Незакінчена історія одного діагнозу, або Чому чиновники лікуються за кордоном?

Незакінчена історія одного діагнозу, або Чому чиновники лікуються за кордоном?

Передмова
Уже три з половиною роки моя подруга не може вирішити ЛОР-проблему. За цей час здано сотні аналізів, поставлено кілька діагнозів. Про районний рівень (у сільській місцевості) уже не говоримо – пройдено й забуто. Кілька разів лікувалася в обласній лікарні імені Скліфосовського, там же оперувалася. Вдало, навіть столичні фахівці потім визнали, що хірургічне втручання виконане ідеально, а в лікаря Лобурця руки – золоті. Але причина дискомфорту (м’яко кажучи), напевне, була іншою. Риносинуситу позбутися не вдалося. Пройшла всі приватні клініки Полтави, де є ЛОР-фахівці, – вони запевняли, що з їхнього боку все нормально. А жити з такою проблемою дуже важко: не дихати носом, у період загострення майже не спати ночами, через це постійно терпіти головний біль і шалену втому, завжди мати під рукою замість носової хусточки чи паперової серветки цілі рушники.
Вирушила до Києва. Заново здавала аналізи, висівалися інші бактерії, підозрювалися інші причини. У тім числі й нетипова грибкова інфекція, про яку в Інтернеті пишуть суцільний жах. Спростувати або підтвердити (й відповідно пролікувати) хворобу брався єдиний на теренах СНД заклад – науково-дослідний інститут мікології імені Кашкіна у Санкт-Петербурзі. Все цьогорічне літо з ним тривала електронна переписка. У вересні, вивчивши результати попередніх обстежень, запросили на лікування.
Потрібні більш ніж вагомі причини, щоб під час війни з північним сусідом вирушати в Росію, де востаннє була на екскурсії ще студенткою… Дорого, страшно. Але жити в невіданні не набагато легше.
Подорож із Полтавщини до Санкт-Петербурга – це тема окремої розповіді. Двотижневі обстеження загрозливий діагноз не підтвердили, страшного грибка, дякувати Богу, не виявили. Але… з чим в Росію їхала, з тим і повернулася додому, за мінусом одного діагнозу і 30 тисяч гривень (спасибі родині за фінансування й моральну підтримку).
Знову – Київ. Про те, скільки коштує лікування у нашій столиці та які враження від останньої поїздки по здоров’я, говоримо з самою пацієнткою.
Шокові розцінки приватної медицини
Цього разу столичні фахівці зайнялися не стільки риносинуситом, скільки імунною системою.
– За три з половиною роки на свій ніс я вже витратила близько 80 тисяч гривень, – розповідає жінка, – враховуючи операцію, кілька курсів лікування, транспортні витрати, проживання в Києві. Переночувати у дешевому столичному хостелі, в гущі людського горя й нестатків, обійшлося для здоров’я так дорого, що більше ним (здоров’ям) не ризикувала (“Зоря Полтавщини” №№31–32 від 3 березня 2017 року, “Одна ніч у київському хостелі, або Блиск і злигодні столиці”). Тож наступна ніч у готелі обійшлася у 500 гривень. Через півроку морально була готова до чергових цінових сюрпризів, але ж не настільки….
– А чому зверталася до приватних клінік? Адже є державна система охорони здоров’я?..
– Все дуже просто. Усі лікарі, яких обирала за відгуками в Інтернеті, рекомендаціями знайомих, справді працюють і в комунальних (державних) закладах. Але там – жива черга. Лікуватися в комунальній установі й у Полтаві дуже важко – потік, конвеєр, лікар жодної додаткової хвилини не має. А у мене історія хвороби – як том “Війни і миру”. З власного досвіду знаю, що в Києві у “комунальній” черзі за цілий день можна прийому й не дочекатися. А в приватних клініках ті ж самі лікарі проводять прийом за попереднім записом, на точно визначений час. Там я їх і шукала.
За півроку номер у готелі (той самий!) здорожчав удвічі (до тисячі гривень), але приповзла до нього настільки змореною і прибитою іншими розцінками, що шукати щось дешевше було вже не під силу. Та й навряд чи вийшло б.
Консультація у ЛОРа – 525 гривень, в імунолога – 400. Це тільки щоб поговорити. У Києві немає навіть таких знижок, як, наприклад, у Полтаві, – повторний прийом протягом найближчого тижня чи місяця (щоб обговорити результати аналізів) буде значно дешевший. Там – приходь через тиждень і плати ті ж самі 400–500 гривень.
Із дорогою, вартістю консультацій та аналізів за півтори доби витратила 7 тисяч гривень. Це ще без жодного лікування – тільки вартість обстеження.
– Ого! Що саме обійшлося так дорого?
– Із призначених отоларингологом аналізів частину можна зробити і вдома: мережі СІНЕВО та ІНВІТРО по всій Україні мають однакові розцінки. Тому все, що можна зробити у Полтаві, залишила “на потім”.
Одне з обстежень імунної системи проводиться аж у німецькій клініці доктора Рьодгера, забір аналізів – лише в Києві, біоматеріал для дослідження відправляється у Німеччину. Прогнозуючи, що це буде найдорожче, саме з того аналізу й почала.
Приватна лабораторія – у новому мікрорайоні. Широкий проспект із потоком автомобілів униз. А там – зелень, парк, просторі газони, красиві будинки, розташовані віддалік якось хаотично, “по фен-шую”. Зі сторонньою допомогою клініку знайшли по навігатору, бо спитати просто ні в кого: всі зустрічні – нетутешні, а всі місцеві – на дорогущих авто. У клініці сяйво люстр відбивається від кахлів на підлозі, навіть стіни пахнуть дороговизною. Все дуже чемно, лагідно.
Та коли почула вартість послуги, шок ледь приховала – 3740 гривень. По спині побіг жар: чи вистачить грошей на карточці на зворотну дорогу при таких розцінках?..
Результат пообіцяли надіслати на електронну адресу.
Наступний “столичний” аналіз треба було здати в інституті нейрохірургії АМН України.
Державна медицина: шокові враження
Тішилася тим, що це – державний заклад, там подібних жахливих цін бути не повинно. Відшукала потрібну вулицю (Платона Майбороди). Як з’ясувалося потім, там розташований не один науковий інститут.
З-поміж кількох багатоповерхівок треба знайти головний корпус із напівоблізлою синьою табличкою та “золотими” (колись) літерами на обшморганому фасаді. Це високі (за радянськими мірками) сірі будинки на 9–12 поверхів. “Совкові” металеві парканчики навколо в такому стані, наче по них їздили танками. Роздовбані тротуари, щербаті східці, а в холі височіють колони з облущеною побілкою. Читаю: інститут акушерства й гінекології. Мені явно не туди. Повертаюся через двір, де купа переповнених сміттєвих баків. У них гребуться зграї ворон і собак. Це – у сміттєвих відходах інституту акушерства! Стало страшно…
Про різницю в якості аналізів у приватних і державних закладах імунолог нічого не говорила. Але ж саме тут працюють світила української науки, роблять унікальні операції і якось рятують людей навіть у таких умовах. Напевне, якісніше, ніж на первинній чи вторинній ланках?
На виході питаю в охоронця, що “керує” шлагбаумом, як відшукати потрібний заклад. Відповідь дуже сердита: “Що, не бачите, що це інститут акушерства й гінекології? Ідіть униз ще метрів триста!”
Послухалася. Знову знаходжу сіре облущене “висотне” приміщення, навколо – сміття, такі ж драні тротуари. Вже й не шукаю корпус із вивіскою, заходжу одразу всередину. Кахлі на підлозі повибивані, з дірок у фарбованих стінах сиплеться пісок. Ліфт обписаний, кнопки вирвані. Піднімаюся на потрібний п’ятий поверх – “Клінічна лабораторія”. Двері відчинені, за просторим старезним столом сидить жінка років 75, обставлена пробірками, склянками, штативами. Як на лабораторній з хімії у шкільному дитинстві. Мнуся на порозі, чи туди потрапила.
– Та підходьте вже ближче, раз прийшли! – невдоволено бере простягнуте направлення, читає і жбурляє назад. – Вам треба в інститут нейрохірургії, а це – інститут педіатрії! Ходять тут цілими днями хто попало, ніяких сил нема!
Третя спроба відшукати потрібну лабораторію. Неподалік чергової сірої багатоповерхівки якраз рили котлован. До звичної непривабливої картини додалося ще й рознесене на весь двір багно. Назустріч біжить чоловічок із 4 гвоздичками, перепитує, де тут морг. Аж сахнулася з блискавичною думкою: ”Когось уже вилікували назавжди…”
Знайшла-таки потрібний корпус, піднялася на 5-й поверх убогого приміщення. Дві жіночки середнього віку пообв’язували попереки пуховими хустками (у кінці жовтня приміщення не опалювалося). Кров на аналіз взяли за 50 гривень. Від такої розцінки зітхнула з полегшенням, заходилася дякувати. Спитала, як забрати результат, щоб не їхати по нього до столиці? Може, можна надіслати на електронку? Жінки переглянулися, усміхнулись. Сучасні засоби зв’язку з тутешніми кривобокими стільцями, старими стерилізаційними боксами й хустками на попереках справді асоціюються погано. І це – заклад Академії наук України! Інститут державного фінансування! Розговорилися. За словами медиків, ремонту ці стіни не бачили ще з радянських часів. На запитання, що чекають від медичної реформи, жінки відповіли: “Та вже нічого хорошого не чекаємо”. І нарешті, як великий виняток за добре слово, співрозмовниці запропонували роздрукувати бланк аналізу з усіма печатками.., але з порожніми двома клітинками для результатів:
– Зателефонуєте на оцей номер через три тижні, і ми вам продиктуємо, які цифри у яку клітинку вписати, щоб не витрачатися на дорогу.
Такий дещо незвичний спосіб передачі інформації у ХХІ столітті в цій ситуації мене цілком задовольнив. Спасибі добрим людям, що зустріли і провели по-людськи.
Про себе подумала: не дивно, що стільки талановитих лікарів роз’їжджаються по світу. Кому приємно працювати в таких умовах?
У Санкт-Петербурзі ворогів не зустріла
– Користуючись нагодою, не можу не спитати, яка вона, російська медицина?
– Науково-дослідний інститут мікології у Санкт-Петербурзі візуально не такий “крутий”, як наші приватні клініки, але ремонти, обладнання, меблі – все сучасне.
– Дорого обійшлося перебування в клініці?
– Палату я брала найдешевшу: на трьох, приблизно за 360 гривень у день. Було тісненько, але з гарячою водою, електрочайником і навіть телевізором. У кожного – шафка. Правда, постіль страшненька, запрана до підозри: чи свіжу принесли, чи на ній уже хтось лікувався.
Якщо порівняти вартість аналізів і лікування в цьому закладі з вартістю тамтешнього життя, санкт-петербурзькими цінами (у магазинах, громадському транспорті, на ринку тощо), то лікуватися за їхніми мірками вийде ще й не так дорого. Там існує система страхових полісів (у працюючого населення – одні, у пенсіонерів – інші). Але щоб потрапити в такий державний заклад за полісом, кілька місяців доведеться чекати черги. І не кожен лікар хоче давати направлення – економлять квоти. Іноземців за готівку приймають без черг.
Їжа смачна і навіть різноманітна, у лікувальному закладі її не готують – замовляють доставку. Дієтична, легка – за 2 тижні вдалося схуднути на
5 кілограмів.
Оскільки я навчалася у школі в ті часи, коли підручник з російської мови називався “Родная речь”, то за кілька днів абсолютно адаптувалася навіть до акценту. А коли заговорила по телефону із сином, який російської мови не вивчав жодного дня і в житті не використовує принципово, у сусідок по палаті від здивування відвисли щелепи: ніхто й не підозрював, що я – україномовна. Про політику намагалися не говорити. На обережні запитання про те, як справи у нас, в Україні, говорила, що у Полтаві все нормально. “Ну й дякувати Богу”, – у відповідь. Ворогів я там не зустріла.
Післямова
Остаточного діагнозу ще немає, він може виявитися знову не уточненим, як і кілька попередніх. Скільки лікарів – стільки й думок. І методів лікування – також.
Біганина українського пацієнта за здоров’ям подекуди нагадує хаотичний броунівський рух: ні системи, ні результату.
Насамкінець жінка озвучує невеселе риторичне запитання: “І чим би мені в такій ситуації допоміг сімейний лікар? Гарні спеціалісти зустрічаються – і в Полтаві, і в Києві. Але поки що – не для мого випадку. Тієї системи охорони здоров’я, якій можна довіряти, на жаль, немає. Тому й лікуються більшість чиновників за кордоном…”

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий