Обрав дорогу правди

Микола та Раїса Руденки у вигнанні. Після прильоту до Франкфурта-на-Майні, де їх прийняла родина Анни-Галі Горбач. 1987 р.

Обрав дорогу правди

19 грудня сповнилося 100 років від дня народження українського письменника, філософа, правозахисника Миколи Руденка

Сьогодні нерідко можна почути відгомін російської пропаганди – балачку про «російськомовний Донбас», мешканці якого поголовно і давно толерували радянській владі, а в наш час чи не всі прагнуть жити в «омріяній Росії». Живучі міфи, бездумно підтримувані обивателем. А як же тоді бути з тим фактом, що шахтарський край дав Україні ціле гроно відважних борців за її волю: Микола Руденко, Олекса Тихий, Василь Стус, Іван Дзюба, Надія та Іван Світличні, Анатолій Лупиніс… Українська течія Донбасу завжди була повноводою, і її нікому не вдалося б перепинити, якби не зловісні наміри зажерливого Кремля з його імперськими амбіціями.

У цьому переліку мужніх борців із комуністичним режимом, кращих синів і дочок українського народу Микола Данилович Руденко вирізняється тим, що був серед них найстаршим за віком. Народився він 19 грудня 1920 року в селищі Юр’ївка на Луганщині в шахтарській родині. Пізніше цей край з його реаліями повсякчас оживатиме в його поезіях і прозі: «кизякова, солом’яна, чорна від мук» Україна, «вугільно-чорні невмирущі люди», яких наганами вербували в шахти Воркути, невидимий світові подвиг матері-селянки, кам’яні донецькі дороги, на яких у дитячій душі прокинувся «голос чесної тривоги». Хлопчикові не було й семи років, коли його батька проковтнула шахта. Мати зосталася з трьома дітьми. Сім’я вирішила господарювати на землі. Працювали тяжко від рання до смеркання і вже через рік розжилися на корову, коня, пару волів, та невдовзі довелося позбутися худоби – матір загнали в колгосп. У восьмирічному віці Микола перестав бачити на ліве око: кинутий у вуличній бійці камінь пошкодив очний нерв.
Вірші наділений нестримним потягом до римування хлопчина почав писати ще в школі, їх друкували в піонерських газетах, обдарований школяр став переможцем літературного конкурсу і стипендіатом наркомату освіти України. Завдяки цьому 1939 року юнака прийняли на філфак Київського університету, але провчився він там недовго, всього два місяці: його призвали в армію (приховав, що не бачить лівим оком). А далі – війна. Він іде на фронт добровольцем. У перших боях під Ленінградом Миколу Руденка тяжко поранено, лікарі не вірили, що він виживе і ходитиме, та він став на ноги. Однак після демобілізації 1946 року продовжити навчання в університеті не вийшло: ходити міг, а висидіти лекцію – ні. Зате міг повернутися до улюбленої справи – літературної роботи.
Переконаний комуніст (у партію вступив на батьковій шахті ще після закінчення школи), заслужений фронтовик (серед нагород – два ордени: Червоної Зірки і Вітчизняної війни першого ступеня та шість бойових медалей), талановитий поет, він заслужено очолював список повоєнних українських письменників, не обтяжених у очах тодішніх ідеологів, на відміну від деяких класиків, «націоналістичним минулим». Після виходу збірки віршів «З походу», яку благословив у світ Леонід Первомайський (редактор видання), Миколу Руденка приймають до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», був секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ. Одне слово, належав до радянського істеблішменту, обігрітого владою, що ревно плекала табель про ранги слухняних і «правильних» письменників.
І все це якоїсь миті полетіло шкереберть. Уперше недавній фронтовик виступив проти тодішніх порядків 1949 року, коли в країні громили так званих «космополітів». Від секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик на єврейських письменників, а він, чоловік добрий і співчутливий, рішуче відмовився. За таку непоступливість його за наказом Кагановича (тоді першого секретаря ЦК КП(б)У) позбавили посади секретаря парткому СПУ, а згодом – і всіх інших посад.
Проте аж до ХХ з’їзду партії (1956 р.) Руденко, за його власним відвертим зізнанням, «довго залишався дуже партійним». Розвінчання культу особи Сталіна стало для нього одним із найбільших потрясінь. Вразила думка, що річ не в самому Сталінові: якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати державу, значить учення, яке лягло в основу побудови цієї держави, в чомусь неправильне. Поглиблене штудіювання «Капіталу» переконало письменника, що вчення Маркса помилкове у своїй основі – у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Микола Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» і «Енергія прогресу» та романі «Формула Сонця». Його світогляд набагато випереджає час, сучасники цього не розуміють.
За критику марксизму його в 1974 році виключають із партії, а наступного року – із СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем. У цей час він активно впрягається в роботу на захист прав людини, зокрема і прав національних. Налагоджує тісні стосунки з московськими дисидентами, стає членом радянського відділення «Міжнародної амністії». У квітні 1975 року Руденка арештовують за «антирадянську пропаганду» і правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’яку із 30-річчям Перемоги амністують як учасника війни. Та «гуманна» радянська Феміда не відступає: коли він починає домагатися відновлення пенсії інваліда війни, його піддають примусовій психіатричній експертизі і тільки завдяки сумлінності лікарів не запроторюють до психіатричної лікарні. Це вже інший Руденко, не той вірний комуніст, що колись: відважно ставши на прю з режимом, він знає, що скінчиться це тільки тюрмою, однак не складає рук – стає одним із трьох співзасновників Української Гельсінської Групи і першим її головою. «Невільник той, хто душу не зберіг і став її двоногою тюрмою», – ця поетична строфа Миколи Руденка стала сенсом його життя.
Після консультацій із Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Іваном Кандибою, Олексою Тихим, Мирославом Мариновичем, Ніною Строкатою 9 листопада 1976 року Микола Руденко проводить на квартирі Андрія Сахарова в Москві пресконференцію для іноземних журналістів, на якій оголошує про створення УГГ. Реакція влади не забарилася: того ж вечора його квартиру в Пущі-Водиці під Києвом, де перебували його дружина Раїса Опанасівна і Оксана Мешко, закидали цеглою. У перших документах УГГ, декларації та Меморандумі № 1, у розділі «Типові порушення прав людини» йшлося про голод 33-го року, репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, також опубліковано списки політичних таборів і українських політв’язнів.
На початку лютого 1976 року Руденка арештовують і етапують літаком у СІЗО Донецька. Суд відбувався в «ленінській кімнаті» контори «Змішторгу» в місті Дружківка (неподалік народився і жив Олекса Тихий). Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого правдолюб Руденко колись захищав від звинувачень у «космополітизмі» (як мовиться, немає такої доброї справи, яка зосталася б без «віддяки»). Публицистичні статті, художні твори й усні висловлювання Руденка совєцьке кривосуддя кваліфікувало як наклепницькі, такі, що «мають ворожий характер», «паплюжать рядянський державний і суспільний лад». Вирок суду: 7 років таборів і 5 років заслання. Всі твори письменника (17 назв) вилучають із продажу і бібліотек.
Покарання небезпечний правдолюб відбував у Мордовії. Концтабори не зламали його сильної натури, його обшукували, йому погрожували, його кидали в карцер, а він продовжував писати. Спершу його як інваліда війни не залучають до тяжкої фізичної праці, однак після того, як він передає на волю через дружину свої вірші, всі пільги скасовують, його етапують до сумнозвісного табору в селі Кучино Пермської області, де за участь у страйках змінюють групу інвалідності і посилають на тяжку роботу. Заарештовують і засуджують на 5 років таборів суворого режиму й Руденкову дружину Раїсу Опанасівну, вірну супутницю життя, соратницю в боротьбі за правду і вільнодумство. Ще перебуваючи в засланні, Микола Данилович писав листи Горбачову, застерігав: країна котиться до прірви. Та відповіді так і не дочекався.
Звільнили їх обох із заслання в грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нема куди: їхню київську квартиру конфіскували. Нова «перебудовна» влада дозволяє Руденкові з дружиною виїхати на лікування до ФРН, потім подружжя перебирається до США. Там Руденко працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво УГГ, пізніше – Української Гельсінської Спілки. 1988 року його позбавляють радянського громадянства. Того ж року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав його «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. «Велич Руденківського подвигу важко переоцінити», – писав друг письменника і його сподвижник по правозахисній діяльності Петро Григоренко у передмові до збірки поезій «Прозріння», що побачила світ в американському видавництві «Смолоскип» 1978 року.
Микола Руденко – «людина, якою могла б пишатися будь-яка країна» (О. Бердник), автор численних поетичних і прозових творів, серед яких – поетичні збірки «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), романів «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970), фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962), поеми «Хрест» (1976), книг «Найбільше диво – життя. Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998) тощо. Творчий доробок і життєвий подвиг письменника-філософа та правозахисника могли би претендувати на Нобелівську премію. На жаль, ніхто свого часу не вжив заходів для кандидування, перекладів на іноземні мови, реклами. Так завжди буває з літературою поневолених народів. Та й нині, вже в добу незалежної України, держава не спромоглася видати повне зібрання творів видатного письменника.
Після краху СРСР Микола Руденко повертається в Україну. Його відновлюють у громадянстві, реабілітують. 1993-го за роман «Орлова балка» письменник отримує Державну премію імені Т. Шевченка в галузі літератури. Помер Микола Данилович Руденко, Герой України,
1 квітня 2004 року. Та його слово й сьогодні обпікає душі: «Народе рідний, степова стихіє, / Безхитрісна, довірлива душа! / Чому тебе, святого гречкосія, / Так часто Божа ласка полиша?»

Підготувала Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий