Олекса Ізарський: “Я з дитинства не думав  ні про віщо, – тільки про літературну працю”

Олекса Ізарський: “Я з дитинства не думав ні про віщо, – тільки про літературну працю”

Наприкінці серпня виповнилося сто років від дня народження українського письменника, літературознавця й перекладача Олекси Григоровича Мальченка, більше відомого під псевдонімом Ізарський, який він прибрав, почавши друкуватися у повоєнній Німеччині. Але, незважаючи на такий «німецький» псевдонім (він походить від назви річки Ізар, що протікає через Мюнхен), письменник завжди залишався вірним рідному українському слову, українській культурі, милій серцю Полтавщині.
Більшу частину життя Олекса Ізарський провів у місті Лейквуді, що входить до Великого Клівленда в американському штаті Огайо. Жив він усамітнено, разом із братом і матір’ю. Наприкінці життя у листі до Петра Ротача зізнавався: «…я з породи антиколумбів і почуваю себе найкраще дома. А як куди і з’їздив, то потім жалів, що це зробив. Почувався скрізь зайвим». Якось його приятель, письменник Василь Гайдарівський, запитав своїх численних знайомих про колеґу Ізарського, але виявилося, що про нього ніхто не знав. А Олекса Ізарський уже був на той час автором багатьох літературних творів і критичних статей. Він наполегливо працював, за висловом А.Г.Горбач, «не на сьогодення» й вбачав «свій вклад в українську літературу з широких перспектив майбутності».
Майбутній письменник народився 30 серпня 1919 року на Полтавщині у мальовничому селі Климівці (нині Карлівського району), що розташувалося на лівому березі річки Орчик, правої притоки Орелі. Його батьками були Григорій Андрійович і Любов Григорівна Мальченки. Раннє дитинство і перші шкільні роки Олекса провів у Карлівці. Потім родина перебралася до Полтави й оселилася в самому центрі міста. «Я виріс на вулиці Гоголя, – згадував О.Ізарський, – до школи на Стрітенській лазив через паркан, на Жовтневій моя територія до Котляревської, хоч Корпусний парк то теж моя земля, а з другого боку – мої парки, Малопетровський і Соняшний, і мій музей… Оце осердя Полтави зовсім моє». Любов до міста свого дитинства залишилася на все життя. У січні 1976 року письменник занотував у щоденнику: «…а мені ввижається Полтава. Найчастіше пригадую Стрітенську: іду до Йоганни Олександрівни, іду до Зої Яківни… Ранки пригадуються, пообіддя, вечори й ночі. Батьківщина».
Вулиця Гоголя (Гоголівська), на якій поселилися Мальченки, до 1906 року мала назву Іванівської. До революції більша її частина була заселена єврейською общиною. У будинку № 7, в якому родина Мальченків займала на другому поверсі квартиру № 14, колись розміщувалася приватна хірургічна клініка, а їхнє помешкання слугувало операційною. Після Другої світової війни будівля стала нежитловою: спочатку її займав обласний суд, а сьогодні – Полтавський факультет Київського інституту культури. Неподалік була Велика Хоральна синагога (Гоголя, 10), будівля якої у 1930-х роках використовувалася як КПК – клуб промислової кооперації («з доброю бібліотекою», – за свідченням О.Ізарського; нині це обласна філармонія), а поруч – будинок рабина (Гоголя, 8; переданий під житло) та синагога Міснагдим (Гоголя, 12; реконструйована під кафе).
Вікна квартири Мальченків виходили на подвір’я, і з них було видно п’ятнадцяту школу, в якій навчався Олекса. Колись це був особняк генерала Петраша, а після більшовицького перевороту будинок пристосували під навчальний заклад. І сьогодні будівля по Стрітенській вулиці, 20, продовжує служити дітям – у ній розміщується спеціалізований навчально-виховний комплекс № 26 «Перші кроки». До школи, як згадував О.Ізарський, він завжди ходив навпростець: «Відхиляв дошку в парканові й опинявся на шкільному подвір’ї». Хлопчик із дитинства любив читати, вчився охоче. Всі юнацькі захоплення О.Мальченка переважала любов до літератури. Для читання завжди знаходився час. Книжки були різноманітні за жанрами, стильовими особливостями, їх автори представляли різні національні культури. Юнак любив аналізувати прочитане, записуючи свої думки у щоденник, намагався вбирати в себе все, що, на його думку, могло згодитися в подальшій творчій роботі: «Я з дитинства не думав ні про віщо, – тільки про літературну працю». Це розуміли далеко не всі однокласники. «В школі менше захоплювалися моїм мало плідним нахилом філософствувати: вийняток становили кілька дівчат», – писав О.Ізарський.
Вірним товаришем Олекси стала його постійна сусідка по шкільній парті Галина Господарчук. Вони були однолітками. Її мати, Ніна Іванівна Наркевич, разом із другим чоловіком працювала в будівельному інституті (нині – Полтавський національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка): вона, за фахом хімік, – у лабораторії, він – викладачем. Батько Галини, Степан Господарчук, жив у Харкові. Одного разу Олекса навіть відвідав його й познайомився зі зведеною сестрою Галини. Дружба з Галиною тривала все життя. Після закінчення Другої світової війни доля звела їх на американському континенті: Ізарський опинився у США, а Галина ван де Лаґемаат, вийшовши заміж за голландця, переїхала до Канади. Вона багато років викладала українську й російську мови в Карлтонському університеті в Оттаві й пережила свого друга на сім років.
Інша доля спіткала сусідку й шкільну приятельку Олекси Лялю Фролову. Її батько був росіянином, одним з очільників полтавських есерів і помер від сухот у в’язниці ЧК. Мати – українка, вмерла в молодому віці, й Лялю виховувала її приятелька, яка вже мала двох доньок. Як зізнавався О.Ізарський, «з Лялею я ніколи не говорив про її батьків, це могло її налякати […]» (з листа до П.Ротача). Юний Олекса став першим коханням Лялі, й це почуття вона зберегла до кінця свого життя, так і не вийшла заміж. Не був ніколи одруженим й Ізарський. Після закінчення війни Олена Дмитрівна Фролова працювала бібліотекарем у полтавській школі № 10. Саме там із нею познайомилася учениця старших класів Алла Клименко, майбутня дружина письменника Петра Ротача. Пізніше їхні зустрічі відбувалися в літературно-меморіальному музеї І.П.Котляревського, де Алла Олександрівна відпрацювала з 1953 року аж до виходу на пенсію у 1985-му.
У середині 1930-х років Олекса часто спілкувався з керівником літературного гуртка при Палаці піонерів, молодим письменником Федором Кравченком, який публікував свої твори під псевдонімом Теодор Орисіо. Одного разу Ф.Кравченко познайомив юнака з харківським письменником М.Трублаїні. Пізніше у спогаді «Напередодні», підписаному псевдонімом Олекса Поґар і вміщеному в мюнхенському журналі «Арка» (ч. 5 за листопад 1947 р.), О.Мальченко писав: «Трублаїні мені подобався. Вночі я водив його Петровським садком і попід величавим полтавським музеєм. Хотілося похвалитися Полтавою. Він по-дружньому клав руку на мої плечі й слухав мої переклади, мої плани.
Сльози людськії, о сльози людськії,
Ллєтесь ви рано і пізно вночі,
Ллєтеся забуті, ллєтеся незнані,
– декламую я, а він поглядом міряє ширину пішохода, помовкує. Згадка про елегантного і милого Трублаїні довго потім радувала мене».
Згодом Олекса почав займатися у літературному гуртку, створеному при Полтавській центральній науковій бібліотеці (сьогодні – обласна універсальна наукова бібліотека імені І.П.Котляревського). З 1934 року бібліотека розміщувалася в приміщенні колишнього Земельного банку на проспекті Келіна (нині – Першотравневий проспект). Гурток очолював відомий письменник, працівник газети «Більшовик Полтавщини» Пилип Капельгородський. Це знайомство стало визначальним для літературної долі О.Мальченка. Капельгородський першим звернув увагу на здібності юнака й став його добрим порадником. Багато годин вони проводили в розмовах, гуляючи парками й околицями Полтави. «Капельгородський сказав мені, хлопчикові, що я маю справжній літературний хист. І багато говорив про читання й писання. Давав мені для прочитання книги, про які ми потім говорили, спершу я, а потім він…» (з листа О.Ізарського до П.Ротача).
Спеціально для Капельгородського Олекса почав писати свій перший роман «Мій дід». Письменник схвально оцінив показану йому половину роману, за його оцінкою це можна було друкувати. «Тоді я швиденько дописав роман… – згадував О.Ізарський. – І Капельгородський сказав: НІ. Ви ще молодий, зелений. Що поспішати з писанням великої книжки мені ще не треба». Цей рукопис, разом з іншими юнацькими літературними спробами О.Мальченка, після від’їзду родини на Захід залишився у Полтаві: «Ми так вискочили з Полтави, що мені було не до рукописів» (з листа до П.Ротача). Невблаганний час не зберіг нічого.
У 1937 році Олекса Мальченко закінчив середню школу. Він мав велике бажання продовжувати освіту, давно обрав собі фах і того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету. Вчився Олекса з великим бажанням, відразу почав займатися наукою й мав усі передумови для блискучої кар’єри. Перед самим початком німецько-радянської війни він умістив у літературно-мистецькому місячнику «Радянська література», що видавався Спілкою письменників України, невеличку статтю про музей В.Г.Короленка у Полтаві. У суботу 21 червня 1941 року він зайшов до редакції журналу за авторським примірником. «Потім, – згадував О.Ізарський у листі до П.Ротача, – у знайомих ми випили чаю і з моїм приятелем Льонею поїхали на Солом’янку й довго гуляли перед арт[илерійською] школою… Нарешті розійшлися. В гуртожиткові я тільки заснув, як вискочив з ліжка… Німці бомбардували довколишні аеродроми. Почалася війна…» Наступного дня Олекса виїхав до рідного міста.
Війна тим часом стрімко наближалася. Вже на початку серпня 1941 року німецькі війська вступили на територію області. Невдовзі ворожа авіація почала бомбити Полтаву. Найбільший наліт відбувся 30 серпня, його основною ціллю став Київський залізничний вокзал. У вересні вся територія області опинилася в зоні воєнних дій. 12 вересня була захоплена Лохвиця, наступного дня – Хорол і Лубни, 16-го – Нові Санжари… Тисячі бійців і командирів Південно-Західного фронту загинули в боях, а сотні тисяч (за німецькими даними – 650 тисяч) потрапили до полону. Фронт перестав існувати.
Вранці 18 вересня німецькі частини вступили в Полтаву. Напередодні радянські війська відійшли на правий берег Ворскли, тому опору окупанти не зустріли. Вони рухалися з боку Мачух по вул. Фрунзе (нині – Європейська). Німців ніхто не зустрічав. У цей час у центрі міста мешканці грабували покинуті магазини, склади, кондитерську фабрику, все, звідки можна було винести щось їстівне. Але вже наступного дня окупаційна влада оприлюднила наказ: за грабежі й мародерство – розстріл на місці.
У своїй квартирі по Гоголівській вулиці родина Мальченків прожила недовго. Під Новий 1942 рік німці вигнали їх на вулицю. Вони знайшли притулок у батькових знайомих у Першому Козачому провулку, які виділили Мальченкам дві кімнати. Пізніше О.Ізарський згадував: «…як іти з Короленківської, то це був останній дім над узвозом, жовтий і гарний. А Ляля [Фролова] жила крапельку ниже. Її мешкання було останнє в будинкові, що стояв боком до вулиці. А перед домом був довжелезний квітник. – До Лялі я часто ходив через яблуневий садок, що був між Козачим провулком і Стрітенською вулицею».
Загалом життя Олекси в Полтаві часу німецької окупації (як і подальший його шлях) можна певною мірою простежити за книжками О.Ізарського («Полтава», «Саксонська зима» та іншими), головний герой яких Віктор Лисенко має яскраво виражені риси самого автора. У центрі духовного життя Віктора ( і, безумовно, Олекси Мальченка) завжди була Україна. «Мрію про оновлення України… Заздрю кожному, хто… вірує в перемогу добра, кому відкривається прийдешня свобода, відродження України».
У Полтаві Олекса удосконалював знання європейських мов, розпочав роботу над повістю «Ранок мого життя». Він, як і його герой, кохався в рідній мові, вона була для нього символом свободи і незалежності людини. Творче кредо майбутнього письменника декларує Віктор Лисенко, який ставить перед собою мету «за будь-яку ціну» оновити стиль української прози: «Його писання мусить бути цілком доступним читачу, цілком особистим при тому. Живим!»
У вересні 1943 року, коли фронт знову наблизився до Полтави й стало зрозумілим, що місто повернеться під більшовицьку владу, родина Мальченків вирішила виїхати на Захід. Спочатку вони дісталися Кам’янця-Подільського. Записник Олекси того періоду загубився під час наступних переїздів, але 8 серпня 1968 року О.Ізарський згадав у щоденнику: «У Кам’янці-Подільському я записував враження від сіл, лісів і доріг Поділля». Після багатьох місяців поневірянь по таборах для неповерненців Мальченки урешті-решт осіли в Німеччині, в баварському місті Діссені-ам-Аммерзее, що розташувався на березі озера Аммер. Там вони прожили до 1949 року. На чужині їх спіткало велике горе: 11 серпня 1945 року, у день народження дружини, помер Григорій Андрійович Мальченко. Він знайшов свій останній притулок на цвинтарі цього німецького міста.
У 1949 році родина Мальченків перебралася до Мюнхена й оселилася в районі Боґенхаузен. Неподалік від них жив учений-філолог Юрій Шевельов з матір’ю. Поруч знаходився й Український вільний університет, і Ю.Шевельов, який викладав у ньому, на роботу ходив повз вікна товариша. Цей район, «осередок баварської інтелігентної публіки», дуже подобався О.Ізарському. Через багато років у листі до П.Ротача він писав: «…чудова дільниця Мюнхена на височині, над старим містом. Недарма Ю[рій] Володимирович згадує наші прогулянки над гірською рікою, що тече в Дунай, аж до України отже».
Під час перебування в Німеччині Олекса Мальченко розпочав активну літературну діяльність. Поступово в українській пресі закордоння з’являється все більше й більше його рецензій, літературно-критичних статей, оглядів. Увагу О.Мальченка (Ізарського) привертають новели Ю.Косача, переклади Б.Кравціва з
Р.-М.Рільке, творчість брата Миколи Зерова М.Ореста, фламандська література. Він знайомиться з багатьма німецькими письменниками – Г.Вайгелем, П.Дерфлером, К.Едшмідом, Х.Кароссою, українськими письменниками-емігрантами О.Бургґардтом (Ю.Кленом), В.Баркою, І.Костецьким, О.Грицаєм, М.Орестом. Переклад новели П.Дерфлера «Батькові руки», зроблений Ізарським, друкує Т.Курпіта у своєму журналі «Рідне слово» (Мюнхен).
Наприкінці 1940-х років у друці з’являються перші уривки з повісті «Ранок», яка започаткувала восьмитомову «родинну хроніку» про вигаданого персонажа Віктора Лисенка. В ній виразно відчутні автобіографічні мотиви. Після переїзду до США побачили світ такі частини хроніки – «Віктор і Ляля», «Чудо в Мисловицях», «Київ», «Саксонська зима», «Полтава», «Літо над озером», «Столиця над Ізаром», літературно-критичні нариси про Р.-М.Рільке, Й.Лятґеба, М.Ореста та інших діячів культури, а також низка літературних рецензій, спогадів, уривків із власного щоденника, опублікованих у різних виданнях. Творчість Ізарського відразу привернула увагу критиків. Про його твори писали, зокрема, В.Державін, Ю.Лавріненко, І.Костецький, І.Качуровський, А.-Г.Горбач, І.Кошелівець, а в незалежній Україні одним із «першовідкривачів» Ізарського сучасному читачу став полтавець Петро Ротач.
30 серпня 1973 року, в день свого 55-річчя, Олекса Ізарський записав у щоденнику: «Я думаю про своє життя, бачу себе хлопчиком, юнаком і студентом. Тоді не виринала здогадка, що за казкова доля чекає на мене. Що я залишу Україну й поселюся в Америці. Чи можна було тоді мріяти, що я […] здійсню свій намір – писатиму книги!»
Спілкування з літературним світом Ізарський підтримував переважно листуванням. Він став справжнім майстром епістолярного жанру. Серед його багаторічних кореспондентів були такі видатні особистості, як Улас Самчук, Юрій Шевельов (його листи до О.Ізарського, опубліковані 2014 року в Полтаві, чекають свого дослідника), Петро Одарченко, Михайло Орест, Дмитро Нитченко, Докія Гуменна, Микола Лазорський, Ігор Качуровський, Іван Кошелівець, Ігор Костецький, Петро Ротач, та інші діячі української культури.
Останній рік життя письменник прожив самотнім. Мати, Любов Григорівна, померла 14 січня 1988 року, а 15 лютого 2006 року в лейквудській лікарні завершив свій земний шлях брат Борис. Олекса Григорович тяжко сприйняв смерть брата. Вони прожили разом із матір’ю все життя й ніколи не одружувалися. «Наче самотнім у світі відчув я себе. Без кінця самотнім, – писав він Петрові Ротачу. – Не знаю, як бути тепер на світі таким самотнім…». Здоров’я його різко погіршилося, він збирався лікуватись: «…хочу оце спробувати повернутися до нормального життя. Чи зможу – не знаю». 26 березня 2007 року Олекси Ізарського не стало. Після його відходу у вічність нікого із родини Мальченків на Американському континенті не залишилося. Брати поховані біля матері на заздалегідь купленому для всіх місці на кладовищі Brooklyn Heights Cemetery в Клівленді.
Відірваний від рідної землі ще під час Другої світової війни, Олекса Ізарський все життя залишався вірним українському слову й українській літературі, був палким патріотом незалежної України. 31 грудня 1985 року він занотував у щоденнику думки, які, на жаль, не втратили своєї актуальності й до сьогодні: «Найбільший мій страх – за Україну. Це – найболючіше. Незносна думка, що сама історія занесла меч над головою України. Що Україну стратять і поховають. Що на наших землях житиме Росія…»
Творчість О.Ізарського, самобутнього письменника, який, за власним свідченням, намагався «протистояти «великій радянській літературі», великій брехні», закарбувала в слові для майбутніх читачів образ покоління українців, яке, за висловом Григорія Костюка, «прийшло, формувалося і утверджувалося в темну добу сталінізму», пережило війну і після неї, «змужнівши інтелектуально, з чималим суспільним досвідом вступило в життя» й розпочало творчу працю, наближуючи набуття незалежності своєї Держави.

Олександр РОТАЧ
Краєзнавець, лауреат обласних
премій імені Петра Ротача
та імені Самійла Величка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий