Ніколи не здавайся,  або Не «стріляйте»  в журналіста -2

Ніколи не здавайся, або Не «стріляйте» в журналіста -2

Робота журналіста – це не лише шалений ритм, відповідальність, нерви і дедлайни. Це і приємні моменти – спілкування з цікавими людьми під час інтерв’ю, оперативне отримання «з перших рук» різноманітної інформації і, звичайно, зворотній зв’язок з тими передплатниками й пошановувачами «Зорі Полтавщини», які залишаються із газетою, незважаючи на складнощі буремного сьогодення. Після нещодавньої публікації матеріалу «Не «стріляйте» в журналіста, або «Наказано вижити» довелося поспілкуватися з кількома нашими читачами, і це було справді приємно. Хоч і питання були гострі: хтось скаржився на затримку доставки газети Укрпоштою, хтось просив допомогти вирішити певну життєву проблему, але всі наголошували, що підтримуватимуть улюблену газету передплатою, бо розуміють, в які часи ми всі живемо і в якій скруті опинилися друковані видання. Щиро дякуємо вам, наші шановні вірні передплатники! Сподіваємося, що після Перемоги над рашистською ордою поновлять передплату і ті, хто зараз через різні обставини не може цього зробити.
Але були й інші спілкування, з дозволу сказати, претензії… В зв’язку з цим пригадався старий анекдот часів радянської армії: «Тра-та-та-та» – гуркоче кулемет. І раптом замовк. До кулеметника підбігає політрук: «Сидоров, чому не стріляєш? – Так патрони скінчилися, товаришу політрук. – Сидоров, але ж ти комуніст!!!» І кулемет загуркотів із новою силою.
Здається, саме так уявляють собі нашу роботу деякі чиновники. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і викликала цю репліку, став виклик на… комісію з погашення заборгованості із заробітної плати. Хоч ситуація вже була пояснена в телефонному режимі, навіть дано посилання на вищезазначену статтю в газеті, у якій йшлося і про причини заборгованості, і про скорочення до мінімуму штату тощо, просили прийти і прозвітувати особисто. От більше журналістам (яких на редакцію залишилося «півтори людини») і зайнятися нема чим… Щоправда, просили ввічливо, тож це не нагадувало методи роботи деяких банків, з якими нині стикаються тисячі українців. Коли до початку повномасштабної війни, маючи стабільну зарплату й ідеальну кредитну історію, взяла людина кредит, потім в результаті рашистської агресії втратила зарплату, а досить часто – й роботу, але чи не щодня дзвінки – «верни і все». Як пожартував один з дописувачів нашої газети: «Так може піти нирку продати?»
Колеги розповідали, що на газети почали «насідати» й деякі інші владні установи. Шановні! Мало того, що навіть при нинішній фінансовій скруті газети платять податки, в умовах війни друковані ЗМІ ще й виконують неабияку соціальну функцію, міцно тримають свій сегмент інформаційного фронту. І, повірте, ми втримаємося, хоч і тримаємося з останніх сил. Але не треба «добивати». Якщо не допомагаєте, то хоч не заважайте нам робити свою роботу. Роботу, яка наближає нас всіх до Перемоги. Україна переможе! Ми переможемо всі разом!
P.S. А закінчу цю репліку на жартівливій ноті, прокоментувавши її карикатурою колишніх часів. Фінансовий стан більшості редакцій дуже важкий. Але ми не здамося!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий