Олексій ВІРЧЕНКО: «Наполегливо працюватиму, щоб у Парижі в мене було «золото»

Олексій ВІРЧЕНКО: «Наполегливо працюватиму, щоб у Парижі в мене було «золото»

Минулий олімпійський цикл став першим в історії спорту, якщо не брати до уваги періоди, коли на планеті точилися світові війни, в якому проведення чергових Олімпіади і Паралімпіади спортсменам та вболівальникам довелося чекати не чотири, як зазвичай, а п’ять років. Але із річним запізненням через коронавірусну кризу, із жорсткими карантинними обмеженнями і майже без вболівальників найголовніші спортивні змагання людства в столиці Японії Токіо все ж відбулися.

«Зоря Полтавщини» уважно стежила за перебігом спортивних баталій і оперативно повідомляла про звитяги українських спортсменів. Нагадаємо, вагомий внесок у медальну скарбничку нашої держави на ХХХІІ літній Олімпіаді та XVI літніх Паралімпійських іграх зробили полтавські спортсмени. Загалом українські олімпійці вибороли 19 нагород (одне «золото», 6 срібних, 12 бронзових медалей), чотири з них (у тому числі єдину золоту нагороду) завоювали атлети, котрі представляли Полтавщину. Більш вдало виступили наші паралімпійці. У загальнокомандному заліку українська команда посіла шосте місце, а за кількістю медалей усіх ґатунків увійшла у п’ятірку найсильніших збірних планети. Україна здобула медалі в 10 видах спорту з 15, у яких була представлена. Наші спортсмени вибороли 98 нагород: 24 золоті, 47 срібних та 27 бронзових медалей. І кожна десята нагорода Паралімпіади-2020 була здобута полтавцями.
Повний комплект медалей («золото», «срібло» і «бронзу») виборов плавець Денис Остапченко. Друге «золото» Полтавщині приніс іще один плавець – Євгеній Богодайко. Окрім «золота», він завоював ще й бронзову нагороду. Також мультимедалістом став Іван Май (настільний теніс), який виборов дві «бронзи» в особистих та парних змаганнях. На рахунку Олексія Вірченка (плавання) та Олександра Ярового (штовхання ядра) по одній срібній нагороді. Ще одну «бронзу» здобув плавець Юрій Божинський.
Завершилися спортивні змагання, атлети повернулися додому, трохи відпочили, і більшість із них знову увійшли у тренувальний цикл. Повертаючись з чергового тренування, в гості до «Зорі Полтавщини» завітав один із тріумфаторів Паралімпіади-2020 Олексій ВІРЧЕНКО. Наш двадцятирічний земляк, дворазовий бронзовий призер чемпіонату світу 2019 року, чемпіон, дворазовий срібний та дворазовий бронзовий призер чемпіонату Європи 2021 року, майстер спорту України міжнародного класу в Токіо фінішував другим на дистанції 100 м батерфляєм (клас S13 – плавці з порушенням зору). Переможцю запливу – представнику Білорусі Ігорю Бокію, який встановив новий паралімпійський рекорд (53,80 секунди), він поступився трохи більше, ніж на дві секунди. До редакції срібний призер Паралімпіади прийшов разом зі своєю мамою Тетяною Олександрівною, внесок якої в медаль сина неможливо переоцінити…
– Олексію, ще раз щиро вітаю з успішним виступом на твоїй першій Паралімпіаді. Задоволений своїм результатом, не засмутився, що поступився супернику?
– Дякую. Результатом дуже задоволений. Супротивник все ж на 7 років старший, давно у великому спорті, є багаторазовим паралімпійським чемпіоном. Токіо-2020 було для нього вже третьою Паралімпіадою. (Наразі на рахунку Ігоря Бокія 16 золотих нагород головних стартів планети. – Авт.).
– Як давно ти займаєшся плаванням?
– З самого дитинства, як і брат Сашко. Він, до речі, майстер спорту України. Ми двійнята, я народився на хвилину раніше. У нього із зором усе гаразд, а от у мене майже одразу «щось пішло не так», обидва ока бачать лише на 8 відсотків, тож ходив на тренування разом із ним. Щиро дякую брату і, в першу чергу, звичайно, мамі, що став плавцем високого рівня і виборов цю нагороду. Саме мама вперше привела нас на заняття у басейн, завжди була поруч й підтримувала.
– Твої здібності тренери побачили одразу?
– Відверто кажучи – ні. Мій перший тренер після кількох років тренувань (ще у моєму далекому дитинстві) навіть пропонувала зайнятися танцями або чимось іншим, але не плаванням. Але я продовжував ходити в басейн із братом. Мене помітив Сергій Олексійович Калайда (якого вже, на жаль, немає з нами). Повірив у мене. Тож надалі моїми тренерами стали його дружина Галина Миколаївна Бойко та син Ілля Сергійович. Вони і зробили з мене призера Паралімпіади, дуже вдячний їм. Це «срібло» – і їхня нагорода.
– Довго не міг повірити, що опинився на п’єдесталі? Дехто зі спортсменів, із якими доводилося спілкуватися, кажуть, що спочатку взагалі важко себе налаштувати на те, що все це насправді відбулося.
– Звісно, медаль на Паралімпіаді – це незабутні враження. Заспокоюєшся і все усвідомлюєш, мабуть, десь лише наступного дня.
– Серед спортсменів є багато забобонів: з якої ноги встати, що одягнути в день старту. Пам’ятаєш, з якої ноги встав 25 серпня 2021 року?
– Ні! (Сміється). Так, у багатьох із нас є певні обереги, які беремо на змагання. Хтось, можливо, вірить і в прикмети. Якщо людям це допомагає, чому б і ні. Але я зовсім не забобонний. Для себе вважаю, що цим себе можна навпаки «накрутити» не в той бік. Головне – спокій, щоб «не перегоріти», адже, звичайно, перед стартом усі нервують, і якщо ти більш спокійний, ніж суперники, у тебе більше шансів.
– Для тебе це не перші міжнародні старти. Чим вразило Токіо? Як зустрічали японці?
– Я був і на чемпіонаті Європи, і на чемпіонаті світу, але Паралімпіада – це зовсім інший масштаб. Як приклад: уявіть собі, що лише їдальня, в якій ми харчувалися, за розмірами була більша, ніж «Епіцентр» у Полтаві. Відверто кажучи, у самому Токіо ми по суті й не були. Карантинні обмеження запроваджувалися дуже жорсткі. Не секрет, що більшість мешканців Японії взагалі виступали проти проведення Ігор. Але ті, хто з нами спілкувався, були дуже приязні. Надзвичайно приємно було, коли один із волонтерів навіть привітався зі мною українською мовою, побачивши бейджик із написом «Україна».
– Ти згадав їдальню. Із харчуванням проблем не виникало? Спортсмени, які виступали на зимовій Олімпіаді у південнокорейському Пхьончхані, мали, скажемо так, певні претензії до місцевої кухні. Як із цим було у сусідній Японії?
– Розумію, про що йдеться. У Кореї дуже полюбляють гостру їжу. Але в Японії із цим не було жодних проблем. Зрозуміло, що кожен спортсмен сам себе в чомусь обмежує, чи навпаки вживає у великій кількості певні продукти. У Токіо на вибір були страви з усього світу.
– Звичайно, не можу не запитати про плани на майбутнє…
– Плавання – це моє життя. Тренуюся, незабаром чергові збори. Сподіваюся виступати і на наступних Паралімпіадах. А для цього треба працювати і постійно тримати себе в тонусі. Тож розслаблятися наміру не маю, буду робити все можливе, щоб на наступних Іграх у Парижі в мене було «золото».
– Удачі тобі, Олексію, нехай усе вдасться!
– Дякую!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий