на одному настрої…
У нашої розмови на музейному подвір’ї дивовижні свідки – кам’яні половецькі баби. Трохи далі ніжаться на осінньому сонці ще загадковіші, видобуті археологами з глибин історії і землі знахідки шести- чи навіть семитисячного віку! На іншому боці подвір’я завмерли кілька печальних брил. Вони наслухають ледь чутний здаля, від Свято-Успенського собору, дзвін. То рідний їм голос. У третій чверті вісімнадцятого століття ці брили були частиною фундаменту, на якому ріс до неба величний золотоверхий собор.
Усе тут, біля геніального творіння Василя Кричевського, біля фортеці нашого духу, зійшлося, зустрілося, переплелося. Уся світла й гірка правда нашої землі.
(Запропоновані Олександром Супруненком до цієї публікації світлини вийшли друком як набір поштових листівок, присвячений 110-річчю Будинку Полтавського губернського земства).

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”