Гортаючи сторінки «Полтавських єпархіальних відомостей»
Світ побачив черговий номер часопису Полтавської єпархії Православної Церкви України «Полтавські єпархіальні відомості». Номер довгоочікуваний – за 2019 – 2020 роки, тож сконцентровано в ньому багато: від роздумів і відгуків про епохальну для українського православ’я подію отримання Томосу про автокефалію, пошанування нашого видатного земляка преподобного Паїсія Величковського, долю репресованого духовенства, древніх храмів до зрозумілих поміж рядками свідчень, як важко сьогодні донести друковане слово до читача. Класична паперова періодика вкрай потерпає, і то окрема драма.
Презентували новий номер «Полтавських єпархіальних відомостей» у виставковій залі Свято-Успенського кафедрального собору. Розпочалося зібрання зі спільної молитви. Відтак єднали священиків та причетних до творення часопису істориків, краєзнавців, філологів, журналістів і спогади про відродження видання на зорі Незалежності України, і пошуки нових тем, рубрик для більш повного літопису життя єпархії у майбутньому. Для історії Церкви цінне все, аж до радощів і хвилювань, якими живе найвіддаленіша чи наймолодша парафія, новозбудований чи давній, із малодослідженою долею храм.
Унікальне джерело історії церковного життя
Два документи, що засвідчують започаткування і відродження «Полтавських єпархіальних відомостей», продемонстрували на початку презентації на екрані. Це оригінал оголошення про перший випуск часопису 1863 року та свідоцтво про його відновлення через 130 літ, яке вдалося отримати завдяки наполегливості протоієрея Миколая Храпача, власне, завдяки його готовності пройти через усі випробування й не відступитися від богоугодної справи. Перерва у житті часопису тривала майже сім з половиною десятиліть, останні перед закриттям 1918-й і 1919-й роки залишаються оповитими таємницею, бо ж жодного номера за цей період нікому й ніде так і не вдалося знайти.
«У форматі наукового збірника єпархіальні відомості відроджено тільки в Полтавській єпархії, – зазначив у вступному слові архиєпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. – Повертаючись до попередніх номерів, можу стверджувати, що це унікальне джерело з історії нашої Церкви, з історії церковного життя в краї. У ньому вміщено маловідомі документи, грунтовні дослідження, і до мене неодноразово зверталися науковці, які «полювали» за цим часописом, бо більше ніде не могли знайти таких унікальних фактів з історії нашої Церкви. І я передавав попередні примірники в наукові бібліотеки, щоб більше зацікавлених людей мали змогу їх читати, вивчати».
Протоієрей Миколай Храпач нагадав, що Полтавщина стала першою в Україні, де вдалося відродити єпархіальні відомості, що на благе починання тоді брали Патріарше благословіння, а також що часопис має високу відзнаку – орден святого Володимира третього ступеня. «Майже за 30 років роботи склад нашої редакційної ради практично не змінився, – зазначив отець Миколай. – Тобто це люди, які прийшли працювати усвідомлено, бо розуміють важливість нашого часопису. Передусім, важливість для історії. На п’ятдесят відсотків часопис завдячує своїм існуванням праці історика Тараса Пустовіта. Неможливо уявити наше видання без таких авторитетних дослідників, як Віталій Ханко і Володимир Мокляк. Нашим скарбом я називаю працю Ганни Антипович. До речі, на початку 1990-х, коли ой як непросто було нам пробитися на сторінки преси, це вдавалося саме завдяки журналісткам, свідомим українкам Ганні Антипович і Тетяні Дениско».
«Із цих часописів, із статей авторів, які я редагую, постає об’ємна картина життя Церкви і Нації, – додала заслужена журналістка України Ганна Антипович (Дениско). – Ідучи сюди, я передивилася вдома кілька номерів «Полтавських єпархіальних відомостей», нагадала собі, зокрема, статтю Тараса Пустовіта про переслідування семінаристів у Полтавській семінарії за українську мову. Жахливі були утиски. Відродження нашої української церкви надзвичайно цінне, і на сторінках єпархіальних відомостей ми бачимо весь цей процес, бачимо подвижників, які задля цього працювали».
За Божим Проведінням
«Світлий «сірий кардинал» – такими словами, сповненими поваги і теплих почуттів, священики зустріли запрошеного до виступу заслуженого працівника культури України, заступника директора Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта. І він з притаманною історику точністю, з магнетичною щирістю розповів про свою дорогу до єпархіального часопису: «Я дякую Богові, що так мене спрямував. Навіть пам’ятаю, що було це 2 вересня 1994 року. Я і раніше відвідував дзвіницю ще не відбудованого Свято-Успенського собору, але того разу це трапилось дивом, уже в кінці дня. Бог направив мене прийти, а тут якраз зібралося товариство, яке обговорювало роботу над «Полтавськими єпархіальними відомостями». Мене теж запросили до спілкування».
Тарас Пустовіт запропонував оцифрувати надруковні в часописі статті й розмістити на сайті Полтавської єпархії, щоб більше людей, передусім молодь, яка краще сприймає електронний варіант, ознайомились із цими текстами. Водночас наголосив, що друкований часопис обов’язково повинен жити, і нагадав, що свого часу його існування стало визначальним для рішення про першочергове видання у науково-видавничому проєкті «Полтавіка» тому «Релігія і церква». «Полтавські єпархіальні відомості» постали тоді одним з важливих джерел для підготовки книги.
Із доктором філологічних наук, професором Миколою Степаненком читачі нового номера «Полтавських єпархіальних відомостей» зустрінуться відразу в двох вимірах – і як з автором статті «Достойне увічнення пам’яті Преподобного Паїсія Величковського на Полтавщині», і як із відомим науковцем, чий життєпис є предметом досліджень і художніх осмислень краян (стаття Ірини Павлової «По їхніх плодах ви пізнаєте їх! Так ото родить плоди кожне дерево добре…»)
«Ми потрактовуємо це видання як релігійно-світське, – наголосив Микола Степаненко. – Можна було б зробити його власне конфесійним, церковним, або релігійним. Воно б мало свої пріоритети і переваги, але не треба пересвідчувати тих, хто вже має віру в серці, живе в душі з Богом. Завдання полягає в іншому – щоб навернути людей до віри і водночас до нашої Церкви. Будьмо відвертими: складна зараз ситуація, і ми сходимо на герць із іншою Церквою. У неї ресурс вельми сутнісний, бо там і фінансова підтримка неабияка. І нині ця боротьба дуже й дуже загострилася».
Пам’яті Архангеломихайлівського храму
Для когось дорога до храму починається із захоплення красою новозбудованого Божого дому. Туди вабить, кличе, веде непоясненне передчуття світла. А комусь западають у серце нерозгадані таємниці древніх храмів, і з них народжується то відгомін тихого плину мирних парафіяльних буднів (там хрестились, вінчались, молились усі наші предки), то тривожне відлуння випробувань, які в страшні безбожні часи поглинули тисячі українських святинь.
Одній із втрачених церков присвячений вміщений у «Полтавських єпархіальних відомостях» матеріал заслуженого працівника культури України, заступника директора Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Володимира Мокляка. «У цьому випадку я подаю сповідний розпис церкви Архистратига Христового Михаїла містечка Нові Санжари 1754 року. Це один із найстаріших місцевих храмів, пам’ятка архітектури й історії, яку в 1920-х роках намагалися зберегти і яку, на жаль, комуністична влада знищила», – розповів історик. Він також акцентував, наскільки рідкісними є ці документи. Віднайти їх вдалося тільки в Києві.
«Церква мала досить цікавий архів, у якому, окрім інших документів, які відклалися за часи існування храму, були метричні книги за 1764 – 1782, 1784 – 1792 роки, клірові відомості за 1828 – 1892 роки, прибутково-витратні книги за 1785 – 1892 роки та багато інших цікавих документів, що висвітлювали як історію Архангеломихайлівського храму, так і містечок, які входили до його парафії. На жаль, усі ці документи загинули після 1917 р.
Із усього цього багатства маємо лише один документ, що зберігся у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві, – читаємо в статті Володимира Мокляка. – Зберігається він у фонді №990 у складі величезного тому, в якому зібрані сповідні розписи Полтавської протопопії за 1754 рік, і займає аркуші 781 – 795 зв. архівної справи. Його форма заздалегідь визначена діючими на той час для заповнення цього документа нормативними актами Російської імперії і, як зазвичай, розпочинається з інформації про настоятеля храму з родиною та інших церковнослужителів із родинами. Нижче йде перелік парафіян храму з родинами та вказівкою ступеня спорідненості між членами родини і її головою та віку кожного із них, відомість про проходження чи непроходження обряду сповіді. Зазначимо також, що хоча сповідний вік згідно з чинним законодавством наставав після шести років, у розпис вписані всі члени родини, незалежно від віку, у т. ч. немовлята кількох тижнів чи місяців від народження…»
Інструмент проти плебеїзації, денаціоналізації, саморусифікації
Гірке застереження нашому народу від видатного поета Євгена Маланюка: «Нечитання зживе українців зі світу» нагадав на зібранні голова обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, український дисидент, радянський політв’язень, народний депутат України кількох попередніх скликань, нині – депутат обласної ради Микола Кульчинський. «Тридцять років державності – й тільки короткі проміжки якогось просвітлення, все інше – тотальна політика плебеїзації українців, зведення до натовпу, без будь-яких внутрішніх цінностей, без знання своєї культури та історії. Це відбувалося цілеспрямовано чи через байдужість усіх президентів, крім Віктора Ющенка і Петра Порошенка, – переконаний Микола Кульчинський. – А сьогодні ця політика особливо виразна і направлена на те, щоб етнічно нашу націю розділити чи й взагалі випхати за межі своєї рідної української землі. Тому книга як інструмент протидії такій політиці має колосальну роль. А книга про діяльність Церкви – ще й особливе значення. Церква формує моральність, смак до культури, глибше розуміння усіх мистецьких скарбів. Церква є однією з колон, яка може протистояти плебеїзації українців, денаціоналізації, саморусифікації».
У презентованому номері «Полтавських єпархіальних відомостей» вміщено оповідання Миколи Кульчинського «Воскресіння». Є у часописі також кілька публікацій, які виходили на шпальтах «Зорі Полтавщини». Це, зокрема, статті заслуженої журналістки України Лідії Віцені та авторки цих рядків. Обсяг видання солідний – понад 340 сторінок. Головну добру вістку, якій воно присвячене, читачі впізнають, навіть не розгортаючи свій примірник: обкладинку прикрашає зображення Патріаршого і Синодального Томосу надання автокефального церковного устрою Православній Церкві України «року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа, індиктіона 12».
Вікторія КОРНЄВА.