ОХРІМОВА СВИТКА – ШИНЕЛЬ МОСКОВСЬКОЇ НЕСАМОВИТОСТІ

ОХРІМОВА СВИТКА – ШИНЕЛЬ МОСКОВСЬКОЇ НЕСАМОВИТОСТІ

Твори Миколи Гоголя-Яновського та, власне, і він сам – то завжди загадка, метафора, містика. Навіть подвійне прізвище, потрійна назва родового села приховують свої таємниці. А що вже говорити про багатовимірні повісті, де й службова частина мови – частка «навіть» має такої ваги семантичне навантаження, що стає ключем для розуміння авторського задуму. Це блискуче довів у статті «Про «Шинель» Гоголя» Михайло Чижевський.
* * *
Можливо, магія – і рік народження: 1809-й, рівно через століття після полтавської катастрофи, яка здавалося б повністю закрила Мазепин європейський проєкт України (О.Забужко), бо він згорів у Батурині, був розбитий поблизу Яківців, підданий анафемі «не токмо сугубо, троегубо, но и многогубо» російською церквою. Але ж – ні! Милі, веселі, нелукаві «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», іронічний «Миргород», в’їдливі «Ревізор» і «Шинель», панорамно-десакральні «Мертві душі» знову ставлять на порядок денний європейський проєкт гетьмана Івана Мазепи. «Вулканічне з’явлення Шевченка» (Євген Маланюк) робить цей процес незворотним.
«Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно стала трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної та історично неоправданої імперії», – стверджує у своїй роботі «Гоголь/Ґоґоль» Євген Маланюк. Навіть вимова прізвища письменника, пише він, є своєрідним маркером для сприйняття творчості всесвітньо відомого майстра слова. Гоголю сучасники-земляки було дорікали, що оре чуже ниву. «…А він завжди вважав, що оре ниву Господню», – це вже роздуми нашого сучасника Євгена Сверстюка.Цей неспинний бурхливий повноводий потік дослідницький, інтерпретаторський, суб’єктивно-оціночний – теж і загадка, і метафора, і містика Гоголя.
* * *
Героїка «Тараса Бульби» приходить до нас у підлітковому віці. Звісно, тоді мало кому, щоб не сказати нікому, з юних читачів спадає на думку зачіплятися за прикінцеві речення повісті про царя «из Русской земли». Перед очима – козацька вольниця, лицарська звитяга і сумління, загублена люлька Тараса, полум’я над Дністром…Мало кого цікавила і дата, вказана по закінченні тексту: 1834–1842.
Втім, бувало, що й семикласник у 1970-ті дивувався, чому ж, розповідаючи про запорозьких козаків і їхнього полковника-ватажка Тараса Бульбу, автор проголошує: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!» Розповідь про українців, а сила «русская» – чому воно так? А ще дивувало, чому підручник з російської літератури в українській школі називався «Родная литература». Тож на корінці книги кульковою ручкою перед словом «родная» було чітко домальовано заперечення НЕ. Мудра вчителька це помітила й стиха, але дуже твердо порекомендувала з метою збереження підручника обгорнути його цупким папером. Учень не міг ослухатися шанованої вчительки, але на обгортці написав «Рос.літ». У класному творі на тему «Тараса Бульби», наводячи вищезгадану цитату, удосконалив її і написав, що не знайдеться такої сили, яка би «пересилила украинскую силу». На полях зошита навпроти удосконаленої цитати учителька червоним чорнилом поставила великий знак питання.
Великі «знаки відповіді» почали з’являтися лише у студентські 1980-ті. Вузівські підручники, які розвінчували український буржуазний націоналізм, давали повну назву енциклопедичної праці Михайла Грушевського – «Історія України-Руси». Ця подвійна назва нашої цивілізації, княжої держави і її наступниць відкриває портал у загадково-метафоричний світ творчості Миколи Гоголя-Яновського. Випускник Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька Микола Яновський не міг не знати, ким для московського царства, яке самоназвалося імперією, був патрон його альма матер. Після канцлера-козацького старшини, випускника Києво-Могилянської академії Олександра Безбородька та імперія вироджувалася в царство мертвих душ. Майже уся петербурзька літературна кар’єра письменника – панорама того виродження, а можливо, реінкарнації.
Нащадок гетьманів і полковників, козацької старшини Микола Гоголь, звісно ж, мав уявлення про те, що саме «київський десант» у кремль, де «зверства древнего<…>кишат микробы…» дав лукавій московії, яка аж до 1700-го платила данину Кримському ханству, уявлення про науку, літературу, церковну службу, врешті – про грамотність. Московія, як наприкінці 1980-х зазначав український публіцист і письменник Сергій Плачинда, виявилась дочкою невдячною, заздрісною, зажерливою, кровожерливою. Тоді такі твердження ще видавалися не просто радикальними, а екстремістськими. Нині ж – це гірка реальність.
А Микола Гоголь, як і належить генієві, був візіонером: Тарас Бульба виносить синові-відступнику безапеляційний вирок. Фраза «Я тебе породив, я тебе й порішу» не зазнала цензорських втручань при друкові повісті у 1834-му, не була відредагована й у виданні 1842 року. Можливо, тому що таки патріотична, а можливо, тому що візію-метафору генія прочитати-розпізнати сучасникам та й багатьом поколінням нащадків дуже складно. Тепер читаємо трагічні повідомлення про звірства московських орків на нашій землі…
А ще древні римляни казали: «Carthago (нині слід читати – московія) delenda ect»!
* * *
Ну яке діло Акакію Акакієвичу Башмачкіну до запорозьких козаків, «Шинелі» – до «Тараса Бульби»? Та ніякого! Однак травмована імперська свідомість прагне не просто чиновницької шинелі з хутром куниці на комірі, а мундира «предсєдатєля зємного шара», і без України тут – ну ніяк.
Петербурзький титулярний радник (відповідно росіянському табелю про ранги – армійський штабс-капітан) Акакій Башмачкін, одержимий ідеєю-фікс – новою шинеллю – чи не нинішній це путін, пройнятий імперською паранойєю?!. Попри різні епохи, суспільні й часові координати – однакова несамовитість. Щоправда, Акакію Акакієвичу хочеться нової шинелі, а владіміру владіміровичу – засмальцьованого «Трішкіного кафтана» царсько-більшовицької величі, Охрімової свитки, по-нашому. Архетипи однакові. Й ці архетипи, за влучним висловом літературознавиці Ірини Бетко, – проти стереотипів. Адже як стверджував «нєістовий Віссаріон», російський літературний критик першої половини ХІХстоліття Віссаріон Бєлінський, «Шинель» стає на захист «бєдного чєловєка». Федір Достоєвський ділиться сокровенним: російські письменники вийшли з Гоголівської «Шинелі». І ці стереотипи «гоголем пройшлися» (московська приповідка про гонористого птаха) російською літературою. Український вчений-філолог, громадський і політичний діяч, член Центральної Ради Дмитро Чижевський у своїй роботі «Про «Шинель» Гоголя» переконливо доводить, що повість всесвітньо відомого українця (під час однієї з поїздок в Італію Микола Гоголь у готельній книзі відрекомендувався: Українець, мешканець Москви. – Авт.)про те, як людина без внутрішнього опертя, основи, без Бога, одержима пристрастю придбати щось, а по суті ніщо, стає фантомом, привидом. «Не смішна, а страшна гоголівська історія «бідної людини» (тут і далі – переклад з російської. – Авт.), – констатує Дмитро Чижевський.
«Якщо людина всією душею заплуталася в <…> дрібницях, їй немає порятунку. Сюжет «Шинелі» – своєрідне обернення євангельської притчі «про лепту вдовиці»: як лепта, гріш можуть бути великою жертвою, так і дрібниця, шинель можуть бути великою спокусою (думка із «Добротолюбія»)», – таким чином звертаючись, зокрема, до «Добротолюбія», широковідомого у православному світі твору іншого видатного полтавця, нащадка козацького, старшинського і духівницького роду Паїсія (Петра) Величковського, автор демонструє, що основою творчості Миколи Гоголя є його глибока релігійність.
* * *
Серед псевдонімів Миколи Гоголя були й такі: Пасічник Рудий Панько, Рудий Панько, П.Глечик. Теплі імена, освітлені, зігріті щедрим українським сонцем. Закорінені в нашу землю…

Олександр МАКАРЕНКО
«Зоря Полтавщини»

Поділися:

Добавить комментарий