“Журналіст Олександр Винокуров встиг попрацювати майже в усіх київських ЗМІ, брав участь у літературних конкурсах ще за радянської доби. Останнім часом займався виданням історичних підручників для школярів у видавництві «Генеза», тепер працює над українськими календарями…». Такими вступними рядками починала своє інтерв’ю («Книжковий огляд» №7, 2004 рік) із нашим земляком із Карлівського району журналістка Вікторія Падалко. Розпитувала його про секрети успіхів і плани на майбутнє, і він ділився ними, зазначаючи зокрема: «Одночасно працюю над кількома творами, все залежить від настрою». І хто міг знати, що часу на реалізацію тих планів письменник уже не мав, що наступний, 2005-й, рік стане останнім у його житті. Нещодавно в Києві ми зустрілися із дружиною (так важко писати – «вдовою», бо він для неї не відболів і не подаленів) Олександра – Людмилою Винокуровою, і вона погодилася розповісти про Сашка – колись ми всі разом навчалися (хоч і на різних курсах) факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
– Людо, сьогодні навряд чи полтавці щось знають про Олександра Винокурова – свого земляка, журналіста, письменника. А він любив свій край, пишався своїм походженням. Що згадував про дитинство, юність, що розповідав?
– Про дитинство він любив розповідати, хоч і бідно жилося в післявоєнні роки. Надто ж їхній сім’ї, бо довелося ще й хату будувати. Мама, Ольга Андріївна Кияшко, привезла чоловіка із Казахстану, де опинилася під час війни. Батько, Іван Олексійович Винокуров, всю війну пройшов сапером.
Народився Олександр Винокуров 21 лютого 1951 року. Навчався у восьмирічці села Попівки Карлівського району. Швидкий, непосидючий хлопчик з білим хвилястим волоссям, якого всі любили. Багато читав і багато знав, діти зачаровано слухали його. Фантазер був змалечку. В школі придумав гру: в зошит на 12 аркушів записував свої віршики й різні історії, розмальовував їх, а з папірців робив картки читача, як у справжній бібліотеці, і видавав їх однокласникам. Дуже любив своє село: ліс, річку Орчик (саме так – Олександр Орчик – уже згодом іноді підписував свої публікації в газетах). Неодноразово писав про цю річку і про річки взагалі, бо несила було бачити, як вони заростають очеретом, зводяться на ніщо. Було у нього прізвисько Швендя – бо невтомно швендяв, хотів бачити, що там далі, за Попівкою, за Карлівкою. Якось налякав маму: вона здригнулася від несподіванки, побачивши, як щось каменем пролетіло за вікном і добряче гепнуло. То Сашко, прив’язавши нитки до газети, змайстрував собі парашут. Добре, що пеньок від зрубаного дерева був трохи осторонь. А іншого разу ангел-охоронець в образі сусіда вчасно опинився поряд, коли тонув у глинищі з водою…
Любив малювати, співати, вірші складалися наче самі собою. Про два батьківських ордени Сашко розповідав із болем: батьків – Червоної Зірки – він ще зовсім малим виміняв на… збільшувальне скло. А мамин – Трудового Червоного Прапора – у неї забрали, коли на кілька місяців потрапила до в’язниці. Тоді вона працювала в їдальні, одного разу пізно увечері привезли евакуйованих із Ленінграда дітей, то вона видала їм наперед потрохи хліба, адже були діти такі змучені. Хоч не мала права цього робити, і хтось доніс на неї. Згодом її виправдали, але орден не повернули. Сашко збирався знайти ту нагороду, але не встиг. У Попівку батьків покликали родичі, бо вони на той час уже облаштувалися в Москві, батько там працював таксистом. У селі став водієм єдиної в колгоспі полуторки. Заробляв так мало, що не вижили б, якби не особливий талант Ольги Андріївни: півниками і квітами розмальовувала людям печі за глечик молока чи якусь їжу. Була майстринею в усьому: щось пошити, вишити, вигаптувати, спекти, навіть на городі виростити – нікому так не вдавалося.
– Напевне, уже в шкільні роки Сашко починав щось і писати?
– Розповідав: якось копали картоплю, коли зайшла у двір піонервожата. З’ясувалося, що його, як активного юнкора, посилають у піонертабір «Молода гвардія». Батько передплатив газету «Зірка», і хлопець засипав редакцію своїми замітками, які охоче друкували. В Одесу їхав поїздом – уперше в житті. Дивився у вікно – не міг одірватися, навіть спати не ліг. А вранці почувався таким слабким і наляканим: а раптом не приймуть у табір, бо крутиться в голові. В Одесі сподобалося все: море, оперний театр, барабан, із яким не розлучався. У школі вчився легко, але робив тільки те, що найбільше подобалося: багато читав, дописував до «Зірки», згодом – і до молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Любив виступати на сцені, був незмінним конферансьє, артистично читав байки і гуморески – часто власні. Варто зазначити, що колгосп у Попівці був непростий, а «імені Котляревського», тож частенько туди навідувалися письменники. Дорослі підштовхували малого поета, щоб той показав свої здібності гостям. А ті хвалили, благословляли.
– Тож обрав журналістику не випадково…
– Після школи поїхав у Київ, але вступити до університету не вдалося. Зате редактор «Комсомольця Полтавщини» (а то був незабутній Павло Клименко. – Авт.) запросив 17-річного хлопця на роботу. Вчився у старших, охоче їздив у відрядження по всій області, писав дуже багато. Невдовзі став членом спілки журналістів, і навіть ордер на квартиру в свої 18 у центрі міста одержав. Але тоді й занепокоївся: однолітки з Попівки й Карлівки запрошували на проводи до армії, а йому чомусь повістка не приходила. Обурився і сам пішов до військкомату – » я ж не хворий і не гірший за інших!». Ледве встигли в Попівці організувати проводи – за два дні вже був на зборах. А редактор розсердився. Звідки було Сашкові знати, що то він замовив за нього словечко перед воєнкомом, хотів, щоб обдарований хлопець займався тим, чим був щедро наділений. А куди потрапив – зрозумів уже наступного дня, прокинувшись у казармі. «І ось так ще два роки…» – з тугою подумав. Поволі оговтався, служив у військах зв’язку, писав до військових газет, випускав «Бойовий листок». Організував колектив художньої самодіяльності, ВІА, писав листи на прохання хлопців їхнім дівчатам. Але навіть відпустки не заслужив – щось та утворить не за статутом. І ледве встиг на вступні іспити у Київ…
– Ти наголошуєш, що він був, найперше, журналістом.
– Після армії всього два роки провчився на стаціонарі факультету журналістики, де був редактором газети «Слово–зброя». Закінчував університет, уже працюючи в газеті «Сільські вісті». Не любив сидіти в кабінеті, тож об’їздив усю Україну. Теми обирав цікаві, хоч, може, й не для всіх – їхав до майстровитого пічника, шукав «куму» Індіри Ганді – на просту закарпатську жінку «при надії» колись у Москві звернула увагу висока гостя і висловила побажання, щоб дитину, якщо народиться дівчинка, назвали Індірою. А щоб такі «дрібні» теми стали приводом направити його у відрядження, брав редакційне завдання на тему, «важливу» для газети, наприклад, як тоді говорили, «ідеологічне забезпечення» чогось там… Любив писати про унікальних людей із народу, і читача ці розповіді цікавили більше, ніж звіти про успіхи на ідеологічному фронті. Над тими звітами дуже мучився й нудьгував, і врешті начальство було невдоволене. Одного разу так не вгодив, що до самого В.В.Щербицького викликали. «Виключити його з партії!» – не стримував гніву той. Але Винокуров був безпартійний – не було ні часу, ні бажання вступати до лав КПРС. І коли переходив до якоїсь іншої газети після того, як розійшлися в поглядах з кимось із редакторів, там дивувалися, що він безпартійний, кривилися, вагалися, та все ж брали до штату, бо мав славу майстра у своїй справі. В «Молоду гвардію» прийшов охоче, хоч це була просто молодіжка. Там і звела нас доля. Газета мала тираж до ста тисяч, і свободи журналісти мали більше, можна було писати про що завгодно. Улюблений жанр Олександра – репортаж, тут він справді був майстром. Але виконував будь-яке завдання швидко й професійно. Пам’ятаю, як до ювілею авіаконструктора Олега Антонова треба було дуже терміново написати нарис. Він зайняв цілу полосу газети. Наступного дня в редакцію подзвонив сам Олег Костянтинович – ми завмерли. А він подякував і сказав, що це була найкраща розповідь про нього з усіх, які досі читав. А улюбленою темою для Олександра була тема війни. Мабуть, тому, що в екстремальних умовах люди показують свої найкращі якості, максимально проявляють таланти й можливості. І тому, що ненавидів фашизм, насилля, жорстокість, зрадництво. Ненавидів війну. В архіві, що зберігається вдома, напевне, половина всіх матеріалів – про війну, нариси про ще живих тоді її учасників. Є серед них один особливий – про чоловіка, який 11-річним хлопчиком утік із дому і пристав до військової частини, пройшов із нею всю війну. Спочатку був нарис, і знову ж слова героя: «Так про мене ніхто не розказав». А згодом було й продовження. Річ у тім, що у частину, де воював Петро Філоненко, одного разу приїхав фронтовий кореспондент Костянтин Симонов. І був дуже вражений зустріччю із кмітливим хлопчиком, на прощання сказав: «Ось закінчиться, Петю, ця проклята війна, і ми напишемо книги: я – про живих і мертвих, а ти – про війну очима юного солдата». Замість шкільної науки хлопець мав гіркі уроки війни, але слова Симонова сприйняв як наказ. І протягом життя писав свою книгу. Соромився, що неграмотно писав, але ніхто не хотів взятися допомогти. Саша зробив цю неймовірно важку і марудну роботу – майже встиг, завершувати довелося вже мені. Книга «Війна очима юного солдата» дуже цікава, витримала вже два видання. А Петро Олексійович дуже підтримав мене в ту чорну трагічну новорічну ніч із 2005 на 2006 рік, коли Саші не стало…
Та ця розповідь – про журналіста Винокурова… Одна із найповажніших редакцій, де він працював, – «Голос України». Пам’ятаю його пристрасні публікації про мову. Один із читачів підкреслив: «Хоч людина з російським прізвищем правду написала про українську мову». Розкажу ще про один випадок. Якось після чергового завдання – бути спеціальним кореспондентом на засіданні Верховної Ради – приніс редакторові звіт: кілька невеличких абзаців. «Ну, ніхто ще так «багато» звідти не писав», – сказав той. «А нічого там важливого не було», – відповів Сашко. Редактор посміхнувся і скоротив текст іще на одне речення… Він завжди мав власну точку зору, яка не завжди збігалася із точкою зору керівництва. Свободу відчував, коли писав вірші. Особливо вдавалися йому вірші для дітей. Журнал «Перець» охоче друкував його байки, гуморески і карикатури – Олександр ще й добре малював.
– У вже згаданому інтерв’ю з Олександром Винокуровим він акцентував, що «про національний конкурс гостросюжетного українського роману «Золотий Бабай» мені розповіла дружина». А сам він тоді «цілими днями лежав на канапі»…
– Так, він лежав із жорстоким радикулітом, а я принесла оголошення видавництва «Зелений пес» братів Капранових про анонімний конкурс на кращий твір пригодницького жанру. Твори-переможці обіцяли видати. І два його щойно написані детективи – «Чи знаєте ви Сіменона?» і «Потворні ляльки» – було визнано кращими серед 265 запропонованих! Статуетку переможця вручав сам Павло Загребельний.
– Процитую Олександра: «Щодо «Золотого Бабая», то я вирішив спробувати. За листопад і грудень з переляку написав дві повісті: «Чи любите ви Сіменона?» та «Потворні ляльки». Вони увійшли до книги «Потворні ляльки». Насправді детектив – дуже серйозна річ, через цей жанр можна висвітлити цілу низку соціальних проблем. Для мене найкращим детективом залишається «Золотий ключик»…
– Наступного року знову було оголошено конкурс, і твір Олександра (вважаю, найкращий серед пригодницьких) «Сучі діти» став лауреатом. А згодом з’явилися нові гостросюжетні твори: «Кафе «Георг», «Убий мене, убий!» («Містер Клон»). І ось коли минулого літа видавництво «АВІАЗ» запропонувало мені перевидати всі п’ять детективів – то була мить щастя: пам’ятають! А навздогін – тривога: чи на часі вони, чи зацікавлять читача через 15 років? Коли взялася за роботу, все стало на свої місця. Він же писав, одягнувши свої твори в рамки детективу, на вічні теми: про те, що людське життя – безцінне, що діти мають народжуватися з любові, його твори пульсують життям, пошуком істини. А репортерський талант Олександра-журналіста додавав книгам особливої цінності, їх можна назвати репортажем із життя суспільства на зламі століть і тисячоліть – часу, коли вони були створені й видані. Пригадую, Олександр тішився найперше із ось таких відгуків шанувальників: «Не думав, що читати українською буде так цікаво! На одному подиху прочитав!»
…Найбільше Олександр переймався тим, що в українській літературі мало оригінальних творів для дітей, особливо для школярів, і завзято брався до роботи сам. Навіть дорослому читачеві будуть цікаві його оповідання із книги «Зоряний гість» (до речі, також перевиданої минулого року). Вони зворушливі, дотепні, неповторні за сюжетами. Любовне, бережне ставлення до дітей, до їхньої ще пластичної психіки, природна українська лексика – ось що характерно для цих оповідань і загалом для творчості Олександра Винокурова. Він був дуже скромною людиною, слава, популярність його мало цікавили. Вже тринадцять років Олександра немає з нами, а книжки продовжують виходити, їх читають…
– Щиро дякую за розповідь, Людо, впевнена, що вона зацікавить земляків Олександра Винокурова і в його рідному селі Попівці, і в Карлівці. Пам’ятаю Сашка-студента і знаю, як він пишався, що родом звідси, – у Києві всі ми, полтавці, почувалися ледь не родичами. Тому й хотілося, щоб і про нього земляки знали й пам’ятали.
Увазі наших читачів пропонуємо одне із дитячих оповідань письменника.
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”