Долі людські – вони ніби стрічки документальних фільмів: кольорові змінюються чорно-білими й навпаки, але вони завжди єдині та неповторні. Велике таїнство – долучитися до особистого життя людини, одержавши попередній дозвіл переглянути сторінки, написані її життям. Світ своєї душі відкриває нам неперевершена особистість, людина, яка стала взірцем охорони здоров’я України, пройшовши буремні роки розвитку нашого суспільства, залишивши помітний слід у серцях і пам’яті своїх сучасників. Це – Марія Павлівна Сидоренко. Нині, на жаль, залишилося не так багато людей, які можуть згадати Марію Павлівну, адже їй нещодавно виповнилося 100 років, і більшість із тих, хто працював з нею, вже пішли у вічність. Але ще є такі люди, яких торкнулась професійна діяльність Марії Павлівни. Серед них – і я, автор цієї публікації.
Марія Павлівна – це легенда й символ галузі охорони здоров’я України. Вона ввійшла в її історію, переживши відлуння революції, громадянської війни, колективізації, індустріалізації, голодомору, репресій, Другої світової війни, переступивши в нову історію незалежної України.
Нині, як і всі українці, вона стурбована трагічними військовими подіями, які розв’язала Росія, напавши на Україну 24 лютого. Хто міг подумати, що таке може трапитись? Безумовно, для неї це особливий стрес, враховуючи все пережите. Та як загартована мужня людина Марія Павлівна тримається і переконана в нашій перемозі над окупантами…
Вона народилася 30 березня 1922 року в селі Піщаному Кременчуцького району в багатодітній сім’ї робітників. Батько працював ковалем у залізничному депо станції Кременчук. Із 9 дітей Марія була найстаршою, тож їй доводилось допомагати мамі виховувати менших братів і сестер. Батьки Марії були ввічливими й працелюбними. Тож ці риси прищепили і їй. У 1937 році Марійка на відмінно закінчила Піщанську школу й склала іспит до Кременчуцького медучилища, яке успішно закінчила, отримавши спеціальність фельдшера, та була направлена до свого рідного села, де стала завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту. Вона обрала найгуманнішу з усіх професій – професію медичного працівника. Її мрії здійснилися. Але мирне життя перервала Велика Вітчизняна війна, наклавши свій відбиток на долю Марії Павлівни.
З появою німецьких військ на правобережжі Кременчука місто піддалося шаленому обстрілу. Воно палало, горів елеватор неподалік Піщаного, де охоронцем працював і мій батько, Федір Олексійович, який потім пішов захищати Україну від ворога й, на жаль, загинув 6 квітня 1945 року в Словенії.
***
Із болем у душі розповідала Марія Павлівна, як серед людей почалася велика паніка, вони залишали свої домівки і йшли на болота, в ліси й степи. Згодом люди звикли до життя у прифронтовій зоні. Кременчуцький райком партії доручив своєму працівникові Олександру Сльоті (це мій рідний дядько) організувати загін ополченців для допомоги у визволенні міста. До його складу як медичний працівник увійшла й Марія Павлівна. Це було одне з найтяжчих випробувань у її житті. Скажімо, було оголошено, що за Дніпром висадився десант парашутистів-диверсантів, який треба знищити. Загін наших солдатів рушив уперед і, пройшовши кілометр, зустрів німецькі війська. Фашисти одразу відкрили вогонь, їхні танки пішли назустріч, у результаті чого наші війська почали відступати. Стало зрозуміло, що то був не десант, а регулярні частини ворога. В тих боях проти фашистів брав участь і мій другий дядько, Сидір Сльота, який був поранений, але дійшов до Перемоги. Втрати були великими. Пораненим Марія допомагала як могла, потім переправляли їх на лівий берег Дніпра. Після бою дівчина повернулася до медпункту й надавала допомогу пораненим солдатам, а в міру одужання відправляла їх у тил. Дорога на Київ постійно піддавалася обстрілам. Наші війська відступали, село Піщане також було окуповане ворогом. Фашисти почали встановлювати новий порядок. Разом зі зрадниками-поліцаями вони грабували населення, забирали худобу, хліб та інші продукти, розстрілювали євреїв, комуністів, комсомольців та активістів села. Так гестапо розстріляло 6 односельців. Згодом влаштували облави на молодих хлопців і дівчат з метою вивезення їх на каторжні роботи до Німеччини.
Марія Павлівна добре пам’ятає, як раділи люди, коли радянська армія розгромила ворога на Волзі, на Курській дузі й взяла Курськ до Дніпра.
…Було страшне пекло. Розлючені фашисти палили міста й села, горіла Україна, населення виганяли за Дніпро, і в цей тяжкий час Марії Павлівні довелося надавати допомогу породіллям. А нині вже російський агресор також знищує наші міста, лікарні, дитячі садочки, іншу інфраструктуру, гинуть діти й наше населення… Відступаючи, німці спалили все село, перетворивши його в суцільне згарище. А 29 вересня 1943 року до Піщаного увійшли наші війська Степового фронту, до своїх згорілих осель почали повертатися люди. Чоловіки пішли до війська, жінки залишилися з дітьми, без житла, їжі, одягу…
Наближалася зима. Люди копали землянки, вкриваючи їх соломою, рогозом та очеретом. Організовувалися сільські толоки, де односельці допомагали в першу чергу вдовам і старим людям. Усі були дружні, допомагали один одному. Після вигнання ворога з Кременчуччини Марію Павлівну в жовтні 1943 року призначили завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом у селі Кривуші. Тоді це було прифронтове село, яке щодня обстрілювалося ворогом. Багато поранених потребувало допомоги. Відступаючи, фашисти залишили на дорогах міни, на яких підривалися військові й цивільні люди.
(Закінчення на 4-й стор.). и
з (Закінчення. Початок на 3-й стор.).
***
У ті часи на Кременчуччині через розповсюдження педикульозу панувала епідемія висипного тифу, чому сприяла антисанітарія, викликана війною. У липні 1944 року райвідділом охорони здоров’я Марію Павлівну для ліквідації епідемії висипного тифу було направлено до села Потоки Кременчуцького району, де був величезний осередок цього небезпечного інфекційного захворювання. Разом з іншими медпрацівниками вона врятувала від смерті сотні жителів села, упродовж 2 місяців, удень і вночі, без вихідних, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, доглядала за хворими у вогнищах інфекції. За відданість професії, рішучість у своїх діях Марію Павлівну призначили державним санітарним інспектором Кременчуцького району. Серед її завдань були нагляд за станом працівників усіх господарств, що знаходились на території району, проведення протиепідемічних заходів для призупинення розповсюдження інфекційних хвороб тощо. Робота була складною. Через відсутність транспортних засобів доводилося добиратися пішки до найвіддаленіших сіл району.
Війна закінчилася. Село Піщане поступово відроджувалось. Завдяки активній діяльності сільського голови Митрофана Войтенка було побудовано та обладнано приміщення сільського медичного пункту, організовано невеликий аптечний пункт, де хворі отримали можливість забезпечуватись необхідними ліками. Лікарів у селі не було, тому Марія Павлівна як фельдшер села і вдень, і вночі обслуговувала хворих. Вона знала проблеми кожного односельця. Я навіть не можу уявити, як вона з усім цим справлялась. Для односельчан вона була, як нині говорять, сімейним лікарем. Мені на все життя запам’яталися не лише масовий педикульоз та висипний тиф, який проник і в сім’ю моєї бабусі Тетяни Андріївни та моєї мами Вусті Павлівни, якої не стало через цю тяжку інфекційну недугу. А ще глибоко запала в пам’ять малярія, яка «бродила» по селу із масою комарів, переносників цієї хвороби, бо ми жили поблизу річки й болотистої місцевості. Марія Павлівна дбала й про профілактику малярії. Багато односельців, і наша сім’я теж, спаслись від неї. А найголовніше, що на світ Божий мене та моїх однокласників під час пологів наших матусь першою брала на руки саме Марія Павлівна, за що ми їй щиро вдячні. Щорічні медичні огляди, профілактичні щеплення проти натуральної віспи, туберкульозу та інших хвороб – усе це було справою сільського фельдшера. Мене до цього часу вражає те, як вона витримувала щоденні цілодобові навантаження. Наприклад, коли мені було 10–12 років, а моя бабуся страждала від серцево-судинних захворювань, коли вночі їй ставало зле, я в темряві пробирався через сусідські грядки до оселі Марії Павлівни, стукав у двері, вікна, і вона відчиняла двері, запитувала, що трапилось, збиралась і йшла зі мною, робила уколи моїй бабусі, давала медикаменти, рятувала її. І це було не один раз і не лише з моєю бабусею…
***
Наше приміське село було великим. Хворих із різними вадами в післявоєнні часи було дуже багато, тож у 1960 році з ініціативи голови місцевого колгоспу Максима Коваля були побудовані Піщанська лікарня на 25 ліжок та дільнична амбулаторія, які обслуговували навколишні села Горіславці, Недогарки, Ялинці, Пухальщину, Кіндрівки, Михайленики.
З’явились нові кадри медичних працівників, у тому числі лікарів, які багато в чому переймали досвід Марії Павлівни. Загалом 48 років життя вона присвятила галузі охорони здоров’я. Після виходу на пенсію працювала медсестрою Піщанської середньої школи та медичного профілакторію колгоспу імені Мічуріна. Вона не могла сидіти вдома без своєї улюбленої професійної справи. За відмінну роботу Марія Павлівна нагороджена медалями «За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны», «Захисник Вітчизни», «Ветеран праці», орденом «За мужність» та багатьма грамотами й преміями. У неї завжди була активна життєва позиція, вона сіяла добро, постійно проводила роз’яснювальну роботу й завжди дбала про профілактику в охороні здоров’я. Тож не випадково 20 років поспіль Марія Павлівна обиралась депутатом сільської ради. Її фотографії завжди можна було побачити на районних та обласних дошках пошани.
***
Своє життя Марія Павлівна зі своїм чоловіком Петром Яковичем, моїм учителем, прожила недаремно. Він також був яскравою особистістю, захищав нашу країну від фашистських загарбників. На жаль, його не стало 9 травня 2020 року, на 102-му році життя. Вони виховали 2 синів, Олександра й Володимира, та 6 онуків, чималенько правнуків. Із родиною Марії Павлівни я спілкуюсь постійно. Для мене це велика честь. Саме завдяки їй і моїм рідним я обрав професію лікаря. Марія Павлівна весь час була на передовій нашої галузі охорони здоров’я, а її дії завжди співпадали зі словами видатного поета Миколи Некрасова: «де важко дихається, де горе відчувається – будь першим там». І вона завжди діяла саме так. Ось такою була і залишається Марія Павлівна Сидоренко – людина, котра є взірцем, легендою, символом нашої системи охорони здоров’я. Усі, хто її знає, пам’ятають про її добрі справи. Вона вірить у перемогу України над нинішнім російським ворогом.
Вельмишановна Маріє Павлівно, від однокласників, односельчан, моїх рідних і колег із державної санітарно-епідеміологічної служби області вітаємо Вас із видатним ювілеєм. Бажаємо Вам довголіття, міцного здоров’я, миру, добра, злагоди і всіляких гараздів.
Валентин ШАПОВАЛ,
лікар-епідеміолог ДУ «Полтавський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України»,
заслужений лікар України, кандидат медичних наук, випускник Піщанської середньої школи 1958 року.