Просвітницьке зібрання з нагоди однієї із найбільш знакових подій історії України ХХ століття – 100-річчя І Всеукраїнського православного церковного Собору – організували у Свято-Михайлівському храмі ПЦУ міста Полтави (селище Івонченці) Харківсько-Полтавська єпархія Православної Церкви України, Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, кафедра історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, Івонченківська філія Центру культури та дозвілля Полтавської міської ради, кафедра всесвітньої історії та методики викладання історії ПНПУ.
Регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про передумови проведення Собору. З кінця XVII століття, поряд із підступними спробами підпорядкувати Україну політично, Росія протягом двох століть жорстко контролювала і місцеве релігійне життя. Лише на початку XX століття, з падінням самодержавства і потужними процесами національного відродження, які охопили Україну, з’явилися реальні перспективи відродження Української автокефальної православної церкви. Вже через місяць після створення Української Центральної Ради, у квітні 1917 року, на Київському єпархіальному з’їзді обрали комісію зі скликання Всеукраїнського собору. Подібні з’їзди відбулися і в інших єпархіях, зокрема у травні 1917 року й у Полтавській. 420 делегатів представляли всі повіти Полтавщини. Відстоювали ідею автокефалії української церкви Григорій Ващенко – основоположник української національної педагогіки; Гаврило Міхновський – старший брат ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського; Григорій Коваленко – письменник, голова Полтавської міської «Просвіти». Делегати висловили повну підтримку Центральній Раді: привітання прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський «Заповіт» та «Ще не вмерла Україна». Однією із ключових стала доповідь священика-просвітянина о. Феофіла Булдовського «Про українізацію церкви». В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: «…в Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі». На Полтавщині тоді підтримали пропозицію Григорія Ващенка українізувати церковно-приходські школи.
У листопаді 1917-го на 3-му Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві з ініціативи військових священиків ухвалено резолюцію про незалежність Української церкви від Російської та сформовано оргкомітет зі скликання Собору. Прихильники автокефалії утворюють «Братство Воскресіння Христа». Закон 1 січня 1919 року «Про вищий уряд Української автокефальної православної церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії УНР на чолі з полтавцем Симоном Петлюрою.
Як зауважив кандидат історичних наук, заступник голови обласної організації Української асоціації релігієзнавців Юрій Вільховий, легалізувати УАПЦ вдалося пізніше. Сто років тому, 14–30 жовтня 1921 року, в Києві Перший Всеукраїнський Церковний Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року. Участь у Соборі взяли 402 делегати від священиків та мирян. Російська церква саботувала Собор. А оскільки на той час усі єпископи були росіянами, було вирішено висвятити українських єпископів за традицією Александрійської церкви – рукопокладанням усіх присутніх. Саме за цим чином 23 жовтня 1921 року відбулося висвячення протоієрея Василя Липківського на митрополита Київського і всієї України Української автокефальної православної церкви. В історії українського православ’я розпочалася нова сторінка. На жаль, через більшовицькі репресії вона виявилася короткою і драматичною.
– Українська автокефальна церква – церква-мучениця. Бо належить до тих церков, які були знищені через розстріли, репресії і заборону діяльності. Це була церква, яка перебувала з моменту створення, від витоків 1917 р. до Собору 1921-го, і аж до 1930-х років під наглядом комуністичних спецслужб. УАПЦ ототожнювали з українським буржуазним націоналізмом, петлюрівщиною, бо вона народилася в пору Української революції 1917–21 років. Тому що її ініціатори асоціювали свою церкву з українською державою, вони говорили: одна держава – одна церква. Поступовими арештами, починаючи з 1927 року, церкву обезкровили. Глава церкви, легендарна постать Василь Липківський, був розстріляний 1937-го, як і десятки його сподвижників, – розповіла завідувачка кафедри історії України ПНПУ, професорка Людмила Бабенко.
Історики і священики повідали про кожен етап формування Української православної церкви.
Архієпископ Харківський і Полтавський високопреосвященний Афанасій (Шкурупій) висловив думку:
– Якби не надскладний період боротьби за автокефалію сторічної давнини, не було б, мабуть, і можливості утворення помісної православної церкви України і отримання Томосу, тому що не було б того історичного підґрунтя, на якому нинішня церква отримала вселенське визнання.
Опісля учасники заходу насолодилися концертом дитячої хорової студії «Янголи з небес» під орудою регента Олександри Горай. Також прозвучало кілька духовних творів у виконанні хору єпархії. Письменниця Юлія Манойленко прочитала вірш, присвячений УАПЦ. А владика Афанасій подарував спікерам свою книгу повістей та оповідань «Останній поріг».
Полтавський офіс УІНП.