Олексій ЧУХРАЙ: “Народ  в усі часи вмів відсіяти  праведне від лукавого”

Олексій ЧУХРАЙ: “Народ в усі часи вмів відсіяти праведне від лукавого”

У вітчизняних мистецьких колах давно панує справедлива думка, що найрясніше сузір’я творчих талантів Україні й світу подарувала саме благодатна полтавська земля. Серед знакових краян, котрі збагатили національну музичну скарбницю, – наш сучасник і водночас класик, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки композиторів України, засновник відомого ансамблю народної музики «Карусель», володар Гран-прі у номінації «Композитор» Міжнародного фестивалю «Світ музики» в Італії, лауреат Міжнародного відкритого рейтингу популярності «Золота фортуна» й престижних мистецьких премій, викладач Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка, автор численних пісенних збірок Олексій ЧУХРАЙ.
5 травня Олексій Іванович приймав вітання із славним вісімдесятиліттям. Напередодні композитор і добрий друг нашої газети завітав до редакції і вкотре із задоволенням нагадав, що саме на шпальтах «Зорі Полтавщини» на початку 1970-х на молодого дебютанта звернули увагу й надрукували його пісню на поезію Андрія Пашка «Перший сніг».
Спогади Олексія Чухрая променяться безмежним теплом: у них і любов до рідної Нижньої Ланни Карлівського району, де батька й діда композитора шанували як найвіртуозніших сільських скрипалів, і вдячність до авторитетних наставників, які свого часу мудро порадили молодому обдаруванню розвивати притаманну йому особливу народну мелодійність.
Олексій Іванович – автор музики до гімну Полтави й гімну Полтавської області. Створена маестро в далеких 1970-х пісня «Моя Полтава» (слова – Анатолія Драгомирецького) і донині є візитівкою нашого чудесного міста, найліричнішим йому освіченням.

«Я працюю у «своєму», народному, стилі»

– Олексію Івановичу, ваша щедра музична нива продовжує колоситися. Що вродило на ній у ці перед’ювілейні роки?
– Продовжую захоплюватися геніальною поетичною спадщиною Тараса Григоровича Шевченка: до близько десятка вже відомих слухачам пісень додалося чотири нові. Зокрема на вірш «Ой маю, маю я оченята». Як і раніше, по-доброму дивуюся фольклорним перлинам, які зберіг для нас видатний Микола Васильович Гоголь. Не всі знають, що він записував народні пісні, листувався з фольклористами. На їх основі в мене народився цілий цикл «Ярмаркові замальовки». Ці твори виконувалися із Національним академічним оркестром народних інструментів України під керівництвом знаменитого Віктора Гуцала.
Кілька нових пісень створив на поезію нашого незабутнього Бориса Олійника, з яким ми в різні роки багато співпрацювали. Сподіваюся, що одна з них незабаром буде записана народним артистом України Олександром Василенком. У 2016 році світ побачила збірка моїх вокально-інструментальних творів «Сонечко любові», куди увійшло багато пісень, які давно вже сприймаються людьми як народні, роком раніше – «шевченківська» пісенна збірка «Утоптала стежечку». Залюбки співпрацюю з ансамблем народної пісні “Оберіг” територіального центру Шевченківського району Полтави. Тобто головне на моїй ниві незмінне: я працюю у «своєму», народному, стилі.
– У межах цієї розмови неможливо навіть перелічити всіх талановитих, часто унікальних людей, з якими єднала вас творча доля. Хтось із них і сьогодні поруч, хтось – на досяжній відстані, інших уже немає. Кого вам найбільше не вистачає?
– Однозначно – Берегині української пісні, нашої землячки-Козачки Раїси Кириченко. Мало хто замислюється, що ця дивовижна людина не тільки самотужки пробилася на вершини співочого мистецтва, а й принесла із собою святе знамено – істинно українську пісню. Ми познайомилися спочатку заочно – вона заспівала мою «Молодичку», яку деякі композитори вважали народною. Відтак Раїса Панасівна взяла до свого репертуару понад два десятки моїх творів. При всій її вимогливості й безкомпромісності це, звичайно, дуже багато для мене важить.
Знаковими постатями для мене були й Анатолій Пашкевич, Олександр Білаш, Борис Олійник… З Борисом Іллічем ми познайомилися в Полтаві. В звичайній обстановці, на квартирі в одного з друзів, я йому, так би мовити, презентував пісню на його вірш «Повернися». Від вірша вона відрізнялася відсутністю цілого куплету. Автори на таке частенько ображаються, але Борис Олійник послухав удруге і не тільки з усім погодився, а й сказав, що надалі я вільний робити з його поезією «що хочеш». Відтоді він мені довіряв, бо знав: якщо я беру текст, то працюю з ним дуже відповідально, філігранно.
ІОлексій ЧУХРАЙ: “Народ  в усі часи вмів відсіяти  праведне від лукавого”з унікальним поетом-піснярем Дмитром Луценком познайомитися, на жаль, не судилося. Але одного разу мені написала його вдова, Тамара Іванівна, якій нині, дай Бог їй здоров’я, 97 літ, і просто запитала: «Чому ви не пишете на вірші Дмитра Омеляновича? Авжеж, увага окрилювала, та я все одно не наважувався. Аж поки це питання не повторила мені Раїса Кириченко. Надалі ми з Тамарою Іванівною дуже здружилися, я їздив до неї в Київ. Вона також довіряла моїй роботі з поезією Дмитра Омеляновича. Було навіть таке, що для однієї пісні я брав два окремих вірші.
– Доля пісні значною мірою залежить від співака, який несе її до людей. Із ким із виконавців співпрацюєте нині?
– Мені дуже пощастило на талановитих співачок «народного голосу». Серед наймолодших – студентка Гадяцького коледжу культури і мистецтв імені І. П. Котляревського Наталія Шевченко. На конкурсі «Нові імена України», яким опікується Український фонд культури, вона виборола Гран-прі. Наталка дуже шанує Раїсу Кириченко, знає про її життя і творчість буквально все. Я переконаний, що шукати витоків у спадщині Берегині – це правильно, й водночас раджу їй брати народні пісні та намагатися трактувати по-своєму, шукати своє «обличчя».
Дуже вдячний за майстерне виконання цілого циклу моїх творів заслуженій артистці України Наталії Сулаєвій. Поважаю і люблю заслужену артистку України Валентину Колісник, якій неодноразово довіряв перше виконання нових пісень. А ще хочу, щоб наші земляки знали й про талановиту виконавицю з Мартинівки Карлівського району Наталію Панасенко. Чудовий голос. Шкода, що ми, як завжди, не помічаємо своїх.
Дивовижно гарно виконує мої твори заслужена артистка України Оксана Калінчук, яка живе в Києві. Нещодавно Вадим Крищенко послухав, як вона співає нашу з ним пісню «Я піду за тобою», – і розплакався.
– Багато ваших творів записувалося в студії обласного радіо…
– Так. І зі звукорежисером Леонідом Сорокіним ми дуже багато співпрацювали, і з Петром Сливкою, світла йому пам’ять. Загалом із журналістами я дружній, їхні свята завжди були й моїми. Із багаторічним керівником «Лтави» Миколою Ляпаненком мені дуже легко працювалося і як із автором віршів.

«Музика – це явище небесне»

– Олексію Івановичу, який період у творчому житті вважаєте найщасливішим?
– Важко сказати. Дуже приємно згадувати концерт у Києві в Будинку звукозапису Українського радіо. Із симфонічним оркестром, народними хорами. Дякую заслуженій журналістці України Нелі Даниленко, яка все це тоді організувала для запису в «Золотий фонд», і всім прекрасним виконавцям, і філармонії. Сьогодні навряд чи мені б це повторити – і сили не ті, і часи…
– Яким, на вашу думку, є музичний контекст в Україні сьогодні, адже вітчизняного продукту справді побільшало в ефірі?
– Розмова про моду, про скороминуче – це не моє. Я знаю, що виживе тільки справжнє. І народ, скільки б не намагалися сприймати його за простака, в усі часи вмів відсіяти зерна від полови, праведне від лукавого. Загалом вважаю, що музика – це явище небесне, в її появі не все можливо пояснити, збагнути. Я малим у селі грав «Турецький марш». Грав, сам того не знаючи, бо ні я, ні жодна людина поряд нічого й не чула про нотну грамоту. Але ж звідкись це приходило…
Усе цінне народ виокремить – і в модерністів, і в класиків. Не вплинуть ні титули іменитих композиторів, ні розкрученість нинішніх шоу-бізнесменів. Але прикро за сучасну дітвору, на яку стільки фальші виливається і з телевізорів, і тим більш із приймачів у громадському транспорті. Це не просто несмак, це біда, й вона дуже негативно впливає на формування юної людини, її майбутньої особистості.
Утім, культура віддзеркалює ті проблеми, які накопичилися і в інших сферах. Усі кругом поглинуті єдиною метою – пролізти до влади, керувати, когось використовувати. Це як болячка. Воно й раніше проявлялося, а тепер просто епідемія. Мені вистачило свого часу побути головою місцевкому в школі, власне, побачити зсередини війну за посади, щоб раз і назавжди заректися: у владу – ні кроку!..
– У музучилищі ви виховали багатьох баяністів – переможців міжнародних конкурсів. Чи затребувана ця освіта нині?
– Сьогодні в мене лише 2 учні. Не йдуть діти. І, на жаль, як розповідає мій колишній студент, котрий живе в Берліні, в усьому світі така тенденція. Навчання музиці – це насправді тяжкий труд. А які перспективи? В Україні чимало талановитих людей не витримують, «ламаються»: хтось повністю змінює сферу діяльності – на більш практичну, хтось ще гірше – починає «рятуватися» спиртним. Прикро…
Водночас є і ті, хто наперекір всьому залишаються вірними любові до музики, наприклад, прекрасний педагог із Шишак, яка ще в «Каруселі» грала, Надія Біленька. Вона опікується народним аматорським ансамблем народної музики «Калинова сопілка».

«Я увесь час намагаюся бути заряджений роботою»

– Олексію Івановичу, скільки часу ви можете не братися за інструмент? Іншими словами, яка тривалість творчих перерв для вас прийнятна?
– Такого не буває. Це дуже небезпечно. Якщо ти сходиш зі своєї «колії» і починаєш дивитися на неї з боку, то так недовго й до самозамилування: мовляв, он і те я зробив, і те. Знаєте, Чайковський говорив, що чим більший талант, тим більше треба працювати. У період, коли немає натхнення, – аналізувати свою роботу. Головне – не припиняти цей рух. Музиканту не обов’язково не випускати з рук інструмента: навіть дорогою кудись, на вулиці, в думках можна розвивати ту чи іншу тему. Іншими словами, мене рятує саме те, що я увесь час намагаюся бути заряджений роботою. Це дуже важливо.
– А як же відпочинок?
– У мене є клаптик землі! Півтори сотки! Люблю працю на землі. Коли все росте, врожаїть. Я – селюк, син хлібних нив. Тому й пісень про нашу рідну землю у мене дуже багато. Інша улюблена тема – красуня Полтава. Це також невичерпна любов. Близько двох десятків творів я присвятив Полтаві. Для нас із дружиною, Валентиною Михайлівною, вона дорога. Доньчину сім’ю життя занесло далеченько. На правнучку Софійку, їй уже 4 рочки, милуємося по скайпу. Внуки живуть у Санкт-Петербурзі.
– Який подарунок на день народження для вас найпам’ятніший?
– Ви знаєте, раніше дуже часто так випадало, що цього дня я разом з колегами був у творчій дорозі – фестивалі, концерти. Це найкраще, коли я – за улюбленою справою, коли хвилююся і як пройде виступ, і як оцінить журі, і як сприймуть глядачі. Нинішня весна значно активізувала мене завдяки підготовці концерту до ювілею. І це також добре.
– Олексію Івановичу, дякуємо за інтерв’ю і від усієї зорянської родини зичимо здоров’я та наснаги на нові творчі звершення.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий